Герр не сподіватися на це. Він слід їхати в Буковина і повертатися завтра або за день, краще за день.
Поки він говорив, коні почали дико іржати і хропіти, пориваючись кинутися вперед, так що кучерові доводилося щосили їх тримати. Потім, під крики селян, які, як зазвичай, почали хреститися, позаду нас спинилася коляска, запряжена четвериком. Наздогнавши нас, вона зупинилася поруч. Коли світло наших ліхтарів вихопило її з темряви, я розгледів, що вороні коні, запряжені у неї, були благородної породи. Ними правив високий чоловік із довгою коричневою бородою, у великому чорному капелюсі, який, схоже, достоту мав ховати від нас його обличчя. Коли він обернувся до нас, я помітив лише блиск його дуже яскравих очей, які у світлі ліхтарів здалися червоними. Він сказав, звернувшись до нашого кучера:
— Щось ти сьогодні раненько, мій друже.
А той, затинаючись, пробурмотів:
— Герр англієць дуже поспішав.
На що незнайомець відказав:
— Гадаю, саме тому ти запропонував йому їхати до Буковини. Мене не піддуриш, друже мій. Надто вже багато мені відомо, а коні мої надто швидкі.
Він говорив посміхаючись. Коли світло ліхтаря впало на його обличчя, я побачив, що у нього твердий рот із яскравими червоними губами і гострі на вигляд зуби, білі, немов слонова кістка. Один з моїх попутників прошепотів іншому рядок із "Ленора" Бюрґера:
"Denn die Todten reiten Schnell" — "В мертвих подорож швидка".
Незнайомець, вочевидь, почув ці слова, бо лише зиркнув і посміхнувся. Пасажир відвернувся від нього, водночас схрестивши два пальці.
— Віддайте мені багаж герра, — сказав візник, і мої сумки миттю перебралися у коляску. А що коляска була закрита, то візник простягнув мені руку, щоб допомогти сісти в неї. Його рука немов залізними лещатами стиснула мою. Напевно, ця людина мала неймовірну силу.
Без жодного слова він смикнув повіддя, коні розвернулися, і ми розтанули у темряві перевалу. Коли я озирнувся, то побачив у світлі ліхтарів поштової карети коней, які, форкаючи, випускали пару з ніздрів, і навпроти них фігури моїх колишніх попутників, які хрестилися. Потім кучер, хвиснувши бичем, крикнув на коней, і вони помчали назад, до Буковини. Щойно ми занурилися у пітьму, я відчув дивний холод, і мене дивним чином посіла самотність. У мене на плечах була накидка, на колінах лежав плед, а кучер кинув бездоганною німецькою:
— Сьогодні прохолодна ніч, mein Herr,[2] і мій господар, граф, наказав мені подбати, щоб вам було зручно. Якщо хочете, дістаньте з-під сидіння флягу зі сливовицею (щось на зразок нашого бренді, тільки зі сливи).
Я не хотів, але все одно було приємно знати про наявність тут звичних для мене речей. Я почувався трохи дивно, але не перелякано. Я не можу добрати слів, аби описати свій стан, і звинувачую в усьому невідомість, що її приховувала моя нічна мандрівка. Коні перейшли на алюр, потім ми повернули і поїхали іншою прямою дорогою. Мені здалося, що ми кружляємо навколо однієї й тієї ж таки місцини, тому я запам'ятав одне помітне місце, і згодом моя здогадка підтвердилася. Я хотів був запитати в кучера, що все це означає, але побоявся, бо подумав, що там, де я зараз перебуваю, жоден протест не матиме ніякого наслідку, крім затримки.
Знову і знову все повторювалося, мені стало цікаво, скільки ж це триває, я запалив сірник і в світлі його полум'я глянув на годинник. Була за кілька хвилин північ. Це мене вразило: як-не-як, я гадав, що перебільшую загальні забобони щодо опівночі через власні враження. З хворобливим відчуттям неспокою заходився я чекати, що ж буде далі.
Потім, ген-ген унизу, на фермі, завив якийсь собака, та й ще так протяжно і несамовито, нібито від страху. Це виття підхопив інший пес, а потім іще один, і ще. У темряві ночі мені здавалося, що це дике виття, підхоплене вітром, лунає над усією країною.
Щойно почувши собаче виття, коні почали рватися вперед, раз по раз ставали на диби, проте кучер мовив до них лагідно, і вони заспокоїлися, хоча й далі тремтіли, а їхні боки вкрилися піною, так ніби, раптом перелякавшись, тварини прагнули втекти. Потім, геть-геть далеко у горах, обабіч нас пролунало ще гучніше пронизливе виття; цього разу вили вовки, і це подіяло на коней і на мене однаково. Я вже вирішив вистрибнути з коляски і бігти, коли коні знову стали дибки і кинулися вперед, як навіжені. Візникові доводилося застосовувати всю свою неабияку силу, щоб утримати їх. За кілька хвилин я звик до цього звуку, коні, напевно, також, бо стали спокійніші, й кучер зміг злізти вниз і стати перед ними. Він гладив їх і шепотів щось їм на вухо, як це роблять дресирувальники коней, і це справило надзвичайний ефект — завдяки його ласкам коні знову стали керованими, хоча й далі тремтіли. Візник знову вмостився на своє місце, ослабив повідці, й коні перейшли на алюр. Цього разу, від'їхавши від перевалу, він раптом звернув на вузьку доріжку, яка круто вела праворуч.
