Ні, картини досі ніхто не бачив.
— Адже це одна з бічних стулок поліптиха Мемлінга — та сама стулка, яку викрали з музею в Безансоні. Це "Благовіщення", шедевр фламандського майстра. Картину вже двадцять років поліція розшукує по всьому світу!
— Тут душно… Мені недобре,— прошепотів Сюбліме.—Чи не можна цю кімнату якось провітрити?
З приголомшеним виглядом, не випускаючи з рук статуетки, він важко впав на оббитий гранатовим оксамитом стілець.
Тріко, розштовхавши всіх, кинувся до драбинки, хутко піднявсь нагору й покликав:
— Анатолю, Анатолю!.. Де це той старий дурень дівся? Потім обернувся до решти: — Оце-то так! Ох, панове… Що ж воно діється? Давайте спершу виберемося з цієї проклятої кімнати. Тут немає чим дихати!
Сюбліме, не випускаючи з рук статуетки богоматері, рушив до драбинки й уже хотів був підійматися, коли його спинив метр Тріко:
— Стійте! Облиште свою богоматір. Я проти того, щоб звідси виносили будь-що!
Всі знову зібралися на сходах.
Від кімнати для слуг ішов Анатоль.
— Анатолю, ви можете зачинити цю… цю скриню?
Старий помацав панель, щось тихо клацнуло. Двері разом із дерев'яною панеллю, під якою вони ховалися, нечутно ковзнули на місце. Світло згасло.
— Ходімте до великої вітальні,— скомандував метр Тріко.— Анатолю, йдіть із нами.
Гурт чоловіків, що спускався сходами вниз, нагадував рештки патруля, який збився з дороги й вимок під тропічною зливою.
— Панове,— озвався де Клервольт,— давайте насамперед домовимось: усе, що ми щойно бачили, все, про що ми розмовляли, має лишитися в таємниці, між нами. Ви, звісно, розумієте, як можуть роздути цю історію певні газети. Рів'єр був один із найшановніших чоловіків нашого кола.
Анатоль, хоч його ніхто й не запрошував сідати, сів і принишк на канапці.
— Ви вже бували в тій кімнаті?
— Так, пане, вперше я був там два роки тому.
— Ви знали про те, що дві мистецькі речі з тих, які зберігаються в кімнаті,— крадені?
— Так, пане.
— А ви часом не знаєте, може, там є ще такі… гм, ну, скажімо так: приховані речі?
Анатоль обвів поглядом чоловіків, яких добре знав, і злякався. Він відповів пошепки:
— Є!
— Ви можете їх назвати?
Анатоль підвівся, ступив до вікна і хвилю дививсь, як із двору виїжджає вантажна машина.
— Там усі такі! — вигукнув він, обернувшись.—Усі мистецькі твори, сховані в тій таємній кімнаті, крадені!
— Неймовірно!
Сувестр міряв кроками кімнату й заламував пальці.
— Просто неймовірно! І коли ж це почалося?
— Після війни в Іспанії, в тридцять дев'ятому році. До пана Рів'єра тоді завітав італієць на ім'я Луїджі. Назвався дезертиром… Його нібито прислав один мадридський антиквар, знайомий пана Рів'єра. Луїджі запропонував хазяїнові картину. Пан Рів'єр її не купив, бо вона нічого особливого собою не являла. Через кілька місяців той чоловік прийшов знов, з якимсь пакунком під пахвою. Пан Рів'єр замкнувся з ним у кабінеті, і там вони просиділи до обіду. Я чув, як вони сперечалися. Нарешті пан Рів'єр подзвонив мені і звелів:
— Проведіть цього пана.
На порозі італієць обернувся й промовив:
— Пане Рів'єр, подумайте й зателефонуйте мені. До неділі я пробуду в Парижі, у готелі "Південний" на вулиці Мен. Якщо ви не зателефонуєте, я змушений буду цю річ знищити. Ви ще пошкодуєте, але я не хочу… мати клопіт.
