То ви кажете, що вже уклали з містером Рольфом цю угоду, пов'язану з маєтком Ярдлі?
– О, то він вам про це вже розказував? Ні, ми ще ні про що конкретно не домовилися. – Лорд повагався, і його обличчя почервоніло ще більше. – Буду говорити чесно. Я справжнісінький осел, мосьє Пуаро, і я по вуха в боргах. Але я хочу з них вибратися. Я люблю своїх дітлахів і дуже хочу, щоб усе знову стало як раніше, і щоб ми й далі жили там само. Ґреґорі Рольф пропонує мені круглу суму – її вистачить, щоб знову стати на ноги. Але мені не хочеться погоджуватися: ненавиджу весь цей набрід, зле стає від самої думки, що вони будуть крутитися навколо маєтку зі своїми ігрищами. Втім, погодитися таки доведеться – а інакше… – Лорд раптово замовк.
Пуаро поглянув йому просто в очі.
– Отже, у вас є запасний варіант? Дозвольте я вгадаю? Продати "Зірку Сходу"?
Лорд Ярдлі кивнув.
– Так. Ця коштовність передається в моїй родині з покоління в покоління, але яка різниця. Правда, покупця знайти не так уже й легко. Гоффберґ із Гаттон-Ґардена взявся допомогти мені знайти покупця, але він має поспішити, інакше нічого не вийде.
– Ще одне запитання, permettez28. Леді Ярдлі, до якого варіанту схиляється вона?
– О, вона виступає проти того, щоб я продавав коштовність. Жінки, ви ж розумієте, всі вони в захваті від цих кіношних штук.
– Розумію, – сказав Пуаро. Він трохи помовчав, роздумуючи, а потім зірвався на ноги. – Ви ж одразу поверенетеся в маєток? Bien! Не кажіть нікому ні слова –нікому, зрозуміло? І очікуйте нас із візитом сьогодні ввечері. Ми приїдемо близько п'ятої.
– Добре, але я не…
– Ça n'a pas d'importance, – м'яко сказав Пуаро. – Ви ж хочете, щоб я вберіг ваш дорогоцінний діамант від крадіжки, n'est-ce pas?
– Так, але…
– Тоді робіть, як я вам сказав.
Сумний і збитий з пантелику аристократ пішов геть із нашої кімнати.
***
У маєток Ярдлі ми прибули о пів на шосту. Величавий дворецький провів нас у старовинну залу, стіни якої були обшиті панелями, а в каміні палало жарке полум'я. Нашим очам відкрилася зворушлива картина: темноволоса леді Ярдлі схилилася над світлими голівками двох своїх дітей, а лорд Ярдлі стояв коло них, і його обличчя було осяяне теплою усмішкою.– Мосьє Пуаро і капітан Гастінґс! – оголосив дворецький.
Леді Ярдлі здригнулася й підвела очі, а її чоловік невпевнено рушив назустріч нам, шукаючи поглядом вказівок від Пуаро. Мій маленький друг почувався як риба в воді.
– О, прошу мені вибачити! Я досі намагаюся розплутати справу міс Марвелл. Вона ж має приїхати до вас у п'ятницю, я не помиляюся? Тож я прибув сюди, щоб переконатися, що тут безпечно. Також я хотів запитати в леді Ярдлі, чи не пригадала вона часом, які ж усе-таки були марки на тих конвертах із листами, що їх вона отримувала?
Леді Ярдлі сумно похитала головою.
– Боюся, що ні. Розумію, що мала б звернути на це увагу, але я навіть не думала, що все виявиться так серйозно.
– Ви залишитеся в нас ночувати? – запитав лорд Ярдлі.
– О, мілорде, не хочу вас обтяжувати. Ми залишили речі в заїзді.
– Ні-ні, все гаразд! – Лорд Ярдлі зрозумів натяк. – Я пошлю по них людину. Ви нас не обтяжите, запевняю.
