Здавалося б, провина не дуже й страшна. Змалечку я не раз шпурляв на людей каміння і часто влучав, а проте констебл не робив жодної спроби мене заарештувати. Річ у тому, що я підняв руку на сера Філіпа Мортона.
Як я гнав на гору бідолашного Натанієла! Він докладав усіх зусиль, щоб іти якомога швидше під палючим сонцем. Я дуже боявся, що мене схоплять, перш ніж я доїду додому. Раз я почув за спиною цокіт копит, але це, виявилося, їхав один кезікський джентльмен. Він поминув мене, кивнувши, як звичайно, головою. В кожному разі це свідчило, що він ще нічого не чув про мій злочин.
Мені завжди було приємно звертати з битого шляху на стежину, що веде долиною до нашої хати і там кінчається. Та ще ніколи не відчував я такої радості, як тієї миті, коли бескиди розсунулися і переді мною відкрилася зелена долина Лонсдейла, де кипіли молоком бурчаки і спливав до неба дим з коминів нашої оселі, а також з господ наших горішніх і долішніх сусідів.
Я боявся, що мені доведеться шукати батька в горах; аж ні, він був удома – стояв на ґанку і, приклавши до лоба долоню, стежив, як Натанієл, розбризкуючи воду, долає бурчак.
– Дяка богові! – вигукнув він.
Почувши ці слова, з хати вийшла мати, витираючи очі синім полотняним фартухом. Очевидячки, їм усе вже було відомо.
– Мені дуже шкода, що так сталося, – тільки й зміг я вимовити. – Не турбуйтеся за мене.
– Тобі треба тікати звідси, – сказав батько, що вже, напевно, обміркував становище. – Поки все утихомириться, краще на деякий час зникнути з дому. Чи ти набагато їх випередив?
– Не знаю, – відповів я. – Годину, мабуть, я ще буду в безпеці.
– Куди ж йому податися? – заголосила мати. – Аби мій брат, що мешкав у Карлайлі, був живий, то послали б хлопця до нього, а так… – Вона повернулася до батька. – Чи ж не краще йому лишитися вдома і зустріти їх не ховаючись? Я певна, що хлопець не вчинив нічого лихого, він завинив не більше за інших. Та ж немає в нашій долині такого чоловіка, котрий не присягнувся б, що наш син – порядний хлопець.
– Ти не знаєш, що таке закон, – похмуро відмовив батько. – Пітерові ніяк не можна попадати до їхніх рук саме зараз, коли сер Філіп казиться од люті. А крім того, ми повинні сховати його задля наших сусідів. На допиті в нього вимагатимуть, щоб він назвав спільників.
Тут мати знову зайшлася плачем. Я теж ледве не зарюмсав, бо розумів, що означав той допит. Я знав, що не витерплю тортур. Аби мене почали катувати, я б не витримав і назвав імена всіх чоловіків і хлопців, що руйнували стіну тієї ночі.
Що мені було робити? Тільки втекти, не чекаючи, поки мене застукають удома..
– Не турбуйся за мене, – втішав я матір. – Я зійду з наших місць, може, проберуся в Шотландію, а коли стану на роботу, пришлю тобі звістку. За кілька місяців я, мабуть, зможу повернутися; на той час усе забудеться.
– Це найкращий вихід, – зауважив батько.
Він пішов у хату, дістав гроші й відлічив п'ять шилінгів.
– На кілька днів тобі вистачить, – сказав він. – Хотілося б дати більше, але…
Я зрозумів його. Часи були важкі, і ми в Лонсдейлі ніколи не мали багато грошей. Мати принесла кілька хлібин, сиру, вівсяних млинців і шматок холодної баранини, що його вистачило б на трьох.
Ми не гайнували часу на розмови, знаючи, що кожної хвилини на дорозі можуть з'явитися послані по мене верхівці.
Я не взяв Натанієла, бо на дорозі мене б відразу спіймали, та й шкода було б продавати давнього друга в Пенріті. Отож я вирішив іти до Пенріта пішки, навпростець горами, де можна легко сховатися від переслідувачів. Назавтра в Пенріті мав бути ярмарок. Серед людської юрби я почуватиму себе в безпеці і хтозна – може, знайду роботу, що допоможе мені вибратися з Камберленду.
Мені так і не довелося попрощатися з братом – він був у горах. Сестри варили сир. Прощаючись зі мною, вони пролили море сліз. До того дня я навіть не здогадувався, як люблять мене мої сестри.
Нарешті я вирвався з обіймів своєї родини, закинув на спину клунок з сякою-такою одежиною та й подався над бурчаком угору – туди, де височіли порослі вересом вершини.
За п'ять хвилин, опинившися серед густої трави і вересу, я озирнувся на свою долину; праворуч і ліворуч од рудуватої стежки видніли сірі коробочки хат, а на ту стежку з путівця звертали двоє вершників, що скидалися згори на жуків з блискучими спинками.
Я засміявся, хоч мені було зовсім не до сміху, і подерся схилом далі.
Мені завжди кортіло побачити світу, зазнати пригод, і тепер мої бажання почали якнайповніше здійснюватися.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
ЗУСТРІЧ У ПЕНРІТІ
В горах за мною ніхто не гнався. Години зо дві я пробирався північними схилами Бленкетри і не бачив живої душі, якщо не рахувати зграйки червоних оленів на далекому виднокрузі біля Скідовського лісу та орла, що кружляв спроквола серед хмар. Десь надвечір я дійшов до Цитаделі.
Ще змалечку ми з хлопцями любили тут гратися у війну англійців з шотландцями або англійців з іспанцями. Хоч від дому туди був не близький світ, але кращого місця для ігор годі було й шукати, і я провів біля Цитаделі багато днів. Поряд лежало гірське озерце, бездонне аж чорне, оточене підковою урвищ; але з східного боку кручі розступалися, і з озера в долину плинув дзюркотливий потічок, що впадав у річку Глендермейкін.
