Вони латають каяки клаптями брезенту, взятого про запас. Потім замащують стібки сажею, змішаною з казанком вівсяної каші. Виходить не зовсім щільно, але добре й так.
Можна знов вирушати. Чоловік мордується, як віл. Фізична сила його невичерпна, а ходити на лижах він привчався багато років, цілий світ знає про його зухвалий лижний перехід через Гренландію. А ще він перейшов на лижах із Західної Норвегії до Східної, маючи з собою тільки собаку. Місцеві люди казали, що, крім короля Сверре, який колись здолав ці гори пішки, їх більше ніхто не переходив. Але жодна попередня мандрівка не була така тяжка, така втомлива і безнадійна. Йому доводиться обминати відкриту воду, далеко відхилятися вбік, бо раз по раз виявляється, що просто на північ не можна пройти. Доводиться вертатись до Ялмара, допомагати йому і його собакам. Отже, виходить, що шлях до полюса для нього подовжується вдвічі. Ялмар краще ладнає з собаками. У нього багатший запас лайки, що сиплеться на бідолашних тварин. Але цю мову собаки розуміють. Чоловік відчуває на собі прискіпливий погляд Ялмара, йому це не подобається, хоч він і переконує себе, що це дрібниця, якою не варто перейматися.
Ялмар сприймає як глум те, що Чоловік завжди дає йому зрозуміти: наказ — це наказ, його треба виконувати негайно. Ніколи між ними не стоїть питання про рівність. Ніколи Чоловік не просить допомоги, хоч таке прохання було б дійовіше за наказ. Але за цим ховається щось інше, і чим більше мандрівка забирає в них сили, тим більше воно росте. Приязнь, яку вони майже соромляться визнати, тепле почуття між двома чоловіками в крижаній пустелі.
Вони прагнуть знов опинитися на кораблі, але не зважуються признатись у цьому. Та одного вечора, коли вони сьорбають теплу юшку чайними ложечками, щоб надовше розтягти задоволення, котрийсь із них згадує, як добре було на кораблі. І відразу їх обсідають спогади.
— Пам'ятаєш, як ми виявили, що на кораблі завелися воші?
— Їх, мабуть, занесли самоїди, з якими ми вели обмінну торгівлю в Сибіру. І раптом здалося, ніби весь корабель повний вошей. Ми перепробували всі засоби. Та вони мало допомагали. Думали, що спалахне бунт, якщо ми їх не знищимо. Здається, це ви, Югансене, знайшли на них спосіб, порадили спробувати, чи воші не бояться морозу.
— Ні, ні, пане Нансене, це ви!
Інколи вони забували, що вже перейшли на "ти".
— Ми вирішили ризикнути і спробували знищити їх морозом. Весь одяг з корабля, спідній і верхній, шкарпетки, онучі, перини, спальні мішки, навіть скатерті, якими пишався кухар, повиносили на палубу. Всі люки позакривали. Цілу ніч тринадцятеро чоловіків у підштанках дослухалося до звуків знадвору, сподіваючись почути передсмертну пісню вошей, пісню про їхню останню морську подорож. Вони нічого не почули. Та коли настав ранок, усі босоніж вибігли на сніг і побачили, що їхня надія здійснилася. Вошина армія лежала заклякла лапами догори, скошена смертю, перед якою не могла встояти. Корабель знову став затишною домівкою для людей, що пливли серед криги й снігів. Це додало їм мужності. Другого дня, хоч як мало вони спали вночі, всі тільки й говорили про цю велику подію на кораблі.
У Чоловіка чутливіше серце, ніж у Ялмара. Він лежить у спальному мішку поряд із товаришем і думає про листи, які послав додому з останньою поштою, коли його секретар зійшов на берег у Північному Сибіру, щоб будь-яким способом добратися додому, до Норвегії. В тих листах — найкращі почуття, які йому вдалося висловити в житті, вони сповнені тепла й відданості дружині, турботи про їхню маленьку дочку. Він ладен усе зробити для них. За винятком одного: триматися дому.
Вони знов вилазять з намету, запрягають собак у сани й бредуть далі на північ. На північ, з усіма можливими відхиленнями в усі напрямки, чвалають мокрим снігом, обминають нагромадження криги, такі великі, як літня загорода для худоби в Норвегії. Одна думка снується без кінця в головах обох мандрівників. Але обидва вони не мають духу поділитися з товаришем тим, що їх мучить. Та думка ніби вмерзла в них і не розтане, навіть якщо прийде весна: ми ніколи не дійдемо до полюса…
Вони обидва знали, що йдуть на великий ризик, коли надумали досягти полюса на лижах. Ніхто до них полюса не досягав, але навіть тепер вони вже зайшли далі на північ, ніж будь-хто досі. Позаду за ними дрейфує корабель. Неможливо вернутися й віднайти його. Єдиний порятунок — досягти Землі Франца-Йосифа й зустріти там мисливську шхуну. Та між ними й суходолом пролягає безліч морських миль. Чоловік давно таїв підозру: крижані маси перебувають у русі. Що через Льодовитий океан проходять течії, вже доведено. Та хіба не може бути течій, що рухаються в протилежному напрямку — з півночі на південь? Чоловік провадить спостереження, а ввечері сидить у наметі й робить обрахунки. Занепокоєння його дедалі зростає, але він не зраджує його. Він знає, що на Ялмара можна покластися в усіх випадках. Та свідомість того, що вони важать життям і не доберуться до полюса, — надто важкий удар навіть для найсильнішого.
