Спадкоємців не залишилося.
Звідси — величезне багатство дона Франсіско повинне було перейти єдиному рідному його племінникові — дону Антоніо. Злочин, звичайно, приніс би йому користь. Це перше припущення…
Минуле дона Антоніо не було щасливим. Пани знають це, як і я. Успадкований чималий статок він змарнував у Парижі — в картярнях і будинках розпусти.
Звиклий до гультяйства і розкоші, він повернувся у Чілі майже без коштів. Пробував відновити статки на біржі, але втратив там усе. Бували дні, коли він сам прав собі сорочку, яку носив, — але не міг обійтися без автомобіля, не міг відмовитись від гри на іподромі, від дорогої вечері. І, нарешті, сталося непоправне лихо: він утратив залишок репутації й звичку трудитися. Всі ви бачили його падіння! Останнім часом він проводив дні і ночі в кав'ярні, очікуючи, що хтось почастує його келихом вина, запропонує сендвіч або іще щось. Я не хочу заглиблюватись у ще дрібніші деталі.
Але що справляло найбільше враження? Треба було послухати його! Не маючи часом двадцяти сентаво за душею, він жив мріями про багатство. Пристрасть до грошей і легковажність у їх витрачанні — характерні його риси. І те, що ми бачимо зараз, свідчить, до чого можуть довести людину безрозсудна уява, жадоба втіх, гультяйство й неробство.
Дон Антоніо Маскаяно не думав про роботу. Він знав: якщо зникнуть чотири особи — його дядько й діти цього дядька, — він успадкує десятки мільйонів, покине свою вбогу квартиру й повернеться до Парижа вже багатим, із титулом маркіза, братиме участь у найпишніших святах життя. Я запитую всіх, хто його знає: чи міг би він устояти перед такою спокусою?
Всі мовчали.
Нарешті озвався дон Антоніо.
— Я не знаю, до якої межі має право цей сеньйор ображати мене в тій формі, в якій він це робить, — мовив він до судді. — Він наголошує на моїх злигоднях і бідності, аби привинити мені найпідлішу дію без будь-якої поважної підстави, крім однієї: я бажав бути багатим. Але ж цього бажають усі люди…
Роман не збентежився. Він сказав так само спокійно:
— Я хочу пояснити до кінця те, що назвав моральними доказами. Визнаю — самі по собі вони нічого не важать. Але обвинувачення, яке я збираюся виголосити, таке серйозне, що слід було насамперед довести цьому сеньйорові й панам, які тут присутні: відомості про минуле дона Антоніо Маскаяно не є неймовірними.
А зараз я розповім вам про трагічні події так, як вони відбувалися насправді. Сподіваюсь, що не обмину жодної деталі.
Отже, ідея усунути дона Франсіско Маскаяно і його дітей, тобто всю родину, заволоділа доном Антоніо Маскаяно.
Обвинувачений усміхнувся.
— Підходимо до сфери гіпотез, — кинув він.
— Ви самі судитимете про це, — провадив Роман. — Отже, я сказав, що дон Антоніо повинен був бажати смерті дона Франсіско та його дітей. До того ж, у такій формі, аби скористатися статтею 79 Цивільного кодексу. Думав він чи не думав про третіх осіб, цього я не зміг з'ясувати. Головне — це те, що він нарешті вирішив завдати нищівного удару власного рукою.
Дон Антоніо, звичайно ж, знав про недільні прогулянки дона Франсіско із трьома його синами. Знав він і дорогу, по якій ті завжди їхали. Він не раз зустрічав їх, коли зі своїм другом Феліксом Урбістондо простував до джерела Майтенес, куди мав звичку ходити снідати в неділю. Свідчення дона Фелікса і його водія, які приїздили на автомобілі, не викликають анінайменших сумнівів.
Щоб здійснити задуманий злочин, дон Антоніо вирішив змінити зовнішність. Він не міг вчинити інакше. Якби хтось із сусідньої місцевості впізнав його на місці передбачуваної події, це викликало б підозру.
Роман рвучким рухом підняв газету, що лежала на столі судді — під нею були якісь речі.
— Сеньйоре Маскаяно, ви впізнаєте цей плед, цей капелюх, ці штани і цю фальшиву бороду? — спитав він глухим голосом.
Це був удар без промаху. Дон Антоніо Маскаяно кинув нестямний погляд на речі, що лежали на столі, і впав на стілець, майже непритомний.
— Мені здається, — мовив Роман, — що моральні докази наведено.
Якусь хвилину в залі панувала мертва тиша.
— Кажіть далі, — нарешті мовив суддя.
— Отже, Антоніо Маскаяно переодягнувся й вирушив на місце злочину. Воно, поза всяким сумнівом, було обране заздалегідь. Адже дорога робить на шпилі Диявола такий різкий поворот, що багато хто з автомобілістів зупиняється, перш ніж проїхати критичне місце, боячись зіткнення з іншим автомобілем. Бо внизу — стометрова прірва… Однак дон Франсіско Маскаяно був не надто обачний. Він обмежувався тим, що кілька разів натискував на клаксон… Злочинець добре знав, що на цій ділянці дороги досить однієї незначної похибки в керуванні автомобілем, аби впасти із стометрової висоти. Знав він і те, як зробити, щоб за зовнішніми прикметами це вважалося випадковою катастрофою. Я зрозумів це, згадавши замітку, надруковану в "Ель Меркуріо" 22 квітня 1894 року, чотирнадцять літ тому. Я пам'ятаю її всю. Ось що в ній написано:
"Безглуздий і ниций замах. Вчора ввечері при відправці зі станції Ла Калера пасажирського поїзда № 14 на його кондуктора дона Базіліо Арратія було вчинено жорстокий замах, який, за щасливим збігом обставин, не мав трагічних наслідків. У ту мить, коли сеньйор Арратія переходив з вагону першого класу в другий, камінь, кинутий вправною рукою, легко поранив його в щоку. З деякого часу особи, що належать до покидьків суспільства, діставали безглузде задоволення не тільки від кидання каміння в поїзди під час руху, а й від стрільби з рушниці. Але в цьому випадку ми з гірким подивом мусимо зазначити, що злочинцем був юнак із шляхетної родини, якого кондуктор Арратія недавно висадив, п'яного, з поїзда. Отже, йдеться про помсту.