На другий день пан Рів'єр сказав мені:
— До мене прийде той чоловік, що був тут учора. Проведеш його до малої бібліотеки.
Луїджі знову прийшов з пакунком. А за чверть години вийшов з порожніми руками. Так пан Рів'єр придбав картину Мемлінга. До кінця літа хазяїн звільнив усіх слуг і "сховав" оту вітальню на верхньому поверсі. Таємну кімнату обладнували три місяці. Всіх майстрів — від архітектора до шпалерників — викликали з-за кордону. "Тепер,— сказав мені пан Рів'єр,— лише ви, Анатолю, та я знатимемо про існування цієї кімнати. В ній стоятимуть найулюбленіші мої твори мистецтва. Я хочу втішатися ними на самоті". До пана Рів'єра я служив у багатьох господарів. І я тоді подумав: "Пан Рів'єр, як і всі багаті люди, нудьгує, ось і вигадав собі таке, чого ні в кого немає…"
З роками пан Рів'єр став запрошувати гостей усе рідше й рідше. Вони його дратували. Виняток він робив лише для Луїджі. Той приходив двічі-тричі на тиждень. Якось Луїджі в нас навіть ночував. Він приходив не з порожніми руками, а ввечері пан Рів'єр сам відносив речі до таємної кімнати.
Потім Анатоль змалював італійця: невисокий на зріст, проте кремезний, навіть схожий на атлета, чорнявий, волосся кучеряве, одне слово, хлопець гарний. Слуги подейкували, нібито пан Рів'єр учив його вишуканих манер. Відкрив він Луїджі й рахунок. Хлопець аж запишався. А пан Рів'єр тішився тим, що Луїджі полюбляв усілякі там "астони", "мартени", "феррарі". Але італієць користувався ними тільки для того, щоб, як сам казав, розвіятись, бо ж ніколи навіть не брав відпустки. На роботі їздив своїм стареньким "пежо" і вбирався в невиразне сіре лахміття. Носив синій шевйотовий костюм, досить потертий — певно, купував собі поношені речі в комісійній крамниці Марі на проспекті Моцарта. І був надзвичайно обережний…
Метр Тріко уже втрачав терпіння. Він не міг далі спокійно слухати, справа надто серйозна, треба було уникнути скандалу, негайно подзвонити префектові поліції. Через кілька хвилин він повернувся до вітальні.
— Ху! — зітхнув він з полегкістю.— Я стисло про все йому розповів. Він просить, щоб ніхто не виходив з будинку.
Анатоль привіз на столику холодну закуску.
— Шато-лафіт сорок п'ятого року,— оголосив він, наповнюючи келихи.
Спрага далася взнаки.
Знизу зателефонував консьєрж: прибув префект, а з ним іще якийсь пан.
До вітальні ввійшов Дюшемен.
— Здається, я знайомий з усіма,— сказав він. І невимушено додав: — Хочу відрекомендувати вам свого співробітника Шапо, завідуючого інформаційним відділом. Я попросив його приїхати сюди, бо він дуже цікавиться історіями, .пов'язаними із зникненням творів мистецтва. Чудовий будинок… О, який прекрасний пейзаж Коро! А оцей натурник Курбе…— Префект неквапно обійшов кімнату.— То я слухаю вас, панове,— нарешті мовив він, розглядаючи нефритовий келих.— Ви повинні розповісти мені всю правду. Це єдиний шлях уникнути найстрашнішого…
Анатоль слухняно почав розповідати про Луїджі. Ось уже років два він італійця не бачив. Відтоді, як Луїджі і пан Рів'єр посварилися.
— Посварилися?
— Атож, пане префекте.
— З якого приводу?
— Через "Срібного коня". Відколи пан Рів'єр побачив його в якомусь австрійському замку, де гостював, він просто ним марив. Сам мені про це розповідав. "Треба трохи потерпіти,— каже,— і кінь буде мій. Луїджі мені пообіцяв".
Отоді я й дізнався, що Луїджі не посередник, а злодій і краде твори мистецтва для пана Рів'єра. Тоді ж таки я зрозумів, що всі речі, які сховані в таємній кімнаті, накрадені. Я спробував натякнути про це панові Рів'єру… На жаль, було вже надто пізно.
