— Сторожа! — наказав капітан Горсід.— Знищити воскреситель! Я гадаю, що він повернеться, щоб його оглянути, тому не варт ризикувати.
Апарат щез у хвилях білого полум'я. Разом з ним щезла й остання надія Інеша, який усе ще вірив, що смертоносна енергія змусить двоноге чудовисько з'явитися. Сподіватися далі було ні на що.
— Але куди він міг подітися? — спитав Йоал.
Інеш повернувся до історика, маючи на меті обміркувати з ним це питання. Уже завершуючи півоберт, він побачив — чудовисько стоїть дещо віддалік під деревом і уважно їх розглядає. Напевне, воно з'явилося саме тієї миті, тому що всі радники водночас пороззявляли роти й відсахнулись. Один технік, виявляючи надзвичайну винахідливість, вмить поставив між генейцями й чудовиськом силовий екран. Істота повільно наблизилась. Вона була тендітна й несла голову, ледь відкинувши її назад. Очі її сяяли, наче освітлені внутрішнім полум'ям.
Підійшовши до екрана, людина простягнула руку й доторкнулася до нього пальцями. Екран сліпуче спалахнув, потім затуманився грою барв. Барвиста хвиля накотилась на людину: кольори стали яскравіші й умить розлилися по всьому її тілі, з голови до ніг. Веселковий туман розвіявся. Обриси стали невиразні. Ще мить, і людина пройшла крізь екран.
Вона засміялася — звук був дивно м'який — і зразу стала серйозною.
— Коли я прокинувся, ситуація мене звеселила, — сказав воскреслий. — Я подумав: "Що мені тепер з вами робити?"
Для Інеша його слова прозвучали в ранковому повітрі мертвої планети як вирок долі. Мовчанку порушив голос, такий приглушений і неприродний, що Інеш не зразу впізнав капітана Горсіда.
— У-у-би-ийте його!
Коли язики полум'я опали знесилені, невразлива істота, як і раніше, стояла перед ними. Вона повільно рушила вперед і зупинилася кроків за шість від найближчого генейця. Ідеш виявився позад усіх. Людина неквапно-заговорила:
— Напрошуються два розв'язання: одне основане на вдячності за моє. воскресіння, друге — на дійсному стані речей. Я знаю, хто ви і чого вам треба. Так, я вас знаю, і в цьому ваша біда. Тут важко бути милосердним. Але спробую. Припустимо,.— продовжувала людина,— ви відкриєте таємницю локатора. Тепер, оскільки система існує, ми більше ніколи не вскочимо так по-дурному, як тоді.
Інеш увесь напружився, його мозок працював так гарячково, намагаючись віднайти можливі наслідки катастрофи, що, здавалося, в ньому не лишилось місця для чогось іншого. І все-таки якась частка свідомості була вільною.
— Що ж сталося? — спитав він.
Людина потемніла. Від спогадів про той далекий час голос її став хрипкий.
— Атомна буря,— мовила вона,— що прийшла з іншого зоряного світу, охопивши увесь цей край нашої галактики. Атомний циклон сягав у діаметрі мало не дев'яноста світлових років, набагато більше того, ніж ми могли здолати. Порятунку не було. Ми не мали до цього потреби в зорельотах і нічого не встигли збудувати. До того ж Кастор, єдина відома нам зірка з планетами, теж був захоплений бурею.
Людина змовкла. Потім повернулася до обірваної думки:
— Отже, таємниця локатора… В чому вона?
Радники довкола Інеша полегшено зітхнули. Тепер вони не боялися, що їхню расу буд знищено. Інеш з гордістю відзначив, що, коли найстрашніше лишилось позаду, ніхто з генейців навіть не подумав про себе.
— Виходить, ви не знаєте таємниці? — вкрадливо мовив Йоал. — Ви досягли надто високого розвитку, одначе завоювати галактику зможемо тільки ми.
По-змовницькому посміхаючись, він обвів усіх очима й додав:
— Панове, ми гідні пишатися великими відкриттями генейців. Пропоную повернутись на зореліт. На цій планеті нам більше нічого робить.
Ще якусь мить, поки вони зникли в своїх сферичних гондолах, Інеш стурбовано думав, що двонога істота спробує їх затримати. Але, оглянувшись, він побачив, що людина повернулась до них спиною й повільно йде вдовж вулиці.
Цей образ лишився в пам'яті Інеша, коли зореліт почав набирати висоту. І ще одне він запам'ятав: атомні бомби, скинуті на місто одна за одною, не вибухнули.
— Так легко ми не залишимо цієї планети,— сказав капітан Горсід.— Я пропоную ще раз переговорити з чудовиськом.
Вони вирішили знову спуститися в місто— Інеш, Йоал, Віїд і командир корабля. Голос капітана Горсіда прозвучав у їхніх приймачах:
— На мою думку…— погляд Інеша вловлював крізь ранковий туман блиск прозорих гондол, що спускалися довколо нього.— На мою думку, ми приймаємо це створіння зовсім не за те, ким воно є насправді. Згадайте, наприклад,— воно прокинулося й одразу зникло. А чому?.. Тому що злякалося. Ну, звичайно! Воно не було господарем становища. Воно Саме не вважає себе всемогутнім.
