А він як рівний сяде у мисливському гурті перед зимовим каміном і поведе мову про полювання давні та прийдешні, як то серед мисливців водиться.
Отак Сем відійшов. Подався пішки, з усіма своїми пожитками на плечах. Він не схотів ні возом їхати, ані верхи на мулі, як пропонував Маккаслін. Ніхто й не бачив, коли він вибрався. Просто одного ранку його не стало, і хатина, в якій ніколи не було аж надто речей, лишилася порожня й гола, а кузня, в якій і раніше не робилося багато роботи, стала зовсім безчинною. Потім нарешті почався листопад, і тепер хлопець уже був одним з них — разом з Маккасліном та Джімом тітки Тенні вони вирушили до Джефферсона, де на них чекали майор Де Спейн, генерал Компсон, Волтер Юел, Бун і старий дядько Еш, куховар, з другим возом і бричкою, призначеною для хлопця, Маккасліна, генерала Компсона та майора Де Спейна.
Сем зустрів їх у таборі. Якщо він і зрадів їхній появі, то цього не показав. І якщо журився з їхнього від'їзду через півмісяця, то й цього не показав. Бо сам він з ними не вернувся назад. Повертався у ті обжиті, освоєні місця тільки хлопець, повертався самотній і одинокий, знову маючи перед собою одинадцять місяців дитинних забав з кроликами та всякою іншою дрібною звіриною, поки надійде нова нагода побувати тут, уже з цієї першої своєї короткої гостини виносячи незабутнє враження від пущі — не відчуття небезпеки чи якоїсь особливої ворожості, а чогось глибинного, велетенського, одухотвореного і нахмуреного, серед чого йому дозволено було вільно блукати, не зазнавши (невідь-чому) жодної кривди, хоч усе-таки він почував себе тут якимось малорослим і — допоки йому випаде вполювати достойну дичину, варту вполювання, — чужим.
Потім знову наставав листопад, і вони знову сюди приїжджали. Щоранку Сем брав хлопця до приділеної йому засідки. Звичайно, та засідка була нікудишня, бо ж він мав тільки десять, тоді одинадцять, а тоді дванадцять років і ще ні разу не бачив, як біжить олень. А проте вони таки ставали там, Сем трохи позаду хлопця і без зброї, як і того дня, коли хлопець у восьмирічному віці підстрелив кролика на бігу. Вони стояли там у листопадовому передсвіті, і через якийсь час до них доносилося валування собак. Іноді той гін наближався, пролітав зовсім поруч, лункий і невидимий… Раз вони почули, як двічі важко гухнув старий дробовик Буна Хогенбека, з якого він тільки й забив, що білку, та й то сидячу, і ще двічі — рівні глухі постріли рушниці Волтера Юела, після чого можна було й не чекати його ріжка.
— А я ніколи не підстрелю дичини, — бідкався хлопець. — Ніколи не заб'ю.
— Заб'єш, не бійся, — відказував Сем. — Почекай лиш. Ти станеш мисливцем. Справдешнім.
Сем, однак, не вертався з ними, а залишався в лісі. Він проводив їх тільки до шляху, де чекала бричка, там забирав назад коней, і це все. Чоловіки їхали верхи на конях, а дядько Еш, Джім тітки Тенні й хлопець разом з Семом услід за ними на возі з табірним причандаллям та мисливськими здобутками — м'ясом, головами, оленячими рогами, котрі гіллястіші, — віз петляв, огинаючи величезні камедні дерева, кипариси й дуби, де одвіку не чулось ніякої сокири, крім мисливської, сунув поміж суцільних стін очерету й ожини, — а поза цими двома рухливими й водночас незмінними стінами дика пуща, на безвік закарбована у свідомості хлопця вже після перших проведених тут двох тижнів, начебто ледь нахилялась і вклонялася, пильнуючи за ними й прислухаючись, не дуже й ворожа до них, — вони ж бо такі були мізерні проти неї, навіть Волтер, і майор Де Спейн, і генерал Компсон, що забили стількох оленів та ведмедів, та й їхній побут був тут надто коротким і нешкідливим, щоб збудити в пущі ворожнечу, — а просто нахмурена, незглибна, велетенська, майже байдужна.