Цитаделлю ми називали природну схованку серед бескидів, що обступили озеро. Над нею повисла величезна брила, під якою півдесятка хлопців могли б перебути дощову ніч, зовсім не ризикуючи намокнути. Тут же лежали кружком здорові каменюки, утворюючи наш "двір". Наносивши менших брил, що їх ми здужали підняти, наш гурт перетворив природне звалище на справжній мур.
Назву "Цитадель" нам навіяла стара чотирикутна вежа, що височіла трохи нижче в долині. За мого діда всі заможні люди жили в таких чотирикутних вежах – у нас вони звалися схронами, – бо кожного дня можна було чекати наскоку шотландців, що раз у раз проривалися через кордон. Але відколи я з'явився на світ, шотландці не зробили жодного наскоку, і місцеві сквайри[3] кидали схрони й будували собі звичайні будинки.
Сер Філіп Мортон вчинив так і собі. Він вибудував на березі Грети гарну нову кам'яницю – з високими коминами й вікнами, що виблискували здаля сотнями діамантів малих скляних шибок, його старий дім – ота сама чотирикутна вежа – нині стояв порожній і поступово руйнувався. Це була довгаста будова з вузенькими віконцями вгорі і без жодного отвору, крім дверей, на нижньому поверсі. Щоб увійти всередину, треба було піднятися зовнішніми кам'яними сходами, і, коли важкі дубові двері зачиняли на засув, попасти у вежу не було ніякої можливості.
Мортонова вежа з оточеним зубцями верхом, невеликою кутовою баштою для вартового і обплетеним дротом ліхтарем, щоб подавати сигнальний вогонь, здавалася маленьким фортом. Але жити в цій холодній похмурій коробці, мабуть, було не вельми приємно; до того ж вежа стояла високо в горах, далеко від доріг і людських осель, – не дивно, що сер Філіп її покинув і збудував собі зручніший дім.
Отож, як ви вже знаєте, я примандрував до Цитаделі, що її ми, хлопці, зробили на зразок тієї чотирикутної вежі. Я вважав, що зможу тут безпечно переночувати, бо люди в ті місця заходили дуже рідко.
Цілком природно, що в Цитаделі не сталося ніяких змін: все було точнісінько так, як три роки тому, коли ми відчули себе надто дорослими для таких ігор. Сотні дощів змили сліди наших вогнищ, але все інше лишилося на своєму місці. З найвищого "зубця" нашого муру ще й досі вищиряв зуби овечий череп – для нас він був головою запроданця, що вчинив державну зраду проти королеви, – а нижче, на кам'яній брилі, видніли наші ініціали, які, може, ледь помітно зблякли.
Мені треба було якнайшвидше вибратися з наших місць, де мене знали, й дістатися до Пенріта. Від Цитаделі до Пенріта навпростець було дванадцять миль, але звивиста дорога – досить безпечна, коли смеркне, – значно подовжувала цю відстань. За моїми підрахунками дорогою доведеться йти годин з п'ять. Спочивши в Цитаделі до півночі, я міг би рушити далі при місяці й увійти до міста саме в той час, як воно забуяє ранішнім життям.
Правду казати, я не дуже тішився в Цитаделі того довгого вечора. Невдовзі сонце сховалося за бескидами, що оточували озеро, але ще довго після того, як долина сповнилася похмурою тінню, я бачив його тепле щире сяйво на верхніх схилах гір Білий кінь та Південна. Для мене день начебто урвався. Проте ніч не надходила; мені почало здаватися, що вже ніколи не стемніє. Захід сонця тривав без кінця й краю. І коли я сумовито повечеряв м'ясом із хлібом, запивши холодною водою з потічка, то мені вже нічого було робити. Я прагнув якомога швидше йти далі, але не зважувався вирушати завидна.
Досі я ще ніколи не бував у Цитаделі сам, та ще й так пізно. Мені стало моторошно. Нарешті почало темніти, і, здавалося, мертва долина ожила. Скелі наче заворушилися. Нараз щось залопотіло над головою, ніби ударив грім, і в долині пролунав різкий протяжний крик, що луною відбився од навколишніх урвищ. Навіть потічок, який так дружньо мурмотів удень, нині зайшовся неприємним сміхом. Я б знехтував небезпекою і запалив вогнище, але в мене не було ні палива, ні вогню. Я спробував був задрімати, однак лежати було твердо, до того ж якби мені навіть дали набиту гусячим пухом перину, то й то я не склепив би очей від хвилювання.
Отож, коли, на мою думку, було десь біля одинадцятої – місяць ще не зійшов, і я не міг точно визначити час, – терпець мені урвався. Я взяв на плече свій клунок і навпомацки подався вгору долиною. Незабаром я зійшов на високу сідловину, що з'єднує гору Ваги з горою Південною. На щастя, я знав кожен дюйм цієї місцевості, і хоч двічі спіткнувся в пітьмі й упав, але втішав себе тим, що тут мені не загрожує небезпека скрутити в'язи. Скоро я почув унизу шум бурчака і, маючи його за дороговказ, швидко дійшов до пенрітської дороги, там де вона перетинає Глендермейкін.
Приємно було знову відчути під ногами втоптаний шлях, але поки я побачив на горбі червоні вежі Пенрітського замка, шлях почав мені здаватися аж надто твердим.
Пенріт – гарненьке містечко, в ньому кількасот мешканців, а що саме був базарний день, то тисячі людей простували вузенькими вуличками під фасадами будинків, що нависали аж на пішохід.