На її голові замість капелюха була чорна шовкова хустка. Два довгі пасма сивого волосся, що вибилося з-під хустки, звисали майже до пояса. На ній була чорна ситцева сукня та ситцева кофтинка. Незважаючи на теплу погоду — на календарі в нашій крамниці того ранку значився перший день червня — її плечі покривала важка вовняна хустка. Замість шкіряних туфель на її маленьких, майже дитячих ногах були зашнуровані грубі індіанські мокасини.
Я знову глянув на дівчину.
— Хто вона? — запитав я з безцеремонною цікавістю. Дівчина уважно подивилася на мене, перш ніж відповісти.
— Моя бабуся.
— Ваша бабуся! Але ж вона чистокровна індіанка, — випалив я, не в змозі ні стримати те, що крутилося у мене на язиці, ні підібрати потрібні слова.
Дівчина не спускала з мене погляду карих очей.
— Так, — почув я спокійну відповідь. — У мене також є частка індіанської крові.
І з легкою посмішкою, що причаїлася в куточках рота, вона додала:
— Я сама на одну чверть індіанка.
Я уважно розглядав зморщене обличчя старої.
— Вона, мабуть, дуже стара, — сказав я. Злегка кивнувши головою, дівчина відповіла:
— Лалі дев'яносто сім років.
— Лала? — Якась дзвінка музика чулася в цьому незвичному імені.
— Лала — індіанське ім'я, — одразу пояснила мені дівчина.
Взявши з прилавка олівець, я зробив на обривку паперу нескладний підрахунок. Виходило, що Лала народилася приблизно 1830 року. Тоді в цьому краю майже не було білих, та й тепер їх небагато.
У молодості є свої сміливі шляхи, своя манера вторгатися в невідоме. У дівчини було щось таке, що не тільки викликало в мене цікавість, а й вимагало ближче познайомитися з нею. І я продовжував свої запитання:
— А де ви з Лалою живете?
— За дві милі звідси, на пагорбі, — відповіла вона, показавши на схил пагорба на північ від крамниці.
Я знову глянув на Лалу. Все це було загадково, бо індіанська резервація знаходилася за три милі на південь від факторії. Однак онука старої, мабуть, легко читала мої думки.
— Білий чоловік, — спокійно продовжувала вона, — повів Лалу з її сім'ї, коли їй було п'ятнадцять років. З того часу вона не живе серед індіанців.
У мене був на пасовищі свій верховий кінь, якому не завадило б розім'ятися. Стара індіанка могла бути зручним приводом, і я схопився за нього.
— Чи не можна мені відвідати Лалу якось увечері після роботи?
— Я думаю, що Лала не заперечуватиме. Вона занадто стара, щоб заперечувати проти чогось. Ви навіть можете їй сподобатися, якщо іноді прихопите із собою мішечок із тютюном.
Так я вперше зустрівся з Ліліан, яка потім ділила зі мною всі важкі години (а їх було чимало) і з однаковим терпінням приймала все добре і погане, що нам посилала доля. Чим більше я дізнавався про цю дівчину, тим частіше я згадував про струмок, який побачив навесні 1922 року. Я хотів повернутися до цього струмка і залишитись там. І я хотів, щоб зі мною була Ліліан, і я мав деякі підстави вважати, що вона мені не відмовить. Вирішальну роль у цій справі відіграла Лала.
У голові у мудрої старої Лали був невичерпний запас відомостей про цей край, яким він був до появи там першої білої людини. Хоча Лала не мала уявлення про книжну біологію, їй, як і її одноплемінникам, доводилося в повсякденному житті стикатися з законами природи. Тут, у цій глушині, люди цілком залежали від запасів дичини в лісах. Лала добре знала "Сім років достатку та сім років голоду", хоча вона й не читала Біблії. Періодичні зміни в природі, з якими так тісно пов'язане життя диких племен, були так добре знайомі, як алфавіт дітям цивілізації. Лала вчилася біології у самої природи, і кращої школи їй не можна було б побажати.
Мені нелегко було говорити з Лалою і витягати з неї все, що вона знала. Адже на безліч моїх допитливих питань вона могла відповідати лише спрощеною, ламаною англійською мовою. Коли ми з Ліліан розмовляли зі старою індіанкою біля вогнища, безладний потік її слів лився рікою і пам'ять її не знала втоми. Хоча у Лали була своя, зроблена з колод хатинка, вона часто просила Ліліан розвести вогонь на відкритому повітрі. Вона довго просиджувала біля вугілля вогнища, димлячи своєю люлькою, мрійливо спрямувавши у вогонь невидимі очі: вже дванадцять років Лала була сліпа.
Сидячи біля вогнища, Лала часто й багато розповідала мені про струмок, про те, яким він був у дні її дитинства, задовго до того, як там з'явився англієць Мелдрам, який дав струмку його теперішню назву.
— Вапіті [5] ходи, — згадувала вона. — Дуже багато вапіті. Моя дивися, вапіті стій у бобер вода і пий.
Так, колись у цьому краю були вапіті, цілі стада вапіті. Я на власні очі бачив у лісі вицвілі і гниючі роги, скинуті ними. Здавалося, ніхто не знає, куди і чому зникли стада чілкотинських вапіті, але Лала пояснювала це по-своєму:
— Моя пам'ятай одна зима. Моя маленька дівчинка. Сніг ходи цілий два місяці. Два місяці дерево нема, тільки маленький верхівка вищий за сніг… — І вона показала висоту снігу, витягнувши над головою свою кістляву руку. — Багато індіанець голодний умирай та зима. Сухий риба, суха ягода скоро кінчай, і олень ніхто знайди. Сніг танути нема п'ять місяців. Коли тепла погода ходи, половина індіанець вмирай.
