З площадки одна за одною поверталися пожежні машини й санітарні карети. Цього разу вони не знадобилися.
"Хейфе сидить, мабуть, зараз на бетоні, відкручує блискучий шолом, витирає піт з обличчя, набирає повні груди холодного свіжого повітря"...
Герберт почув за собою швидкі кроки й захеканий голос молодого лейтенанта.
— Пане майор!
— Ну?
— Чи не змогли б ви засвідчити мені договір у нотаріальній конторі? Ленцер обіцяв, але, бачите самі, що з ним сталося. Мені не щастить, а справа негайна.
Герберт думав іще про Хейфе і тому не відповів. Лейтенант сприйняв його мовчання зовсім інакше.
— Ох! Вибачте, будь ласка! Я розумію... Така смутна асоціація... Я ж і забув, що вам у нічний рейс!
— Яка асоціація?!— Герберт збагнув і обурився.— Ви ще надто молоді, щоб взагалі мати асоціації.
Якийсь час він спостерігав зніяковілого лейтенанта.
— Завтра я засвідчу вам договір. Тільки подзвоніть мені.
Герберт не чекав, поки той почне дякувати. "Чому я не зношу цієї малої блощиці? Він — офіцер так само, як і я, як усі, і невідомо, коли йому буде кінець, так само, як іншим".
Круглими сходами, ніби в колодязь, Герберт знову спустився в підземний штаб. Поминув варту і пхнув розсувні двері зали для чергових. Привітався з екіпажем, мовчки потиснувши кожному руку.
Другий пілот, старший сержант Раф, подав йому комбінезон і допоміг натягти унти, а також одягти гумовий костюм з повітряними прокладками. Герберт старанно зашнурував його.
— Ви вже чули, що сталося з Ленцером? — спитав Раф.
— Так.
— На щастя, він не віз "мандаринки".
— Ленцеру тепер байдуже, а для нас гірше.
— Тобто?
— Об'єкт закрили б принаймні на тиждень. Я б поїхав кудись у нормальне місто, подивився б на людей.
— Може, ви й маєте рацію, пане майор.
Герберт звернувся до радиста:
— Візьміть, будь ласка, мій шолом у машину, добре?
Він затягнув замки унт і застебнув ремінці. Щоразу, як одягав комбінезон, йому здавалося, що він — камера на колесі грузовика. Його смішило, коли, сідаючи в крісло, він не відчував його форми. Товариші, хильнувши рому після поверненняна аеродром, штовхали один одного в спини, сміялись до сліз і гукали: — Нічого не чую! Штурхни дужче!
З коридору покликали:
— Майор Герберт!
В зал зазирнуло чиєсь анемічне обличчя.
— Майор Герберт!
— Так точно.
•— Комендант викликає до себе.
— На якого біса?
— Наказав покликати. Нічого більше не знаю.
Герберт скінчив одягатися й почапав за ординарцем.
Він минув довгі коридори з численними поворотами й зійшов на нижчий поверх. Висотний комбінезон гальмував його рухи. І хоч працівники штабу не раз бачили людей у прогумованих скафандрах, вони оглядалися на Герберта.
Дорогою він міркував, чому його покликали до комендатури. Силкувався пригадати всі рейси, зроблені ним протягом останніх тижнів, усі рапорти, навіть приватні розмови. В містечку весь час ширяться якісь плітки, штабісти ж надміру пильні. Кожне слово могло стати об'єктом серйозної уваги і довгих дискусій командування бази.
— "Останнім часом я забагато базікав. І люди перестають мене любити. Я став різкий, брутальний, мене дратує кожна дрібниця. Пю забагато кави. Це все . через каву и руду пустелю узгір'їв".
Герберт знав, що даремно шпортається в пам'яті. Все одно й надалі він говоритиме, обурюватиметься, через кожну дурницю спалахуватиме гнівом. "Але ж,— думав він,— мені необхідно заспокоїтись. Саме зараз, коли я відправив листа і прийняв остаточне рішення".