Пуаро дозволив себе вмовити. Він сів біля леді Ярдлі й почав знайомитися з дітьми. За хвилину вони вже бавилися всі разом, і навіть мене їм вдалося залучити до гри.
– Vous êtes bonne mère29, – сказав із галантним поклоном Пуаро, коли з'явилася гувернантка і забрала дітей.
Леді Ярдлі поправила скуйовджене волосся.
– Обожнюю своїх малих, – сказала вона тепло.
– А вони вас, і недарма! – Пуаро знову вклонився.
Звук гонга сповістив, що настав час переодягатися до вечері, і ми підвелися, щоб розійтися по кімнатах. Аж тут зайшов дворецький, тримаючи на таці телеграму для лорда Ярдлі. Той перепросив і розірвав конверт. Прочитавши текст, лорд захвилювався.
Зітхнувши, він передав папірець дружині, а потім виразно глянув на мого друга.
– Заждіть хвилю, мосьє Пуаро. Думаю, вам варто знати, яке повідомлення я отримав. Пише Гоффберґ. Він повідомляє, що знайшов покупця для діаманта: це американець, який завтра відпливає у Сполучені Штати. Сьогодні ввечері він пришле до нас фахівця, який огляне камінь. Їй-богу, якщо все буде добре… – лорд не договорив.
Леді сумно відвернулася. Вона досі тримала телеграму.
– Я б дуже не хотіла, щоб ти продавав його, Джордже, – сказала вона тихо. – Коштовність так довго була у власності нашої родини. – Леді помовчала, ніби сподіваючись на відповідь, але так і не дочекавшись її, спохмурніла й стенула плечима:
– Я йду одягатися. Заодно вберу наш "товар". – ледь скривившись, вона повернулася до Пуаро. – Це одна з найбридкіших прикрас у світі! Не знаю, який ювелір її створив. Джордж завжди обіцяв, що переробить її для мене, але так цього й не зробив, – із цими словами жінка вийшла з кімнати.
За півгодини ми зібралися у великій вітальні, чекаючи на леді. Вечеря вже мала розпочатися, а її досі не було.
Раптом почувся шурхіт, двері розчинилися, і перед нами постала леді Ярдлі, убрана в білу блискучу сукню. Її фігура аж сяяла, а на тонкій шиї ясніла смужка вогню. Леді стояла, одною рукою ледь торкаючись прикраси.
– Прийміть цю жертву, – весело сказала вона. Де й подівся її похмурий настрій. – Зачекайте, зараз увімкнемо горішнє світло, і ви побачите найпотворніше намисто в Англії!
Вимикач був якраз за дверима. Леді потягнулася до нього, і раптом сталося щось жахливе: усе світло згасло, двері грюкнули, і за ними почувся довгий пронизливий жіночий крик.
– Боже! – видихнув лорд Ярдлі, – це ж голос Мод! Що сталося?
У темряві ми кинулися до дверей, зачіплюючись один за одного. Щоб знайти вихід, нам знадобилося кілька хвилин. І що ж відкрилося нашим очам! Леді Ярдлі лежала на мармуровій підлозі непритомна, а на її шиї, там, де було намисто, видніла кривава смуга.
У першу мить нам здалося, що леді не жива, але коли ми схилилися над нею, її повіки розтулилися.
– Китаєць, – ледве прошепотіла жінка, – китаєць, бічні двері…
Лорд Ярдлі зірвався на ноги, лаючись. Я скочив услід за ним, серце мало не вистрибувало в мене з грудей. Знову китаєць! Бічні двері виявилися маленькими дверцятами в кутку, лишень за якийсь десяток ярдів30 від місця, де лежала леді. Коли ми підбігли до цього виходу, у мене вихопився скрик: просто на порозі лежало намисто, що його, тікаючи, впустив злодій. Я впав на коліна і радісно схопив прикрасу, аж тут скрикнув лорд Ярдлі: посередині намиста зяяв отвір. "Зірка Сходу" зникла!
– Так он воно що, – видихнув я. – Це були не звичайні злодії. Їм потрібен був саме той камінь!
