Мені здавалося, буран ще лютував, і ми ще блукали по сніговій пустині... Раптом побачив я ворота, і в'їхав на панський двір нашої садиби. Першою думкою моєю було побоювання, щоб батечко не розгнівався на мене за мимовільне повернення під стріху батьківську і не визнав би його за навмисний непослух. З неспокоєм я вистрибнув з кибитки і бачу: матінка зустрічає мене на ґанку з виглядом глибокого засмучення. "Тихіше,— каже вона мені,— батько хворий при смерті і хоче з тобою попрощатися".— Вражений страхом, я йду за нею в спальню. Бачу, кімната слабо освітлена; біля постелі стоять люди з сумними обличчями. Я тихенько підходжу до постелі; матінка піднімає запону і каже: "Андрію Петровичу, Петруша приїхав; він повернувся, довідавшись про твою недугу; благослови його". Я став на коліна і підвів очі мої на хворого. Що ж?.. Замість батька мого, бачу в постелі лежить мужик з чорною бородою, весело на мене поглядаючи. Я з подивом обернувся до матінки, кажучи їй:—Що це значить? Це не батечко. І з якої мені речі просити благословення у мужика?— "Все одно, Петрушо,— відповіла мені матінка,— це твій весільний батько; поцілуй у нього ручку, і хай він тебе благословить..." Я не погоджувався. Тоді мужик скочив з постелі, вихопив сокиру з-за спини, і став махати на всі боки. Я хотів тікати... і не міг; в кімнаті стало повно мертвих тіл; я спотикався об тіла і ковзав у кривавих калюжах... Страшний мужик ласкаво мене кликав, кажучи: "Не бійся, підійди під моє благословення..." Жах і подив охопили мене... І в цю мить я прокинувсь; коні стояли; Савельїч смикав мене за руку, кажучи: "Виходь, паничу, приїхали".
— Куди приїхали? — спитав я, протираючи очі.
— На постоялий двір. Господь поміг, наткнулися прямо на огорожу. Виходь, паничу, скоріше та погрійся.
Я виліз із кибитки. Буран ще тривав, хоч з меншою силою. Було так темно, хоч в око стрель. Хазяїн зустрів нас біля воріт, тримаючи ліхтар під полою, і ввів мене в горницю, тісну, але досить чисту; лучина освітлювала її. На стіні висіла гвинтівка й висока козацька шапка.
Хазяїн, родом яїцький козак, мужик, як здавалося, років шістдесяти, був ще свіжий і бадьорий. Савельїч вніс за мною погрібець, звелів розвести вогонь, щоб готувати чай, який ніколи так не здавався мені потрібен. Хазяїн пішов поратися.
— Де ж вожатий? — спитав я у Савельїча.
"Тут, ваше благородіє",— відповів мені голос зверху. Я глянув на полаті і побачив чорну бороду і двоє блискучих очей.— Що, брат, змерз? — "Ще б не змерзнути в одному благенькому арм'яку! Був кожух, та, ніде правди діти! заклав вчора у шинкаря: здалося, що мороз не великий". В цей час хазяїн увійшов з готовим самоваром; я запропонував вожатому нашому чашку чаю; мужик зліз з полатей. Зовнішність його здалася мені прикметною: він був років сорока, зросту середнього, худорлявий і широкоплечий. В чорній бороді його з'явилася просідь, жваві великі очі так і бігали. Обличчя його мало вираз досить приємний, але лукавий. Волосся було пострижене кружком; на ньому був обідраний арм'як і татарські шаровари. Я подав йому чашку чаю; він покуштував і поморщився. "Ваше благородіє, зробіть мені таку ласку,— скажіть дати склянку горілки; чай не наш козацький напій". Я охоче вволив його бажання. Хазяїн вийняв із ставця штоф і склянку, підійшов до нього і, глянувши йому в обличчя: "Еге,— сказав він,— знову ти в нашому краю! Звідки бог приніс?" — Вожатий мій моргнув значливо і відповів приказкою: "У город літав, коноплі клював; кинула бабуся камінець — та мимо. Ну, а як ваші?"