Комендант показав майорові на крісло.
Це був високий, сухий, мов тріска, полковник. На подив своїх підлеглих, він мав сиві вуса, буйні, м'які, завжди розкудлані.
— Прошу, майоре.
Герберт відрапортував про своє прибуття і сів. Йому здалося, що він висить над кріслом. Повітряна подушка відокремлювала його від сидіння.
— Вам сьогодні в рейс?
— Як бачите.
— Ленцер засмутив вас?
— Я не думав про це.
— Я був у штабі,— почав комендант.
Герберт похилився до столика. Саме це й цікавило його — шо зробив полковник у штабі. Цього повідомлення він чекав більше, ніж інші офіцери відпусток.
— Я говорив про вашу заяву.
— Ну...
— Обіцяли, що розглянуть найближчим часом.
— Оце й усе?
— Обіцяли.
— Небагато. Якщо пам'ятаєте, пане полковнику, кілька місяців тому мені казали те ж саме.
. — Я пригадую. Справді, тоді мені передали теж саме. Що ж поробиш, майоре!
— Не знаю. Не хочу знати. Але далі я так не можу.
— Краще мовчіть про це. Ви можете дуже нашкодити собі.
— Гаразд, мовчатиму, хоч мені страшенно хочеться вилаятись.
— Раджу вам іще поміркувати. Кінець кінцем, про такий заробіток, як у вас, мріє не один дрібний власник у Франції чи Італії. Вам тут зовсім не погано. Хіба що робота трохи нервова.
— Ви дуже скромно це визначили, пане полковнику. А міркувати я не збираюсь. Дурні розмови про заробітки. Мене цікавить цивільна авіація і ніщо більше.
— Я розмовляв з однією людиною, може, вас іще й переведуть на цивільну лінію.
Коли Герберт вийшов з комендатури, його охопила раптом дивовижна злостива радість. Він з охотою познущався б з усього товариства, яке збиралося щодня в казино. Він відчував себе чужаком, що випадково потрапив у селище. І от незабаром він залишить смердючий ринок, курні узгір'я з тліючим бадиллям, аеродром, з якого раз у раз вивозять домовини з останками друзів. Або тільки згадку про них та офіцерські відзнаки. Найчастіш самі відзнаки.
Герберт пішов до кабінету диспетчера.
В уяві він бачив перед собою масивний вокзал Терміні в Римі. Ось він виходить з експресу. Носій тягне чемодани. Він сідає в таксі і їде кружним шляхом через Корсо, на Монте Маріо. Потім, спершись на балюстраду бульвару, він чекає заходу сонця. Плинуть одна за одною машини — невеличкі фіати, зграбні, з кирпатими передками. Юрба молоді заливає бульвар; літні люди сидять на білих лавочках під деревами. Екскурсанти клацають фотоапаратами, показують пальцями на захаращену машинами вузьку вулицю, в кінці якої височить Голка Клеопатри. На площі з колонами перед собором святого Петра бурштиновим світлом пломеніють лампи. Вибухають фонтани реклам. Праворуч спалахують червоні вогні телевізійної вежі.
Коли він сходитиме з Монте Маріо вузькими доріжками, в машинах, що стоятимуть з погашеними фарами, цілуватиметься молодь.
Він купить також квиток до Базеля, а звідти поїде у Відень. Вип'є кави в підземній кав'ярні біля опери. Купить безліч дрібничок у знайомого продавця сувенірів. Досхочу гулятиме по Кертнер Штрассе в цивільному одязі.
І, напевне, об'їздить усю Європу, де взагалі живуть нормальні люди.
Може, йому пощастить хоч на якийсь час забути про вапнякові узгір'я, кам'яне містечко, забути кислуватий присмак смороду звуглілих кущів, якими обсаджений порт.
3
Коли Герберт повернувся з комендатури, в штабному залі вже було четверо: другий пілот Раф, офіцер-диспетчер, а також екіпаж, який мав вилетіти у рейс через дві години після Герберта. Оскільки Раф повідомив диспетчера, куди викликали його першого пілота, всі чекали, поки він не з'явиться в дверях.