У його широких грудях стискається клубок, мов пекуча жарина. Чоловік і раніше тверезо оцінював свої шанси і тримався, поки не виходив переможцем, як тоді в Гренландії. Вирушаючи на північ, він знав, що вся нація пишається ним, бажає йому успіху. Він ніколи не мав нагоди аналізувати стратегію поразки. А тепер лежав ночами без сну в одному мішку з Ялмаром, трохи мерз, удавав, що спить, дихаючи глибше, ніж звичайно, коли не спить, і обдумував пункт за пунктом усі свої можливості.
"Ми можемо досягти полюса, потім загинути з голоду, бо в нас замало харчів. Ми маємо їжі для двох людей десь днів на двісті, а для собак — на тридцять денних переходів. Полюса ми можемо досягти, але не повернемося додому. Ніхто ніколи не знайде наших трупів. Буде відомо, що ми загинули, але ніхто не знатиме про наші перемоги. Це одна можливість. А друга — ми повернемося назад, не досягти полюса. Тому в нас буде шанс вернутися додому живими. Не великий шанс, але все-таки.
Ти повинен вибрати поразку й життя. Або перемогу й смерть. Якщо завтрашні спостереження покажуть, що крига дрейфує на південь, ти повинен на щось зважитися".
Настає завтрашній день… І він зважився.
Ялмара це не приголомшило. Він був розумніший за інших і мав здоровий інстинкт. Він захоплювався Чоловіком і ніколи ще не був такий відданий йому, як того дня, коли вони переконалися, що зазнали поразки.
Вони повернули назад.
Але досягли 86 градуса 14 хвилин. Дійшли далі на північ, ніж будь-хто до них. Із їхніх щоденників відомо, що свою поразку вони сприйняли з мужнім спокоєм. їх усе ще відділяло від твердої землі безліч миль.
Чоловік знову йшов попереду й визначав напрямок.
Потім виявилося, що вони того самого дня обидва забули накрутити годинники. Не знаючи точної години, не можна було вести точних спостережень — ні визначати, де вони опинилися, ні прикидати, в якому напрямку їм іти.
7
Надворі була весна. Весна в Льодовитому океані, якої вони так спрагло чекали. Коли ж вона настала, виявилося, що їм іще погіршало.
Між торосами сніг розм'як. Часто під ним утворювалась ополонка, і той, хто йшов перший, тобто Чоловік, ризикував наїхати на неї з саньми й собаками. Так і ставалося кілька разів. Поки він вилазив з ополонки, штани до колін промокали наскрізь. При температурі мінус десять—дванадцять градусів вони оберталися на крижаний панцер, і в тому панцері кожен крок обертався на болісне випробування. Негнучкі обмерзлі рукави куртки обхоплювали кисть, мов зубці пилки, й роздирали шкіру. Минув не один рік, поки Чоловік позбувся тих страшних ран. Рукавиці й онучі їм щастило сяк-так висушувати — лягаючи спати, вони засовували їх під штани на стегна. Собаки ставали дедалі неслухняніші. Коли треба було перебиратися через великі розколини, їх зіштовхували у воду. Вони вилазили звідти мокрі, і їхня шерсть бралася кригою. З голоду собаки гризли замерзлу упряж. Доводилося весь час лагодити її. А це була пекельна робота, коли температура раптом опускалася до мінус сорока градусів.
Запаси харчів танули. Вони вдвічі скоротили денну пайку для себе, а для собак іще більше. Якось стається таке. Чоловік перепочиває зі своїм запрягом, що тепер складається тільки з п'ятьох собак. Собаки лежать на снігу, а сани стоять на крижині трохи вище від її краю. Чоловік не сподівається ніякої халепи. Він саме переступає з ноги на ногу, коли під ним тріскає опора, і він сповзає на півметра вниз. В одній руці він тримає палицю, якою опирається, а другою чіпляється за горбик на кризі. Віжки він обмотав навколо пояса й гукає на собак, щоб ті витягли його. Але собаки навіть не рухаються. З дурощів чи з помсти — мовляв, отепер ти попався! Чоловік знає, що до Ялмара, який іде позаду, кілька сот метрів. Дарма гукати йому. Той подумає, що він кричить на своїх собак. Чоловік відчуває, що палиця, яка впирається в затвердлий зверху сніг, починає подаватись. І помічає, що вага тіла поволі, страхітливо наближається до тієї межі, коли не можна буде втримати рівноваги і його безжально затягне під велику крижину, схожу на зуби хижого звіра. Вона ніби роззявляє до нього пащу. Чоловік пробує-таки гукнути Ялмара, але переконується, що такого напруження легень досить, аби палиця, на якій він висить, сповзла ще глибше. У голові в нього снується тільки одна думка: якби собаки захотіли тягти, вони б його витягли. Їхні собачі душі мстяться йому за те, що він погнав їх у полярну пустелю. Чоловік чує, що Ялмар уже недалеко, і з усієї сили гукає його на допомогу. Рука сповзає з палиці, він занурюється глибше. Він знає, що віжки можуть зачепитися за крижину, і його зовсім затягне у воду. Чоловік гукає ще раз. Він уже по груди у воді.
Нарешті прибігає Ялмар. Зупиняє своїх собак, кидається до ополонки й мало сам не падає. Він трохи відступає, бере Чоловіка за плечі, й нарешті один велетень витягає другого.
Коли настає вечір, вони пробують висушити в наметі Чоловіків одяг теплом від двох невеличких світильників з тюленячим жиром. Вечеря в них — найурочистіша пора дня, і сьогодні також. Вона складається з кількох тоненьких скибок ведмежого м'яса й шматка шоколаду.