Потім вони виринали з неї, були вже зокола пущі, яка уривалася раптом і лишалась позаду, наче прямовисний мур з дверним отвором. Нараз обабіч уже пливли вдалину ділянки бавовнику та кукурудзи, вкриті кощавим бадиллям, подовгасті й нерушні під сірявим дощем; з'являлися хати, повітки й тини там, де людська рука на хвильку відвоювала від пущі окраєць землі, а той мур позад них, велетенський, нерухомий і немов неприступний у сірому при— мерхлому світлі, вже поглинув безслідно манісінький отвір, яким вони виринули з пущі. Там чекала бричка, і Маккаслін, майор Де Спейн, генерал Компсон, Волтер та Бун спішувалися коло неї, а Сем злазив з воза, сідав на одного з коней, решту їх брав за поводи і повертав назад. Хлопець якусь часину дивився вслід йому, як він, ні разу не оглядаючись, дедалі меншав і меншав на тлі того високого й таємничого муру. А потім і зовсім зникав у ньому, повертався, як вважав хлопець, певний, що й Маккаслін такої ж думки, до своєї самотини і відлюдності.
II
І ось прийшла та мить. Хлопець натис на курок, і Сем Фазерс помастив йому лице гарячою кров'ю забитого ним оленя, і він з дитини став мисливцем і мужем. То був останній табірний ранок. Пополудні вони згорнули табір і рушили додому — Маккаслін, майор Де Спейн, генерал Компсон та Бун верхи на конях, а Волтер Юел з неграми у фургоні разом з хлопцем, шкурою та рогами хлопцевого оленя. У фургоні могли бути (вони таки були) і інші мисливські здобутки. Але для хлопця їх не існувало — власне, вони з Семом Фазерсом і досі були тільки вдвох, як і в засідці зранку. Віз хилитався й погойдувавсь поміж звільна мінливих і все-таки незмінних стін, з-над і з-поза яких дивилась на їхнє пересування пуща, уже не ворожа, віднині повік не ворожа, бо ж олень той тепер уже назавжди буде в стрибку, рушничні цівки назавжди громохко застигли в пострілах, рогач на порозі безсмертя у своєму стрибку, навіки безсмертний, — віз гойдався і поколихувався, тривала навік хвилина оленя, і пострілу, і Сема Фазерса, і його самого, і тієї крові, що нею Сем помастив його, тепер уже назавжди поєднаного з пущею, яка прийняла його, адже він не сплохував, так Сем сказав, — коли це раптом Сем стягнув віжки й зупинив воза, і всі почули виразний і незабутній відголос оленя, сполоханого з лігвища.
Потім з-за повороту долинув Бунів голос, і, поки вони завмерли на мить на непорушному возі, — Волтер і хлопець уже сягнули по рушниці, — показався Бун з безтямно здивованим обличчям: він учвал гнав назад свого коня, лупив його капелюхом і щось кричав до них. А потім з'явилися з-за повороту й інші верхівці, стримуючи коней острогами.
— Спускайте собак! — верещав Бун. — Спускайте собак! Тут такий оленище, аж ну! Заліг осьде над дорогою, в хащі! Якби знаття, що він так близько, я б і ножем його ширнув!
— Може, тим він і втік, — озвався Волтер. — Бо побачив, яка в тебе зброя.
Волтер з рушницею в руці уже скочив з воза. Потім скочив і хлопець, також зі зброєю, і над'їхала ближче решта верхівців. Бун тим часом спромігся з коня перебратись на воза — шарпав там і смикав пазурами клунки й кричав:
— Спускайте собак! Спускайте собак!