А. М. — ініціали юнака, випадково затриманого на станції стрілочником Сетіно Поблето під час здійснення підлого замаху".
В архіві суду Кілоти виявлено документ: вирок — три місяці ув'язнення. За цей та інші вчинки Антоніо Маская— но — а то був саме він — заслужив титул "майстра з кидання каміння".
Справді, треба віддати належне його влучності. Він убивав куріпок на льоту, поцілив в обличчя машиністові поїзда під час руху з п'ятнадцятиметрової відстані. То що ж незвичайного в тому, що він оглушив каменем свого дядька, який вів машину по небезпечній дорозі, можливо, на мінімальній швидкості?
Злочин було ґрунтовно обмірковано. Всі мали розцінити його як нещасливий випадок. Моя чудова пам'ять — ось що згубило сеньйора Маскаяно. Коли я обстежував дно провалля, де сталося лихо, то звернув увагу на цей ось камінь. Мої друзі, присутні тут, безперечно, впізнають його.
Роман вийняв з кишені шматок кварцу, що його показував нам на шпилі Диявола.
— Таким чином, сеньйоре суддя, — мовив він, — ми маємо знаряддя злочину. Цей камінь разом із автомобілем упав на дно провалля, і там я знайшов його. Пани можуть засвідчити це. Годі помилитись: адже русло Мапочо — це гранітне каміння, округлене водою; а наш камінь — кутастий, і, якщо я не помиляюся — це кварц. Побачивши його, я зрозумів: хтось приніс його туди. Коли і як? Зовсім недавно, бо він був брудний, у землі і в поросі. Проте не минуло двох тижнів, як у Мапочо прибула вода, що заповнила все русло. Можна було припустити, що хтось скинув камінь зверху. Ця думка почала турбувати мене. Я згадав, як дивно автомобіль упав з висоти. Мої друзі, як і я, бачили його сліди: вони вели просто до провалля. Водій не повернув убік! Спершу ми гадали, що його схопила судома, що в нього був раптовий напад божевілля, і він учинив самогубство. Однак коли я знайшов камінь, у пам'яті моїй зринули відомості, вміщені в замітці, надрукованій колись у "Ель Меркуріо". Дивний збіг!.. Антоніо Маскаяно був автором ідеї про замах, завдяки якому він став би мультимільйонером. Нема потреби повторювати — я цілком певен у тому, що стверджую.
Проте я не втаємничив до пори до часу моїх друзів у відкриття, що його зробив. Слід було зв'язати всі нитки цієї справи.
Антоніо Маскаяйо був надто хитрий, щоб не вжити застережних заходів. Вирушаючи на місце злочину, він подбав про те, щоб змінити свою зовнішність. Піший франт у цій глушині звернув би на себе увагу. Не міг він також покластись на візників і на автотранспорт. Він конче мусив прибрати якоїсь личини.
Це не так легко, як уявляють собі люди, що ніколи не задумували і не коїли злочинів. Будь-яке перевдягання завжди залишає сліди…
Маскаяно жив сам у маленькій квартирі на початку вулиці Санто Домінго. Це мало для нього переваги. В своїх кімнатах він міг робити все, що хотів, не боячись цікавих свідків. Він вийшов з дому перевдягненим, очевидно, перед світанком і повернувся, знявши фальшиву бороду та одяг. Так, у всякому разі, я передбачав, і мої передбачення підтвердилися.
Я попросив у начальника служби безпеки двох таємних агентів і почав стежити за будинком. Маскаяно, ясна річ, повинен був обміркувати, як замести сліди злочину. Він не наважився спалити своє маскарадне вбрання — адже запах міг викрити його перед сусідами знизу. Я припускав, що він викине речові докази в сміття, тож наступного ранку, перебравшись жебраком, обшукав ящик на сміття. Нічого не знайшов. Злочинець був дуже обачний.
Багато людей навідало того дня нового мільйонера. Я помітив серед них кількох персон, які ще напередодні з ним, либонь, і не віталися.
Увечері Антоніо Маскаяно вийшов, несучи під пахвою згорток. Спочатку він простував по Мірафлорес до вулиці Есмеральда, потім по Росас до рогу Бандера, а звідти пішов до річки. Вулиці в цей час були безлюдні. Агенти і я стежили за ним на відстані.
На мосту Маскаяно зупинився, зиркнув в один і в другий бік і, переконавшись, Що поблизу нікого немає, кинув згорток з одягом у води Мапочо, яка понесла його з великою швидкістю.
Ми не могли встежити за згортком. Там, де рівень води спадав, русло Мапочо зникає в пісках трохи нижче Сантьяго. Вдень ми вирушили на пошуки речей, викинутих Антоніо Маскаяно у річку. Нам не довелося довго шукати. Якщо хтось має сумнів — прошу, поглянте!
Злочинець сидів приголомшений, мовби прикипівши до стільця. Зненацька він випростався.
— Докази цього сеньйора — не більше, як картковий домочок! — вигукнув він.