Мені здалося, що наша коляска їде крізь тунель, бо ми були оточені деревами, які, здається, утворювали арку просто над дорогою. А потім знову перед нами з обох боків відкрилися похмурі скелі. І хоча ми перебували під їхнім захистом, ми чули, як посилюється вітер, як він стогне і свистить у скелях, ламаючи гілки дерев просто у нас над головами. Ставало дедалі холодніше, і врешті-решт посипав густий лапатий сніг, який незабаром вкрив нас і все навколо білою ковдрою. Різкий вітер досі доносив до нас завивання собак, однак воно тим слабшало, що далі ми від'їжджали. А ось виття вовків посилювалося, ніби вони наближалися до нас звідусіль. Мій страх зростав, і коні, здавалося, поділяли мої почуття. Однак візника це не обходило. Він повертав голову то ліворуч, то праворуч, проте я нічого не міг розгледіти у темряві.
Раптом ліворуч від нас я побачив, як блимає дивний блакитний вогник. Візник угледів його одночасно зі мною. Він одразу ж зупинив коней, зіскочив на землю та зник у темряві. Я не знав, що його робити, тим більше, що вовки вили вже геть близько. Поки я дивувався, візник раптом з'явився знову, не вимовивши ані слова, видерся на передок, і ми рушили далі. Я вирішив, що просто на якусь мить заснув і цей випадок мені наснився, бо далі мені здалося, що він повторюється, і тепер, озираючись назад, я сприймаю все як страшний сон. Одного разу вогник з'явився так близько біля дороги, що навіть у навколишній темряві я міг бачити рухи візника. Він негайно підійшов до того місця, де з'явився вогник, і, зібравши кілька брил, склав із них щось на кшталт перешкоди. Дуже дивним було те, що вогник зовсім не освітлював місця навколо себе. При цьому виник дивний оптичний обман: коли візник зупинився між мною і вогником, він не затулив його собою від мене, бо я все одно бачив його примарне блимання. Це вразило мене, але що це явище тривало лише мить, то я вирішив: це очі зраджують мені у суцільній темряві. Потім якийсь час ми не бачили синіх вогників, і далі торуючи свій шлях крізь пітьму під супровід вовчого виття, яке облягало нас, і здавалося, що сіроманці невідступно йдуть за нами.
Нарешті настав час, коли кучер відійшов далі, ніж досі, й за його відсутності коні почали тремтіти ще більше, форкаючи і б'ючи копитами з переляку. Я не міг зрозуміти причини цього, бо виття вовків припинилося зовсім. Але тільки-но місяць виступив із-поміж чорних хмар, з'явившись над зубчастими вершинами гір, вкритих соснами, в його світлі я побачив вовків, які оточили нас кільцем, із білими зубами, висолопленими червоними язиками, довгими жилавими кінцівками і кудлатим хутром. Вони були у тисячу разів страшніші у моторошній тиші, яку тепер зберігали, ніж коли вили. Щодо мене, то мене паралізувало від жаху. Зрозуміти, що я відчував тієї миті, зможе лише той, хто сам пережив такий жах.
Раптом вовки почали вити, ніби місячне сяйво якимсь чином вплинуло на них. Коні підстрибували і брикалися й настільки безпорадно дивилися довкола, що на них було боляче дивитися. Але живе кільце жаху оточувало їх звідусіль, і вони були змушені лишатися у ньому. Я гукнув візникові, щоб повертався, бо мені здавалося, що єдиною можливістю було прорватися через кільце за його допомогою. Я кричав і стукав по бричці, сподіваючись шумом налякати вовків і дати візникові можливість дістатися нас. Я не знаю, як він прийшов, але я почув його голос, який щось наказував. Я подивився у бік, звідки лунав голос мого попутника, і побачив, що він стоїть на дорозі. Він витягнув уперед свої довгі руки, ніби відсторонюючи від себе якусь невидиму перепону, і вовки позадкували, але тут величезна хмара затулила собою місяць, і ми знову опинились у темряві.
Коли я знову міг бачити, кучер уже сидів у колясці, а вовки зникли. Все це було настільки дивним і нереальним, що мене охопив неймовірний жах: я не міг ані говорити, ані поворухнутися. Час тягнувся нескінченно. Надалі наша подорож тривала у суцільній темряві, бо місяць затягнули хмари.
Ми досі піднімалися вгору, хоч іноді й траплялися коротенькі спуски. Раптом я зрозумів, що візник заводить коней у внутрішнє подвір'я величезного зруйнованого замку, у високих чорних вікнах якого не було жодного промінця світла і потрощені зовнішні стіни якого на тлі неба утворювали зубчасту лінію.
Розділ 2
Щоденник Джонатана Гаркера. Продовження
5 травня
Я, напевно, заснув, бо в іншому разі помітив би, що ми опинилися в непересічному місці. У темряві внутрішній двір видався мені широченним; через те, що від нього вели декілька неосвітлених доріжок до великих круглих арок, він, можливо, здавався більшим, ніж був насправді. Треба лишень було роздивитися його за дня.
Коли коляска зупинилася, кучер зіскочив і простягнув мені руку, щоб допомогти спуститися. І цього разу я знову підмітив його неймовірну силу. Здавалося, в нього замість рук сталеві лещата, якими він міг би, якби захотів, легко розчавити мою руку. Потім він узяв мою поклажу і поставив на землю поруч зі мною. Я стояв біля величезних вхідних дверей, старих і оббитих великими залізними цвяхами; перед дверима була кладка з масивного каменю. Навіть у тьмяному світлі я побачив, що каміння в стіні хоча й було велике, але вельми стерлося під впливом часу і погоди.