Хлопцеві теж здавалося, що вони бозна-як довго дляються, — старші люди, в яких кров застигла й сповільнила біг, в яких за всі ті роки, що пролягли між ним і ними, кров стала інакшою, холоднішою, ніж у нього, чи й навіть у Буна або Волтера.
— То як, Семе? — спитав майор Де Спейн. — Заженуть собаки його назад?
— А собак і не треба, — відказав Сем. — Якщо він не почує їх за собою, то обійде круг і проти ночі сам повернеться до лігвища.
— Гаразд, — сказав майор Де Спейн. — Ви, хлопці, беріть мулів. А ми фургоном доїдемо до шляху на узліссі й там зачекаємо.
Він, генерал Компсон і Маккаслін сіли у фургон, а Бун, Волтер, Сем і хлопець верхи завернули назад і зникли в глибині лісу. З годину Сем вів їх у сірому й млистому передвечір'ї, яке майже не різнилося від сіряви світанку і мало без різкого переходу змінитися на нічний морок, Потім Сем зупинився.
— Уже далеченько, — сказав Сем. — Не треба, щоб він почув мулів, йому ж іти проти вітру.
Мулів припнули у гущавині. Далі Сем повів їх пішки навпростець імлистим передвечір'ям, хлопець ішов зразу ж за Семом, решта двоє — трохи віддалік, ззаду, хоч хлопцеві здавалося, що вони мало не на п'яти йому наступають. Двічі Сем ледь повертав голову й казав через плече до хлопця:
— Часу ще доста. Ми дійдемо раніш за нього.
Отож він пробував іти не так хапливо. Свідомо пробував сповільнити приголомшливий біг часу, в якому рухався той невидимий ще для нього олень, котрий наче гнав усе далі й далі, зникав усе більш і більш безповоротно, дарма що, за словами Сема, він досі вже довершив свій круг і, не переслідуваний собаками, тепер повертався назад до них. Вони все йшли; минула година, може, дві, а може, менш як півгодини — хлопець не міг би сказати. Нарешті опинились на якомусь кряжі. Хлопець ніколи тут не бував, тож і не знав, що це кряж. Він тільки бачив, що земля пішла вгору, бо підлісок трохи порідшав, а далі починався ледве помітний схил аж до суцільної стіни очереття. Сем зупинився.
— Ось тут, — промовив він. Потім обернувся до Волтера і Буна: — Пройдіть ще трошки кряжем і вийдете на розтоку. Там побачите сліди. Якщо він петлятиме, то пройде біля одної з трьох наших засідок.
Волтер розглядався якусь хвильку.
— Я знаю це місце, — сказав він. — Я був тут минулого понеділка. І навіть бачив того вашого оленя. Він звичайний собі річняк, не більш.
— Річняк? — обурився Бун. Він ще відхекувався від швидкої ходи. З обличчя його і досі не зійшла безтямність. — Коли той, що я бачив, річняк, то я й зовсім дошкільнятко!
— Тоді я, певне, бачив кролика, — сказав Волтер. — А ти, я чув, скінчив освіту ще за два роки до першого класу.
Бун блиснув очима на Волтера.
— Коли не хочеш стріляти, не стій на заваді, — заявив він. — Посидь собі десь. Бо я, їй-богу…
— Стоячи тут, ніхто його не підстрелить, — тихо мовив Сем.
— Правду Сем каже, — погодився Волтер. Нахиливши рушницю обшмульганою сріблястою цівкою вниз, він уже рухнувся йти. — Трохи більше діла й трохи менш патякання. Хогенбека он за п'ять миль чути на всі боки, чи за вітром, чи й проти.
Вони обидва рушили далі. Хлопець якийсь час ще чув Бунову балачку. Та незабаром і це стихло. І ось ізнову він і Сем уже стояли непорушно в чагарях під розкішним дубом, і знову не було нічого. Тільки щораз відчутніша самотина примерхлого світла, тільки пронизливий шемріт холодного цілоденного дощу.