Це звучало переконливо. Інешу докази капітана припали до душі. І йому раптом здалося незрозумілим, чому він так легко піддався паніці! Тепер небезпека постала перед ним в іншому світлі. На всій планеті всього одна людина. Якщо вони справді зважаться, можна буде розпочати переселяти колоністів, неначе її зовсім нема. Він згадав, так уже робили в минулому не раз. На багатьох планетах невеликі групки тубільців урятувалися від дії смертоносної радіації й знайшли пристанище у віддалених районах. Майже скрізь колоністи виловили їх і знищили. Одначе у двох випадках, як він пам'ятає, тубільці ще утримували невеличкі ділянки своїх планет. І було вирішено не винищувати їх радіацією — це могло зашкодити самим генейцям. Там колоністи змирилися з уцілілими автохтонами[1]. А тут — всього один тубілець, він не займе багато місця!
Коли вони відшукали людину, вона діловито підмітала нижній поверх невеликого особняка. Людина відклала віника й вийшла до них на терасу. На ній були тепер сандалі й розвівалася простора туніка з якоїсь неймовірно блискучої тканини. Вона ліниво подивилася на них і не сказала жодного слова.
переговори почав капітан Горсід. Інеш тільки дивувався, що той говорить механічному перекладачеві. Командир зорельоти був украй відвертий: так вирішили загодя. Він підкреслив, що генейці не мають наміру оживлювати інших мертвяків цієї планети. Такий альтруїзм[2] був би протиприродний, бо невпинно. зростаючі орди генейців увесь час потребують нових світів. І кожне нове значне збільшення населення висувало одну й ту саму проблему, яку можна було розв'язати тільки одним шляхом… Але в даному випадку колоністи добровільно зобов'язуються не зазіхати на права єдиного уцілілого мешканця планети.
На цьому місці людина перебила капітана Горсіда:
— Яка ж мета такої нескінченної експансії?[3]
Здавалось, вона щиро зацікавилася.
— Припустимо, що ви заселите всі планети нашої галактики. А потім?
Капітан Горсід здивовано перезирнувся з Йоалом, потім з Інешом і Віїдом. Інеш заперечливо похитав тулубом з боку на бік. Він відчув жаль до цього створіння. Людина не розуміла й, певно, ніколи не зрозуміє. Давня історія! Дві раси, сповнена життя і та, що відживала своє, тримались протилежного: одна прагнула до зірок, а друга схилялась перед неминучою долею.
— Чому б вам не встановити контроль над своїми інкубаторами? — наполягала людина.
— І викликати повалення уряду? — зіронізував Йоал.
Він промовив це поблажливо, й Інеш побачив, як усі інші теж посміхаються з людської наївності. Він відчув, як інтелектуальна безодня між ними все ширшає. Ця істота не розуміла природи життєвих сил, що керують світом.
— Добре, — знову заговорила людина. — Якщо ви не здатні обмежити своє розмноження, то це зробимо за вас ми.
Запанувала мовчанка.
Генейці почали костеніти з люті. Інеш відчував це сам і бачив ті самі ознаки в інших. Його погляд перебігав з лиця на лице й вертався до двоногого створіння, що, як і раніше, стояло в дверях. Уже не вперше Інеш подумав, що їхній супротивник з виду зовсім беззахисний.
"Зараз,— подумав він,— я можу обхопити його мацаками й розчавити!"
Розумовий контроль над внутрішньоядерними процесами й гравітаційними полями, чи поєднується він із здатністю відбивати суто механічний, макрокосмічний[4] напад? Інеш думав, що поєднується. Сила, вияв якої вони спостерігали дві години тому, звичайно, повинна була мати якусь межу. Але вони цієї межі не знали. І все-таки усе це тепер не мало значення. Дужчі вони чи слабші — байдуже. Вирішальні слова було сказано: "Якщо ви не здатні обмежити, це зробимо за вас ми".
Ці слова ще звучали у вухах Інеша, і в міру того, як їх суть западала в його свідомість, він відчував себе все менше ізольованим і стороннім. Досі він вважав себе тільки глядачем. Навіть протестуючи проти подальших оживлень, Інеш діяв як незацікавлена особа, що спостерігає драму збоку і не бере в ній участі. І тільки зараз гранично ясно зрозумів, чому він завжди поступався і кінець кінцем погоджувався з іншими. Поринаючи думками в минуле, до найвіддаленіших днів, тепер він бачив, що ніколи по-справжньому не вважав себе учасником загарбання нових планет й винищення чужих рас. Він просто був присутній при цьому, розмірковував і натякав про життя, яке було для нього таке далеке. Тепер його міркування конкретизувались. Він більше не міг, не хотів чинити опір могутній хвилі пристрастей, що захопили його. Зараз він своїми помислами й почуваннями був заодно з численною масою генейців. Усі сили й усі бажання раси вирували в його крові.
— Слухай, двоногий,— гаркнув він.— Якщо ти сподіваєшся воскресити своє мертве плем'я — облиш думати про це!
Людина подивилась на нього, але змовчала.
— Якби ти міг усіх нас знищити,— вів далі Інеш,— то б давно це зробив. Але річ уся в тому, що сили в тебе бракує. Наш корабель збудовано так, що на ньому неможлива ніяка ланцюгова реакція. Будь-якій частинці потенціально активної матерії протистоїть пасивна античастинка, яка запобігає утворенню критичних мас. Ти можеш спричинити вибухи в наших двигунах, але вони будуть теж ізольовані, а їхня енергія перетвориться на те, для чого вони призначені, — на рух.
Інеш відчув Йоалів дотик.
— Побережись, — шепнув історик. — Згарячу ти можеш виказати одну з наших таємниць.
Інеш скинув його мацака й сердито огризнувся:
— Досить бути наївними! Цьому чудовиську варто було глянути на наші тіла, щоб розгадати майже всі таємниці нашої раси.