До того ж, спеціальні літаки привозили з Парижа балетні трупи й співачок ревю з Відня, які створювали безтурботну атмосферу радості і веселощів. Одначе причиною справжньої веселості була польська горілка, змішана з французьким шампанським. Між людьми танув лід, спадали маски зарозумілості та поваги, і всі в міру насичення алкоголем розігрували "братерство" людства. Як правило, все кінчалося так само, як і випивки в корчмах. Хтось комусь заїхав у пику, хтось із кимось пив на брудершафт; траплялося й таке, що хтось у когось цупив гаманець з грошима. Потім слуги до ранку чистили забльовані фраки та мундири й виносили з палацу графових гостей, розсаджуючи їх по машинах. А наступного дня вся преса з захопленням писала, що в Ланцутському палаці графа Потоцького відбулося традиційне гуляння.
Деколи граф влаштовував прийоми з нагоди приїзду до Польщі якоїсь визначної чи коронованої особи. Завдяки цьому в нашому палаці гостювали герцоги Віндзорський і Кентський, королева Голландії, граф з Парижа — претендент на іспанський трон, а з дрібніших "напівбогів" — Герман Герінг і Йозеф Геббельс. Однак такі прийоми були скоріш офіційні, ніж веселі — все тонуло в повені світла й квітів. Найбільше квіти зачаровували голландську королеву й Герінга. А якщо до цього додати першорядну кухню, в якій творилися справжні кулінарні чудеса за рецептами й під особистим наглядом найзнаменитішого кухаря Франції, запрошеного на кілька днів за "скромний гонорар" у п'ять тисяч доларів, то можна сміливо сказати, що граф надійно завоював серця й шлунки наших високопоставлених гостей.
Якось мені випала сумнівна честь — граф наказав особисто мені обслуговувати самого рейхсмаршала. Того дня Герінг був у доброму гуморі й ставився до мене досить прихильно. О сьомій ранку він звелів мені прийти до його вітальні. Те, що тоді сталося, надовго залишилося в моїй пам'яті й справило неабиякий вплив на графову та мою долю в недалекому майбутньому.
Я легко постукав у двері кімнати, яку займав ад'ютант Герінга. Мені одразу ж відчинив молодий елегантний офіцерик з лицем прекрасного ефеба. Мабуть, його заздалегідь попередили, бо він ласкаво кивнув мені головою й попросив зачекати. Потім він нечутно зник у сусідньому покої, де була спальня рейхсмаршала. За мить він з'явився на порозі й жестом руки наказав мені зайти туди.
Герінг, у квітчастій піжамі, сидів за письмовим столом і писав. Я зупинився. Ад'ютант тихо вийшов, зачиняючи за собою двері. Минуло кілька хвилин. Кімната була залита сонячним світлом, знадвору долинало верескливе цвіріньчання горобців. Нараз Герінг перестав писати і взяв сигару. Я тут же подав йому вогню і на крок відступив од столу. З грубого брезклого обличчя на мене дивилися блідо-жовті очі — уважно й ніби з якимось наміром. Без мундира й орденів рейхсмаршал скидався на стару бабу.
— Граф казав мені, — раптом озвався він, розглядаючи мене, — що ти — вірний слуга.
Я мовчки вклонився.
— І що вмієш зберігати таємниці й тримати язика за зубами, — вів далі маршал. — У графа чудові коні. Учора я бачив їх. Це коні найкращої породи, таких немає в усій Європі.
Я отетерів. Якби Герінг в одну мить перетворився на балерину й почав танцювати, я, мабуть, і тоді не здивувався б так.
— Я не хотів би, щоб таких коней хтось колись скривдив.
Я схилив голову, не спроможний вимовити жодного слова.
— От я і вирішив запобігти цій можливості. Але для цього мені потрібна вірна й надійна людина. Розумієш?
Я знову вклонився, нічого не розуміючи.
— Ти віруючий? — несподівано запитав він.
Я всміхнувся. Герінг усе зрозумів.
— Що ж, я вірю словам графа, — сказав він. — Серед вас, поляків, трапляються слуги, які скоріше дадуть посікти себе на шматки, ніж дозволять скривдити свого господаря. Граф каже, що до таких слуг належиш і ти. До того ж, ти вмієш мовчати.
Я уважно слухав і дивився великому маршалові просто в вічі. Якусь хвилину панувала мовчанка.
— Дай мені слово, — раптом озвався Герінг, — звичайне людське слово, що виконаєш мій наказ.
— Якщо воно не суперечитиме волі графа, ваша світлість, — відповів я.
— Не тільки не суперечитиме, але граф буде тобі за цр вдячний.
— Тоді даю, ваша світлість.
— Отож слухай. У цьому конверті лист. Сховай його так, щоб ніхто, крім тебе, ніколи не міг його знайти. Якщо з'явиться потреба... якщо зміниться нинішня ситуація... якщо чудовим графовим коням загрожуватиме знищення... віддай цього листа графові. Він знатиме, що робити. Не забувай тільки, що ти дав мені слово.
— Не забуду, ваша світлість. Наказ буде виконано.
— Можеш іти.
