Кон-Тікі був верховним жерцем і сонце-королем "білих людей" з інкських легенд, тих людей, які залишили після себе велетенські руїни на берегах озера Тітікака. Легенда розповідає, що на Кон-Тікі напав вождь Карі, який прийшов з долини Кокімбо. У битві на одному з островів озера Тітікака таємничі білі люди з бородами були перебиті, але сам Кон-Тікі і його найближчі соратники врятувалися і дісталися до берегів Тихого океану, звідки вони згодом зникли, вирушивши кудись на захід, за океан".
Я більше не мав сумніву в тому, що білий вождь — бог Сонце-Тікі, якого, за розповідями інків, їх предки вигнали з Перу, був не хто інший, як білий вождь — бог Тікі, син сонця, якого жителі всіх островів східної частини Тихого океану називають прабатьком свого народу. Багато подробиць з життя Сонця-Тікі в Перу з старовинними назвами околиць озера Тітікака знову воскресли в історичних легендах, поширених серед місцевого населення тихоокеанських островів.
Але скрізь у Полінезії я знаходив вказівки на те, що миролюбний народ Кон-Тікі не зміг сам довго володіти островами. Знаходив вказівки на те, що зв'язані попарно військові мореплавні судна — таких приблизно розмірів, як кораблі вікінгів, — доставили північно-західних індіанців по океану на Гавайські острови і далі на південь, на всі інші острови. Вони змішалися з народом Кон-Тікі і принесли сюди нову цивілізацію. Це був другий народ кам'яного віку, який з'явився в Полінезії близько 1100 року і не знав ні металу, ні гончарства, ні коліс, ні веретен, ні зернових культур. Отож, я робив розкопки в Британській Колумбії, розшукуючи рисунки древнього полінезійського стилю на камені у місцях, де жили північно-західні індіанці. В цей час до Норвегії вторглися німці.
Направо, наліво, кругом. Довелося мити сходи в казармі, чистити взуття. А потім школа радіозв'язку, парашут і, нарешті, Мурманський конвой[4] та плавання до берегів Фінмаркена[5], де протягом усієї безпросвітної зими, коли сонце-бог був відсутній, панував бог військової техніки.
Настав мир. І ось прийшов день, коли я закінчив обґрунтування своєї теорії. Я мушу винести її на обговорення спеціалістів-учених. Для цього треба їхати до Америки.
Розділ 2
Народження експедиції
Серед спеціалістів. — Непереборна перешкода. — В будинку моряків — Останній засіб. — Клуб мандрівників. — Нове спорядження. — Я знаходжу товариша. — Тріумвірат. — Один художник і два учасники опору. — У Вашингтоні. — Нарада у військовому міністерстві. — В інтендантське управління із списком побажань. — Фінансові проблеми. — Серед дипломатів в ООН. — Ми летимо в Еквадор.
Отак воно й почалося — на одному з островів Південного моря, де старий полінезієць сидів коло багаття і розповідав легенди та різні історії з життя свого племені. Багато років по тому я сидів з іншим старим чоловіком, уже в напівтемному кабінеті на одному з останніх поверхів великого нью-йоркського музею.
Навколо нас у добре монтованих скляних вітринах лежали глиняні черепки давноминулих, але вже вивчених часів — провідні шляхи в невиразній давнині. Стіни були заставлені також і книгами. Деякі з них навряд чи прочитало хоч десять чоловік. Старий вчений, який прочитав усі ці книги, а деякі з них і написав, сидів за письмовим столом — сивий і добродушний. Але зараз я, очевидно, дуже вразив його, бо він злякано вчепився пальцями в підлокітники свого крісла з таким виразом на обличчі, наче я зруйнував усі його плани.
— Ні! — промовив він. — Ніколи!
Мабуть, такий вигляд мав би дід Мороз, коли б хтось насмілився доводити йому, що в наступному році різдво буде на Івана Купала[6].
— Ви помиляєтесь, дуже помиляєтесь, — повторював він і з обуренням тряс головою, наче відмахувався від безглуздої ідеї.
— Але ж ви не прочитали ще моїх доводів, — наполягав я, з надією указуючи на рукопис, що лежав на столі.
— Доводи! — вигукнув він. — Ви не маєте права ставитись до етнографічних проблем як до детективних таємниць!
— А чому б ні? — запитав я. — Усі мої висновки підтверджені моїми власними спостереженнями і фактами, описаними в науці.
— Завдання науки — глибоке і об'єктивне досліджування, — сказав спокійно старик, — а не спроба довести те чи інше.
Він спокійно відсунув нерозкритий рукопис і схилився над столом.
— Цілком вірно, Південна Америка була батьківщиною деяких найцікавіших давніх цивілізацій, і ми не знаємо, хто були ці люди і куди вони зникли після того, як до влади прийшли інки. Але одно ми знаємо напевно — жоден з народів Південної Америки не переселився на острови Тихого океану.
Він допитливо подивився на мене і говорив далі:
— І знаєте чому? Відповідь дуже проста. Вони не могли потрапити туди: у них не було човнів!
— Але в них були плоти, — заперечив я нерішуче. — Ви знаєте, плоти з бальзового дерева[7].
Старий вчений посміхнувся і спокійно сказав:
— Ану, спробуйте ви здійснити подорож на плоту з бальзового дерева від Перу до островів Тихого океану.
