На мою відповідальність. Зараз я тут розпоряджаюся.
У вітальні на першому поверсі, де я чекав уже кілька хвилин, з'явився інженер у піжамі, протираючи очі, наче бажаючи мені без слів продемонструвати, що його тільки-но збудили. Але саме ці демонстративні жести нагадали мені, що казав сторож, коли нарешті прийшов після телефонного дзвінка з казарми: сторож теж спав, і спала його дружина, обоє спали в кухні, і ніхто з них не почув вибуху: але як же це дивно (ця думка сяйнула мені тільки тепер, із п'ятихвилинним запізненням, у ту мить, коли інженер перестав протирати очі й подав мені руку), як же це дивно, що сторож заснув, не встигнувши навіть скинути білих нитяних рукавичок, в яких він, найімовірніше, подавав до столу — адже була неділя, а він у неділю завжди заступав лакея.
Любий Маріо, в професії детектива не завжди все логічне… бо бачиш, цим разом твій друзяка вахмістр чувся найсправжнісіньким детективом… А справжній детектив трохи ніби гончак, а для гончака головне — нюх, еге ж? Поки інженер стискав мені руку, дивлячись на мене глумливо, майже визивно, своїми хитрими очицями ласки або ж лиса і розкочуючи в горлі своє аристократичне "р", як колись у П'ємонті, "доррогий вахмістрре, пррошу вибачити, що так довго змусив чекати…", я почув, що від нього пахне їжею: то був запах людини, яка саме їсть або щойно перестала їсти — якраз після печені зі смаженою картоплею.
— Бомба? В брамі? Убито Флока? Повітряною хвилею? Та що це ви мені розказуєте, вахмістре! Якби це не ви говорили, я б не повірив!
— Коли не вірите, ходімо зі мною, побачите…
— Та ні, я вірю. Зрештою, це саме сказав мені сторож. Ні, я не піду дивитися. Принаймні зараз. Як собі хочете, а для мене це надто прикре видовище. Бідолашний Флок. Бідолашний пес.
— Йдеться не тільки про Флока. Треба, щоб ви самі негайно оглянули браму: бомба завдала руйнувань, пошкодила правий стовп, щоправда, шкода невелика, а проте ви повинні самі пересвідчитися…
— Пересвідчусь, пересвідчусь, не турбуйтеся за це, любий вахмістре, але я не бачу причин для такого поспіху. Шкоди вже завдано, на жаль…
— Так, але це потрібне для заяви про злочин: що швидше ви це зробите, пане інженер, то краще.
— Заява? — інженер дивився так, ніби з неба впав, хвилину помовчав, задивлений у порожнечу, врешті, здавалося, щось вирішив; поглянувши знову на мене, він добродушно кивнув головою й поклав мені руку на плече (я знов почув запах печені й смаженої картоплі).— Між нами кажучи, любий вахмістре… ви справді вважаєте, що така заява необхідна? І що це було б розважно? Бо ж, коли по щирості, то ми обидва добре знаємо, хто міг це зробити…— тут він прискалив око й значливо моргнув.
Я не відповів на моргання. Не посміхнувся. Я поважно сказав, що не маю ані найменшого уявлення, хто міг кинути бомбу. Що я у В. уже два роки, знаю всіх і нікого не підозрюю. Я веду звичайне розслідування і, як мені вдасться щось викрити, то я не зважатиму ні на кого. Інженер може і навіть зобов'язаний поділитися зі мною всім, що сам знає. Навіть коли це тільки підозра. Він може бути цілком спокійний, я берегтиму інформацію тільки для себе, ніхто не довідається, звідки вона виходить. Зберігати такі таємниці я привчений давно. Але саме тому конче потрібна офіційна заява.
— Я подумаю про це і дам вам знати,— мовив він, проводжаючи мене до передпокою.— По суті, може, ви й маєте рацію. Тільки от, знаєте, в даний момент я настроєний — як би це сказати? — я схильний скорше пробачити, затулити очі. Ми саме святкуємо річницю Визволення, а… а ці браві хлопці погарячкували, вони бачать у мені ворога, того, хто оплакує давно умерлий режим… очевидно, через мої особисті й родинні справи… хоча вони повинні знати, що я був членом Комітету визволення… Одним словом, ці браві хлопці, певно, хотіли якось дати вихід почуттям. Ну й нехай, я на них зла не маю, хвалити бога, шкода не така вже й велика. Але коли це повториться, то я не вагаючись…
У ту мить зайшла синьйора. Вона була все ще дуже гарна жінка: тендітна, випещена, елегантна. Ввійшла, плачучи за Флоком. Зрештою, вона мені сказала, що в цьому нещасті одне добре — от, щастя в нещасті: вже почалися великодні канікули і вся четвірка дітей з гувернанткою поїхала кататись на лижах до Плато Роза… Всі так звикли до цього пса, так його любили!
— Хіба я не казала тобі, Марко,— додала вона, обертаючись жваво до інженера,— хіба я не казала тобі, що чула якийсь вибух? Я хотіла навіть збудити тебе, але ти… Ви знаєте, пане вахмістр, що я подумала? Що це репетиція феєрверка на ці… на ці свята…
— На свята Дня визволення,— підказав я зловтішно. Потім уклонився й вийшов.
Прямуючи до брами, я здибав сторожа: він штовхав перед собою тачку, на якій лежали останки Флока, заступ і мотика. Сторож сказав мені, що пан інженер звелів негайно поховати пса в глибині парку, в найдальшому закутку. Я категорично заборонив це робити і звелів передач мій наказ інженерові. Була неділя, і тому не вдалося б ще цього дня викликати місцевого ветеринара, щоб установити причину смерті пса і скласти протокол. Якщо ж пан інженер не погодиться, то хай буде ласкавий одразу подзвонити до мене в казарму.