Я низько вклонився і, вийшовши за двері, заховав листа в кишеню, відтак негайно подався до графського кабінету: це місце здавалося мені найбезпечнішим, бо порогу кабінету не смів переступити ніхто, крім графа й мене. Це був особистий кабінет графа, власне, його робоча кімната, бо в палаці були ще два графові кабінети: один — для прийому гостей, а другий — для ділових розмов. В особистому кабінеті, крім гарного письмового стола в стилі Людовіка XIV, стояв старомодний секретер, якому було близько двохсот років. У цій старій шафі були різноманітні хитромудрі тайники, що відчинялися поворотом однієї з ручок, вмонтованих в орнамент задньої стіни, або натиском на випуклість різьби. Сам граф не дуже розумівся на всіх цих тайниках і шухлядах, і коли хотів відчинити котрусь ¡3 них, кликав мене на поміч. Граф часто кудись виїжджав з маєтку, і я пильно вивчив механізм секретера, знайшовши ще три тайники, про які граф нічого не знав. У двох із них зберігалися листи й рахунки одного з предків графа середини XVIII століття, у третьому — щоденник прабабки мого пана. Щоденник, який я перегорнув, насилу читаючи нерозбірливий почерк на пожовклому папері, спричинився до того, що я ані словечком не прохопився графові про моє відкриття. Однак відтоді я почав інакше дивитися на багатьох представників нашої родової аристократії, в жилах якої замість "блакитної" текла здорова кров кучерів. Це збільшило мою повагу до тих вельможних панів, чиї широкі плечі й дужий голос свідчили по регенерацію раси завдяки фривольності графських прабабок.
Читаючи щоденник графової прабабки, я хотів дізнатися, чому мій пан має вигляд справжнього дегенерата. Адже його батько народився не без допомоги їздового Яся, відомого на всю околицю, як писала прабабка, своєю вродою, силою і здоров'ям. Правда, крізь туман дитячих років я невиразно пригадую, що батько мого пана графа більшу частину свого життя провів у Парижі, звідки його привезли додому в фотелі на коліщатках. Відтоді мій батько, який прислуговував графові, возив його алеями і стежками парку.
Мати графова, висока, поставна й гарна жінка, походила з роду Куденгове-Каллергі. Очевидно, при зачатті пана графа трапилася якась фатальна помилка, котрій він і завдячував своїм непривабливим виглядом.
Саме в цей тайник, де зберігався щоденник графової прабабки, я і поклав лист Герінга. Цю схованку важко було відшукати, бо вона містилася на дні секретера з тильного боку задньої стінки. Вся пригода з рейхсмаршалом Третього рейху, спочатку трагікомічна, видалася мені незначною з погляду історичної перспективи. Герінг був пристрасний аматор кінних перегонів і плекання коней. Отож не дивно, що він звернув увагу на нашу конюшню, яка справді славилася на весь світ. Арабські скакуни графа не раз здобували Великий приз на міжнародних кінних змаганнях. У війну така стайня могла б бути знищена. З боку польських властей нам не загрожувало ніщо, бо граф мав широкі зв'язки. Зате захисним щитом від німецьких військ для нас міг бути лист Герінга. Я це добре розумів, як зрештою й те, чому Герінг звернувся безпосередньо не до графа, а до мене. Граф, як і деяка частина поляків та весь польський уряд, вірив у тривкість миру на Заході і в польсько-німецьку дружбу. Крім того, Герінг був його гостем, і це також мало неабияке значення. Як виходець із низів, а отже представник більшості поляків, я розумів, що рано чи пізно дійдеться до бійки між нами й гітлерівцями. Що голосніше польський уряд горлав про дружбу з Гітлером, то замкнутішим ставав простолюд. Вихватки гітлерівців у Гданську знімали полуду з людських очей. Навіть граф якось у розмові зі мною дотепно сказав, що проблема Гданська — це чиряк на м'якому місці міжнародної політики. Цей вислів мені дуже сподобався, бо я знав, що німців впустив до Гданська Ллойд Джордж. А втім, я не втручаюсь у внутрішні справи Великобританії і не визначаю англійцям кордонів їхньої держави. Але світ був поділений на сильних і слабких. Великі держави провадили політику, подібну до політики банкірської контори, де все визначав інтерес. А слаборозвинені країни до хрипу кричали про високі принципи гуманізму, бо що інше залишалося їм робити? "Гра кота з мишею приємна тільки для кота", — сказав якось графів шофер Павел під час одного з наших політичних диспутів. І він мав рацію. Коли я повторив йому графів наказ готувати машину в дорогу й запитав, що він думає з цього приводу, він похитав головою і відповів:
— Якщо не хочеш потрапити в халепу разом з графом, раджу тобі прихопити з собою якнайбільше грошей і закордонні паспорти. іде війна, і хтозна, коли вона закінчиться.
Повернувшись до палацу, я запитав пана графа, чи довго ми затримаємось у Варшаві. Він легковажно махнув рукою і відповів, що максимум тиждень — за цей час наступ німців буде зупинено.
Перед обідом ми виїхали до Варшави,
Розділ II
Варшава нагадувала потопаючий корабель, з якого втікають пацюки. На вулицях перед урядовими установами стояли грузовики, навантажені сейфами й папками з паперами. З під'їздів безперестанку вибігали люди, виносячи нові сейфи й стоси папок. Перехожі, які спостерігали за цією картиною, по-різному оцінювали її. Одні дивилися з жахом, інші іронічно посміхалися.
Не пам'ятаю вже, з якої саме вулиці від комісаріату поліції квапливо рушив грузовик, наповнений валізами й карабінами. Зверху на цьому всьому сиділи поліцаї. За хвилину нашого роллс-ройса обминув візник. За його спиною сиділо троє польських офіцерів з вузликами на колінах.
Я сидів поряд з Павлом. Він штовхнув мене ліктем і шепнув:
— Захисники батьківщини, бачиш?
Перед війною я бачив таких офіцерів на урочистих прийомах у нашому палаці.