Я не відповів йому нічого. Було вже пізно. Ми підвелися. Старий вчений, прощаючись, добродушно поплескав мене по плечу і сказав, що він завжди до моїх послуг, якщо потрібна буде його допомога. Але в майбутньому мені потрібно спеціалізуватися або на Полінезії, або на Америці і не плутати двох різних антропологічних проблем. Він знову схилився над столом.
— Ви забули оце, — сказав він і подав мій рукопис.
Я глянув на назву: "Полінезія і Америка; дослідження доісторичних зв'язків". Затиснувши рукопис під пахвою, я сумовито побрів східцями вниз і, вийшовши на вулицю, зник у натовпі.
Цього вечора я подався в один з тихих завулків у Грінвіч Вілледж[8] і постукав у двері старого одноповерхового будинку. Я любив приходити сюди із своїми маленькими проблемами, коли відчував, що вони вже виводять мене з душевної рівноваги.
Худорлявий довгоносий чоловічок обережно прочинив двері, а потім із щирою посмішкою на обличчі відчинив їх навстіж і майже втягнув мене в дім. Він провів мене прямо до маленької кухні і відразу знайшов мені роботу, примусивши носити тарілки та виделки, а сам тимчасом подвоював порцію якоїсь страви, що апетитно смажилася на газовій плиті.
— Дуже приємно, що ви зайшли. Як справи?
— Препогано, — відповів я. — Ніхто не хоче читати рукопис.
Він розклав свою страву на тарілки, і ми сіли вечеряти.
— Схоже на те, — зауважив мій приятель, — що всі, у кого ви були, дивляться на вашу ідею як на минущу фантазію. Знаєте, тут, в Америці, часто можна зустрітися з безліччю найкурйозніших ідей.
— Справа не лише в цьому, — сказав я.
— Звичайно, — погодився господар. — Багато залежить і від вашого підходу до цього питання. Вони всі спеціалісти і не вірять в метод роботи, який втручається в усі галузі науки — від ботаніки до археології. Вони обмежують поле своєї діяльності, щоб не розпорошуватись, а вивчати питання в усіх подробицях. Сучасна наука вимагає, щоб кожна спеціальність копалася у своїй власній ямці. Ніхто не звик розглядати і зіставляти здобуте в різних ямках.
Потім підвівся і витяг чималий рукопис.
— Подивіться, — сказав він. — Моя остання праця про зображення птахів на вишивках китайських селян забрала у мене сім років, але її відразу погодились видати. У наш час потрібні монографії.
Карл мав рацію. Але розв'язати проблеми Тихого океану без всебічного їх висвітлення було, на мій погляд, так само неможливо, як неможливо розібратися у складній шаховій позиції, коли враховувати лише переміщення своїх фігур.
Ми прибрали зі столу, і я взявся допомагати Карлові витирати помитий посуд.
— З Чиказького університету нема нічого?
— Нема.
— А що вам сказав сьогодні ваш старий приятель в музеї?
Я відповів, ледве добираючи слова:
— Він зовсім не зацікавився моєю працею. Він сказав: у індіанців були тільки прості плоти, а тому нічого й думати, що вони могли відкрити острови Тихого океану.
Низенький чоловік став раптом люто витирати тарілку.
— Авжеж, — заговорив він нарешті. — Правду кажучи, мені теж здається, що це є практичне заперечення проти вашої теорії.
Я сумовито глянув на маленького етнографа, якого вважав своїм вірним спільником.
— Не зрозумійте мене невірно, — поспішив він додати. — Я гадаю, ви маєте рацію, але разом з тим все так незрозуміло. Моя праця про вишивки підтверджує вашу теорію.
— Карл, — сказав я, — я цілком певен, що індіанці перепливли Тихий океан на своїх плотах, і готовий сам збудувати такий пліт і перепливти океан лише для того, щоб довести, що це можна зробити.
— Ви збожеволіли?
Мій друг сприйняв це як жарт і навіть засміявся від такої дивовижної думки.
— Ви збожеволіли! На плоту?
Він не знаходив слів і лише дивився на мене з сумнівом, немовби чекаючи що я ось-ось посміхнуся на знак того, що це жарт.
Але він не Діждався посмішки. Я зрозумів тепер, що справді ніхто не погодиться з моєю теорією через те, що між Перу і Полінезією простягається безмежний океан, а я запропонував переплисти його на якомусь доісторичному плоту.
Карл невпевнено дивився на мене.
— А зараз давай вийдемо і вип'ємо по чарці, — промовив згодом.
Ми вийшли і випили по чотири.
На кінець тижня закінчився строк квартирної плати. В цей час я одержав листа з норвезького банку, в якому повідомлялось, що мені не можуть більше переказувати долари через валютні обмеження. Я взяв свій чемодан, сів у метро і доїхав до Брукліна. Там я поселився в Будинку норвезьких моряків, в якому добре і щедро годували, а ціни були якраз по моїх грошах. Я дістав невеличку кімнату на другому поверсі, але харчувався разом з усіма моряками у великій їдальні внизу.
Моряки прибували і вибували. Вони різнилися між собою обличчями, ростом і мірою тверезості, але всіх їх об'єднувало одне — вони добре знали море. Від них я довідався, що глибина води і відстань од берега не впливають на силу хвиль і буряність моря. Навпаки, поблизу берега шторми часто бувають небезпечніші, ніж у відкритому океані. На мілководді, де проходять місцеві течії або закінчуються океанські, море часто буває більш буряним, ніж далі від суходолу.