Може, то й щастя було, що їх не виявилося. Сам бог знає, що вона могла б тоді зробити.
Потім захворіла місіс Грем. Удень її доглядав Джім, а вночі — Айлін. Стара помирала; у ті проміжки, коли до неї верталася свідомість, вона гладила руки Айлін і повторювала:
— Я завжди мріяла мати доньку, і моє бажання здійснилося. Справді здійснилося. Тепер ви будете щасливі, увесь будинок ваш. Ти піклуватимешся про Джіма замість мене?
— Піклуватимусь, обов'язково, — обіцяла Айлін.
Айлін не розбудила Джіма тієї ночі, коли місіс Грем померла.
— Я думала, Джіме, що так буде краще, — сказала Айлін, коли він прокинувся вранці.— Ти був такий втомлений, а мама відійшли так спокійно… Вона б теж цього хотіла, Джіме, — додала вона, побачивши його здивований вираз.
— Мабуть-таки, ти мала рацію, Айлін, — погодився він.
Але до кінця їхнього клопоту було ще далеко. Коли місіс Клер запропонували перебратись у Джімів будинок, вона зняла ще більшу бучу, ніж перед тим через шлюб.
— Та щоб я пішла жити серед чужих людей?! — скрикнула вона.
— Та які ж вони чужі, коли це тільки за півмилі звідси, мамусю? — вигукнула Айлін. Вона йцього разу, як і завжди, не могла стриматись від сміху, що мати так химерно сприймає будь-яку нову пропозицію.
— Півмилі? — тупо повторила місіс Клері.— Ціла миля!
— Невже ти гадаєш, що давні друзі покинуть тебе? — запитала Айлін.
— А я й не збираюсь їх туди запрошувати, — з гідністю відповіла мати.— Я не змогла б спати в такому місці, де не чутно трамваїв. Джі— мова мати померла у своєму власному домі. То чому ж мені він не дозволяє померти в моєму?
Отож Джімові й Айлін знову довелося зазнати розчарування. Вони не могли знайти чогось рівноцінного заспокійливому скреготові трамваїв, що з центру міста піднімалися на Саммерхілл, а відмовитись від чудового Джімового будинку, який пізніше так їм знадобиться, і поселитись у малюсінькому котеджику з вередливою тещею була б дурість. Айлін чудово це розуміла.
Натомість вони стали гратися в подружнє життя. Разів два на тиждень Айлін завчасу готувала для матері вечерю, тоді, бігла у Джімів дім, щоб устигнути приготувати вечерю й для нього, поки він прийде з роботи. Коли Джім стромляв ключ у двері, вона у своєму білому халатику підбігала до парадних дверей, а він, побачивши її, вдавав належний подив. У вітальні Айлін мовчки показувала на яскравий вогонь у каміні, і вони вдвох вечеряли, читали й розмовляли, аж поки десь опівночі він проводжав її додому. І хоч це вимагало зайвої роботи, вони відчували глибоку втіху, коли застеляли подвійне ліжко, в якому Айлін спала тільки як гостя, або коли вдвох мили посуд, або — і це було найприємніше — коли приймали друзів, немовби Айлін не мусила, як Попелюшка, опівночі стрімголов вертатися до своєї давнішої ролі дочки та няньки. Вони знали, що колись цей дім стане їхнім по— справжньому…
Але доля судила інакше. Джім тяжко захворів, і, щоб Айлін не довелося розриватись між двома обов'язками — перед ним і перед матір'ю, — вирішив лягти в лікарню. Там він і помер, через два роки після смерті матері.
З Айлін тоді сталося щось таке, що навіть її мати злякалася. Між ними не було ніяких суперечок про те, що слід робити Айлін. Вона замкнула свій котедж і разом з матір'ю перебралася в Джімів будинок, де й приймала його родичів. Тіло перевезли у церкву і, коли зібралася рідня Джіма, Айлін уже мала для них готову закуску, подаючи яку, вона без угаву гомоніла, наче це було не стільки її, скільки їхнє горе. Вона все вибачалася, що закуска холодна. Над розкритою могилою родичі плакали, а у неї не було й сльозинки на очах. Коли яму, викопану поруч із могилою Джімової матері, засипали землею, Айлін довго стояла мовчки з похиленою головою, і до неї підійшла Джімова тітка.
— Ти чудово трималася, моя маленька, — хрипувато мовила вона, взявши Айлін за руки.— Це тобі, ніколи не забудеться.
— Знаєте, тітонько, — відповіла Айлін, — я певна, що саме так і хотів би Джім. Так я почуваю себе ближче до нього, та й не довго вже чекати, коли ми знов будемо разом. Як тільки мами не стане, мене ніщо не затримуватиме.
В її словах, у виразі сухих очей і молодого ще обличчя було щось таке, аж старша жінка розгубилася.
— Ет, дурниці, дитино! — кинула вона з удаваною безтурботністю.— Ми всі це переживаємо. Ти ще будеш щаслива…
— Ой ні, тітонько, — відповіла Айлін з лагідною усмішкою, якоюсь напрочуд мудрою і навіть поблажливою, немов Джімова тітка була надміру наївна, щоб це зрозуміти.— Ви й самі знаєте, другого такого чоловіка, як Джім, я ніколи не зможу знайти. Таке щастя двічі на життя не дається, ви ж розумієте. Сподіватися на це було б занадто.
І до родичів, та й до знайомих потроху почало доходити, що Айлін каже щиру правду: попри все, вона таки була дуже щасливою, щасливою в якийсь незрозумілий для нас спосіб, і те, що іншим здавалося пародією на шлюб, насправді було таким досконалим і повновартісним подружнім життям, про яке, навіть згідно з їхніми уявленнями, кожна жінка може лише мріяти.
[1] Фліп — гарячий напій з підсолодженого пива й віскі.
Переклад: Ростислав Доценко