– Але як той китаєць потрапив у дім?
– Через ці двері.
– Та ж вони завжди замкнені!
Я похитав головою.
– Зараз не замкнені. Погляньте. – Я штовхнув двері, і вони відчинилися.
Тут щось упало на підлогу. Я нахилився й підняв клаптик шовкової тканини з вишивкою. Без сумніву, він відірвався від халата китайця.
– Мабуть, поспішаючи, він прищемив край одягу дверима, – пояснив я. – Біжімо за ним! Він не міг утекти далеко.
Та всі наші зусилля виявилися марними. Злодій легко розчинився в темряві. Ми мусили повернутися, і лорд Ярдлі послав слугу в поліційний відділок повідомити про злочин.
Пуаро весь цей час був із леді Ярдлі, він подбав про неї не гірше, ніж це зробила б жінка. Леді почувалася вже значно краще і змогла розповісти нам, що сталося.
– Я саме збиралася ввімкнути горішнє світло, коли ззаду на мене напав чоловік. Він рвонув намисто на моїй шиї так сильно, що я впала навзнак. Тоді я встигла помітити, як він тікає через бічні двері. Волосся в нього було заплетене в косичку, а вбраний він був у вишитий халат, тож я здогадалася, що то китаєць. – Леді замовкла і здригнулася.
Увійшов дворецький і тихо сказав лордові Ярдлі:
– Прибув джентльмен від Гоффберґа, мілорде. Він каже, що ви на нього чекали.
– Сили небесні! – вигукнув із досадою лорд. – Треба з ним поговорити, мабуть. Але не тут, Маллінґсе, а в бібліотеці.
Я відвів Пуаро вбік.
– Дорогий друже, вам не здається, що нам краще повернутися в Лондон?
– Ви так вважаєте, Гастінґсе? Чому?
– Ну, – я делікатно кашлянув, – усе пішло трохи не так, як планувалося, правда? Ви сказали лордові Ярдлі довіритися вам, і тоді все буде гаразд – а натомість діамант вислизнув прямісінько у вас з-під носа!
– Це правда, – понуро погодився Пуаро. – Не можу сказати, що це моя найблискучіша перемога.
Я мало не розсміявся, почувши, як мій друг сприймає події, але продовжував правити своєї.
– Отже, тепер, коли ми спричинили – перепрошую за вислів – такий розгардіяш, невже ви не думаєте, що краще негайно звідси поїхати?
– А як же вечеря, чудова, без сумніву, вечеря від видатного кухаря лорда Ярдлі?
– Ах, яка там вечеря! – нетерпеливився я.
Пуаро з жахом звів руки до неба.
– Mon Dieu!31 У цій країні ви ставитеся до гастрономічних справ зі злочинним недбальством.
– Є ще одна причина, чому ми маємо негайно повертатися в Лондон, – продовжував я.
– І що ж це причина, мій друже?
– Другий діамант, – прошепотів я, – той, що належить міс Марвелл.
– Eh bien, а що з ним?
– Як ви не розумієте? – дивна нетямущість Пуаро почала мене нервувати. Де подівся його гострий розум? – Вони вже вкрали один діамант, тепер їм потрібен другий.
– Tiens!32 – вигукнув Пуаро, відступивши на крок і дивлячись на мене із захватом. – Друже, ваш мозок працює як ніколи блискуче! Уявіть собі, а я про такий варіант розвитку подій навіть не подумав! Але в нас достатньо часу. Повня буде аж у п'ятницю.
Я невпевнено похитав головою. Згадка про повний місяць не дуже мене переконала. Тож ми з Пуаро швиденько зібралися й поїхали, залишивши записку з перепросинами для лорда Ярдлі.
Я пропонував одразу поїхати в готель "Магніфісент" і розповісти міс Марвелл, що сталося, але Пуаро не погодився. Він наполягав, що справа може зачекати до ранку, і мені довелося з важким серцем поступитися.
А зранку Пуаро зовсім не виявляв бажання кудись іти.