Я вирішив, що ця небувало довга і люта зима затисла тутешній край у свої залізні лещата приблизно 1835 або 1836 року. Так це чи ні, але коли через рік чи два в Чілкотин почали просочуватися білі, там уже не було жодних слідів вапіті.
З особливим натхненням Лала розповідала про струмок. У дні її дитинства, згідно зі звичаями племені, кожна індіанська сім'я мала закріплені у себе місця для полювання. Там індіанці розставляли капкани на хутрового звіра і полювали на чорнохвостих оленів, що спускалися великими стадами з пагорбів на зимівлю біля річки Фрейзер. Витоки струмка Мелдрам були спадковими мисливськими землями Лалиної сім'ї, і ні час, ні події довгих наступних років не могли згладити з її пам'яті хоча б частинку спогадів про місця, пов'язані з її дитинством.
Вона ворушила найдальші сторінки минулого, що зберігалися в схованках її невичерпної пам'яті. Вона розповідала нам про крик пролітних канадських казарок, про те, як вони, склавши свої потужні крила, відпочивали на поверхні озера, про те, як хмари крякв та інших диких качок затуляли собою небо під час заходу сонця, коли птахи піднімалися з боліт. За греблею, збудованою бобрами, струмок кишів величезними форелями. Протягом кількох хвилин вони відпочивали, набираючи сили, щоб потім одним стрибком переправитися через греблю в більш спокійну частину струмка. Коли йшлося про бобра, вона, втягуючи в себе повітря і клацаючи язиком, імітувала гучні удари їхніх хвостів по прохолодній поверхні вечірньої заплави. Вона намагалася за допомогою жестів дати нам уявлення про нори ондатри на березі струмка, про те, як гріються на сонці, залізши на хатки, збудовані бобрами, пухнасті норки та видри.
Одного разу, примостившись біля вогнища і розглядаючи зморшки обличчя старої індіанки, я сказав:
— Тепер, Лало, немає форелей, тільки чукучани та риба-скво. І тепер індіанці більше не приносять до крамниці шкірки бобрів.
Вона похитала головою. Її кістляві пальці намацали мою руку і вп'ялися мені в тіло. Піднявши на мене свої невидимі очі, вона швидко сказала:
— Ніщо тепер нема. — Вона трохи послабила пальці і раптом спитала: — Чому, знай?
Я трохи подумав і навмання спитав: "Через бобрів?" — "Айя, бобер!" — відповіла вона.
Я наповнив її люльку тютюном, який приніс з крамниці, передав Лалі і підняв запалений прутик. Лала взяла в рот черешок люльки, глибоко затягнулася, затримала дим у роті і потім почала повільно видихати його.
— Коли білий люди ходи нема, — продовжувала вона пояснювати мені, — індіанець убий бобер, коли м'ясо треба, ковдру, шкуру треба. Мало убий. Багато бобер у струмок є. Білі люди ходи, тютюн дай, цукор дай, погана вода дай, коли індіанець бобер шкура носи. Індіанець божевільний ходи. Весь бобер убий в струмок.
Її пальці знову встромилися мені в руку. Хрипким голосом вона запитала:
— Чому білий люди індіанець скажи нема: "Трохи бобер залишай треба, маленький бобер другий рік ходи". Чому
білий люди скажи нема. "Бобер нема, вода нема?" Вода є, форель є, хутро є, трава є.
І після хвилинного роздуму вона сказала:
— Чому ти ходи до струмка ні, чому ти нехай знову бобер у струмок нема? Ти молодий, полювання, капкан люби. Струмок є, багато бобер знову є, форель ходи знову. Качка, гуска ходи знову, велике болото повне ондатр знову, як коли моя маленька дівчинка є. Айя! Чому ти і Лілі ходи до струмка немає? Чому ти нехай у струмок бобер нема?
Такою була розумна порада цієї старої індіанки, яка бачила, як у її край прийшла біла людина, і ділила ложе з одним із білих людей, коли їй було лише п'ятнадцять років, і яка померла через дванадцять місяців після того, як їй виповнилося сто років, не втративши жодного зуба і не дізнавшись, що таке зубний біль. Коли смерть звела її пальці, Лала цього не відчула: біль не торкнувся її старого зморщеного тіла. Вона померла, як вмирає старий дуб, що надто довго простояв у лісі. Мить назад вона спокійно відпочивала на своєму солом'яному матраці, безтурботно димлячи люлькою. Коли тютюн перестав димитися і чубук охолонув, вона дбайливо поклала люльку на табурет біля ліжка і зітхнула: "Моя тепер втомлюйся. Моя скоро спи". Ось як померла Лала.
Її поховали на краю зарослого травою урвища над маленькою дерев'яною хатинкою, де вона вже в старості прожила так багато років. Маленька індіанка відокремилася від групи індіанців, що незворушно стояли біля могили, коли грубу дерев'яну труну спускали туди на мотузках. Дитина підбігла до могили, зазирнула в неї і просто сказала: "Лала зовсім йди тепер". Я стояв біля могили і читав витяги з похоронної служби за молитовником, який привіз із Англії: "Земля землі, попіл попелу, порох праху…". Принцеса королівської крові не могла б забажати більшого.
У той час, коли померла Лала, у Чілкотині було мало постійних ліній капканів. Небагато їх було й у всій окрузі. Тому лов хутрових звірів вівся за принципом "лови, скільки можеш" і за прислів'ям "кожен за себе, а чорт за всіх". Вираз "охорона природи'' тоді ще не існував у лексиконі торговців хутром.
Всім було зрозуміло, що площа водоймищ у цьому краї повільно, але неухильно скорочується, але ні в кого не було достатньої проникливості, щоб пов'язати це лихо з поголовним знищенням бобрів.