Перед брамою не було вже люду; капрал знайшов чорний язичок запобіжника: ідентичний, я добре це пам'ятаю, з язичками при бомбах "ото".
Якби ця історія не сталася насправді, так само як усі інші, що я їх тобі розказав, я міг би тепер легко змайструвати кримінальну повістинку за всіма обов'язковими правилами: низка фальшивих доказів, перемішаних з низкою доказів справжніх, довгий ряд гаданих винуватців, серед яких, природно, я б натрапив на цього, справжнього, і врешті, крок за кроком, сам би його викрив. Але мені б довелося затримати тебе тут аж до півночі; зрештою, я не хочу нічого вигадувати.
Як завжди, я послухався голосу інстинкту. А інстинкт звалів мені опертися на явно брехливе твердження інженера, ніби в момент вибуху він спав, коли насправді сидів ще за столом; а крім того, ще більшою мірою, на його небажання заявляти про злочин. Ця вибачливість так не в'язалася з владною і мстивою натурою інженера, що її самої було досить, аби підказати мені ймовірне розв'язання загадки. Ця бомба, очевидно, не що інше, як погроза, і сенс її для інженера та його дружини аж надто ясний. Винуватець, безперечно, добре їм відомий і най— певніш не тутешній, а приїжджий.
Повернувшись до казарми, я доручив капралові оглянути ціле село й з'ясувати, хто зупинявся у В. того дня або попереднього вечора. Щоправда, в теперішні часи, подорожуючи автомобілем, можна бути тут, а за хвилину-другу вже деінде. Але це діялося десять років тому, до того ж В. лежить осторонь великих шляхів сполучення, і туристи зовсім сюди не заглядали. Перед десятьма роками ще не знали оцього "ресторанного туризму", нині такого модного. Тепер, мабуть, обидві остерії у В. у суботу й неділю завжди повні екскурсантів з Туріна, Казале. Алессандрії, Генуї, Мілана…
З реєстраційних карток "Золотого лева", єдиного тутешнього готелю, випливало, що минулого вечора там зупинився такий собі Альбіно Сіромбо, уродженець Кальтіньги, провінції Новари, тридцяти дев'яти років, продавець телевізорів та радіоприймачів від одної фірми з Боргоманеро. Отож я вирішив заглянути в "Золотий лев" і перевірити, чи той Сіромбо ще там. Моя поява не могла збудити підозри, бо я не раз у неділю по обіді заходив туди на каву і часом навіть засиджувався там, якщо бракувало четвертого для скопоне[2].
Перед "Золотим левом" я побачив яскраво-жовтий фургончик марки "чербіатто". Він там ще не стояв, коли я визирнув у вікно зараз після вибуху: я міг би в цьому присягнутися. Фургончик мав реєстраційний номер Новари й виписану великими літерами назву фірми радіотелевізійної апаратури з Боргоманеро.
В кутку ресторанної зали, відокремленої від бару лише аркадою, сидів єдиний гість: худий, середнього віку чоловік із чорною кучерявою чуприною, зачесаною вгору над чолом, так званим "коком", як це було модно серед молоді після війни. Він саме почав обідати. Я зразу ж довідався від хазяїна, що це і є Альбіно Сіромбо. Певне, вранці відбув своїм фургончиком якийсь далекий рейс і тому обідав так пізно. Я зиркнув на годинника: пів на третю. В такій місцевості, як В. десять років тому, запізнення було величезне. Хазяїн сказав мені, що вогонь на кухні вже був погас і довелося розпалювати наново, річ клопітна, бо кухню тоді топили ще дровами. Грати у карти не було з ким, отож, випивши кави, я зібрався йти. Але, востаннє глянувши на Сіромбо і побачивши, як він їв аж надто жадібно, низько схилившись над тарілкою, я попросив хазяїна делікатно вивідати, куди це Сіромбо їздив своїм фургончиком цього ранку, й одразу подзвонити мені до казарми. Тільки хай буде обережний і щільно зачинить двері телефонної кабіни… Гадаю, для тебе це не буде новина, мій Маріо, коли я скажу, що власники готелів, кельнери, покоївки й дівчата легких звичаїв є вже традиційно інформаторами карабінерів.
Не минуло й години, як хазяїн готелю подзвонив до мене. Сіромбо сказав йому, що був у К., сусідньому селі, це всього кілька кілометрів. Зараз він пішов нагору відпочивати й попросив не турбувати його, хіба що йому зателефонують. Щоб перевірити, чи правду сказав Сіромбо, я відразу подзвонив до свого колеги в К. З'ясувалося, що в К. ані того недільного ранку, ані взагалі в останні дні ніхто не бачив фургончика, який відповідав би описові того "чербіатто" з Боргоманеро.
Я саме вечеряв, коли вдруге зателефонував хазяїн "Золотого лева". Звичайно, перед цим я просив його, щоб він одразу повідомив про всі дальші кроки Сіромбо. Господар схвильованим голосом доповів, що дві хвилини тому прийшов сторож вілли з дорученням від пана інженера. У віллі зіпсувався телевізор, а сторож помітив перед входом до "Золотого лева" фургончик, поставлений там ще вчора ввечері. Якщо його водій, як можна гадати, заразом і механік, то його просять прийти до вілли й спробувати усунути дефект. Вони в таких випадках звичайно викликали майстра з Туріна, але в неділю всі ремонтні майстерні зачинені. Сіромбо,— а він, здавалося, тільки цього й чекав (так висловився хазяїн),— зараз же підвівся і вийшов разом із сторожем; обидва сіли у фургончик і поїхали через базар у напрямку вілли.
Отож довелося мені покинути й вечерю і, взявши з собою карабінера, майже бігом пуститися до вілли.