— Ходімо подивимось,— запропонував префект.
— Пане префекте,— мовив Шапо,— я збігаю до поліційної картотеки і через годину повернуся.
— Йдіть, Шапо, але нікому нічичирк!
Як і першого разу, броньовані двері нечутно від'їхали вбік, і весь гурт на чолі з Анатолем (префект ступав услід за ним) знову спустився до таємної кімнати.
Анатоль натис на кнопку. Почулося тихе хурчання.
— Кондиціонер,— пояснив слуга.
За кілька хвилин у кімнаті стало прохолодно.
Дюшемен, без сумніву, такі мистецькі твори любив. Кілька хвилин він снував від столика до столика, вдаючи, ніби забув, чому прийшов сюди.
Анатоль мовчки переставив круглий столик і відчинив дверцята, сховані під оксамитовою обшивкою стіни.
— Чи не зволите поглянути, панове?
Здиблений "Срібний кінь" застиг на великому уламку гірського кришталю. Передні копита коня нависали над мініатюрним казковим зоосадом: там були бурштинові черепахи, нефритові зайці паслися серед золотих драконів на агатовому лужку…
— Цього коня датують, здається, п'ятим сторіччям до нової ери, а підставку зробили через двадцять сторіч наші ченці в одній з майстерень на Луарі. В усякому разі, так казав пан Рів'єр.
— Це просто чарівно! — вигукнув префект.—Тепер я розумію… Він довго ходив від настінних полиць до етажерок.— А можна оцінити все, що тут є? — спитав нарешті в Дестенвіля.
— Важко, пане префекте… Тут зібрані речі неоціненні.
— Хоча б картину Мемлінга й оцього коня…
— Від п'ятисот до шестисот мільйонів… А може, й більше.
— Тоді скільки ж варте все, що тут зібрано?
— Та не менше чотирьох мільярдів.
— Пробачте, панове, що перебиваю,— втрутився з ображеним виглядом Анатоль,— але пан Рів'єр оцінював зібрання цієї кімнати більш як на сім мільярдів. А втім, ось опис.
— Опис? — здивувався префект.
— Хазяїн не любив безладу.
— Неймовірно, нечувано! — бурмотів Дюшемен.— Кожен твір заінвентаризовано й докладно описано. Ось послухайте: "Нойберзька скринька, інкрустована…" Опис пропускаю. "Зроблена на замовлення князя Мекленбурзького, викрадена маршалом Зоультом, продана після його смерті, куплена за сімнадцять франків Ріото, гендлярем із вулиці Арфи, відступлена в тисяча вісімсот шістдесят другому році за шість тисяч франків баронові Перейру, викрадена гітлерівцями, знайдена в тисяча дев'ятсот сорок шостому році у Франкфурті, придбана антикварною фірмою "Давній Париж" за мільйон вісімсот тисяч франків, перепродана за два мільйони сто тисяч франків панові Етерні, позичена мною шостого листопада тисяча дев'ятсот п'ятдесят восьмого року…" І так далі. Усього сорок п'ять сторінок опису! Все ретельно занотовано, в окремій колонці навіть вказано приблизну вартість.
— Де ви, пане префекте? — долинуло з-за перегородки.
— Тут, Шапо, лізьте по драбинці.
Шапо швидко огледівся, зустрівсь поглядом із префектом і мовчки передав Анатолю стос фотокарток.
— Подивіться й виберіть.
— Кого вибрати, пане?
— Кажу ж вам, подивіться.
Анатоль дістав з кишені потертий футляр з окулярами в металевій оправі. Тремтячими руками почепив їх на свій довгий сухий ніс і став уважно розглядати знімки. Особливо довго він придивлявся до п'ятого, потім простяг його Шапо й радісно вигукнув:
— Це ж він, Луїджі! Даруйте, пане комісаре, але де ви дістали його фотокартку?
— Кожен колекціонує що може, Анатолю.