Герберт відрапортував про своє запізнення й сів біля невеличкого столика. Із службового блокнота витяг автоматичний олівець і сперся ліктями на аркуш паперу. Інші підвелися з місць, не чекаючи наказу. Герберт механічно зробив те ж саме.
Офіцер-диспетчер прочитав назву, номер і дату наказу. Коли пілоти знову посідали, він почав виголошувати монотонним, хоч і трохи гучнішим, ніж звичайно, голосом текст, який лежав перед ним на пюпітрі невеличкої трибуни.
І пілоти й диспетчер знали цей наказ напам'ять, всі його слова й порядок пунктів, що стисло визначали дії екіпажів. Змінювались лише дати, прізвища, і години старту. Проте диспетчер мусив прочитати наказ. І тому він
читав його так, як сектанти біблію. Він ні разу не зазирнув у текст, бо чудово знав, що пілоти все одно його не слухають. Якби в наказі сталися зміни, він перш за все попередив би про це пілотів.
Слова лящали у Гербертових вухах. Він не розумів їх. У думках ще була недавня розмова. Він пригадав товариство, що сиділо зараз у клубі бази, Ленцера, який більш ніколи не питиме рому. Пригадав сварку з шофером і дурні капітанові балачки про послух. Це було сьогодні, чи, може, місяць тому? І взагалі чи трапилося шо-небудь?
Він глянув на власні руки. Вони стриміли з гумового комбінезону — дві людські руки, дужі, гарні, трохи засмаглі, випещені. Герберт перевів погляд на людей, які сиділи в залі.
"Мавп'яча забавка",— подумав він. Ці люди чомусь нагадували волохатих мавп. Одна з них, зелена, щось белькотіла на трибуні й водила бамбуковим прутом по карті, розвішаній на всю довжину стіни.
Карта, так само, як і весь наказ, нікому не була потрібна. Всі й без неї розуміли все. Літали, керуючись радіо, радаром і годинником, а картою не користувався ніхто. Для Герберта карта теж мало що означала. Цифри й цифри. Цифри на приладах повинні узгоджуватися з іншими, відбитими в пам'яті. Тоді все буде добре. Його зовсім не цікавило, куди він літає. Він звик вимірювати відстань не милями й не сотнями кілометрів, а часом. Найбільш за все він прагнув забути, який саме вантаж несе його машина.
Диспетчер з притиском промовив:
— Підписано.
Не чекаючи команди, всі підвелися з крісел. Зелена мавпа склала документи, а волохаті рушили до виходу.
За ці кілька десятків хвилин помітно похолодніло. Герберт, не прочитавши, сховав у планшет метеорологічне зведення. І вчора, і тиждень тому воно було однаковісіньке. Як хотілось Гербертові щільного туману або штормуі Це б закрило вхід до затоки і примусило б аеродром завмерти.
Вони з Рафом сіли у відкритий джип. Шофер увімкнув мотор, і машина помчала по асфальтовій смузі до ангарів, схожих здаля на великі коробки.
їх зупинив червоний ліхтар. Він коротко кліпнув і згас.
— Хто? — спитав чийсь голос.
— Екіпаж! — гукнув шофер.
— Почекати! — наказав той самий голос.
Раф сягнув по запальничку й портсигар. Простяг Герберту.
— Ні.
Раф запалив сам, ховаючи вогник у долонях, щоб не побачили вартові.
— Ще не заклали.
— Довго бабраються сьогодні,— відповів Герберт.
— Гей, там!
— Що таке?
— Згасити цигарку! Негайно!
Раф роздушив підошвою рожевий вогник.
— Пронюхали, свині.
Герберт не відповів. Він виліз із джипа, невпевнено намацуючи ногою асфальт, бо вони з'їхали з площадки на скошене поле.
Він посувався майже навпомацки.