— Та що наші!—відповів хазяїн, продовжуючи говорити наздогад.— Взялися були до вечерні дзвонити, та попадя не велить: піп у гостях, чорти на погості.— "Мовчи, дядечку,— промовив мій волоцюга,— дощ буде, грибки будуть; а будуть грибки, буде й козубок. А тепер (тут він підморгнув знову) заткни сокиру за спину: лісничий ходить. Ваше благородіє! за ваше здоров'я!" —3 цими словами він узяв склянку, перехрестився і випив одним духом. Потім уклонився мені і повернувся на полаті.
Я нічого не міг тоді зрозуміти з цієї злодійської розмови; та згодом уже догадався, що йшлося про справи Яїцькога війська, тоді щойно втихомиреного після бунту 1772 року. Савельїч слухав з виразом великого невдоволення. Він поглядав підозріливе то на хазяїна, то на вожатого. Постоялий двір, або по-тамтешньому, умьот, стояв осторонь, у степу, далеко від всякого селища, і дуже скидався на розбійницьке пристановище. Та робити було нічого. Не можна було й думати їхати далі. Неспокій Савельїча дуже мене тішив. Тимчасом я зібрався ночувати і ліг на лаву. Савельїч вирішив забратися на піч; хазяїн ліг на підлозі. Незабаром вся хата захропла, і я заснув як убитий.
Прокинувшися вранці досить пізно, я побачив, що буря стихла. Сонце сяяло. Сніг лежав сліпучим покровом на неозорому степу. Коні були запряжені. Я розплатився з хазяїном, який узяв з нас таку помірну плату, що навіть Савельїч з ним не заспорив і не став торгуватися за своїм звичаєм, і вчорашні підозри згладились зовсім з голови його. Я покликав вожатого, подякував за подану допомогу, і звелів Савельїчу дати йому полтиник на горілку. Савельїч нахмурився. "Полтиник на горілку!—сказав він,— за що це? За те, що ти ж зволив підвезти його до постоялого двору? Воля твоя, паничу: немає у нас зайвих полтиників. Кожному давати на горілку, так самому скоро доведеться голодувати". Я не міг сперечатися з Савельїчем. Гроші, за моєю обіцянкою, були в повному його розпорядженні. Мені було прикро одначе, що не міг віддячити людині, яка виручила мене, якщо не з біди, то принаймні з дуже неприємного становища. "Добре,— сказав я з холодним спокоєм; — якщо не хочеш дати полтиника, то витягни йому що-небудь з моєї одежі. Він одягнений дуже легко. Дай йому мій заячий кожух".
— Схаменися, батечку Петре Андрійовичу,— сказав Савельїч.— Навіщо йому твій заячий кожух? Він його проп'є, собака, в першому ж шинку.
— Це, дідуню, вже не твій клопіт,— сказав мій бродяга,— проп'ю я чи ні. Його благородіє дарує мені шубу з свого плеча: його на те панська ласка, а твоє холопське діло не сперечатися і слухати.
— Бога ти не боїшся, розбійнику! — відповів йому Савельїч сердитим голосом.— Ти бачиш, що дитя ще не тямить, а ти й радий його обібрати, простоти його ради. Навіщо тобі панський кожушок? Ти й не натягнеш його на свої окаянні плечиська.
— Прошу не мудрувати,— сказав я своєму слузі; — зараз неси сюди кожух.
— Господи владико! — простогнав мій Савельїч.— Заячий кожух майже новісінький! і хоч би ж кому, а то п'яниці оголілому!
Одначе заячий кожух з'явився. Мужичок тут-таки став його приміряти. Справді, кожух, із якого встиг і я вирости, був трохи для нього вузький. Проте він якось примудрився і надів його, розпоровши по швах. Савельїч мало не закричав, почувши, як нитки затріщали. Бродяга був надзвичайно вдоволений моїм подарунком. Він провів мене до кибитки і сказав, низько вклонившися: "Спасибі, ваше благородіє! Хай нагородить вас господь за вашу добрість. Вік не забуду вашої ласки".— Він пішов у свій бік, а я рушив далі, не звертаючи уваги на досаду Савельїча, і скоро забув про вчорашню завірюху, про свого вожатого і про заячий кожух.
Приїхавши в Оренбург, я прямо з'явився до генерала. Я побачив чоловіка на зріст невисокого, але вже згорбленого старістю. Довге волосся його було зовсім біле. Старий полинялий мундир нагадував воїна часів Анни Іоаннівни, в його розмові дуже помітна була німецька вимова. Я подав йому листа від батечка. При імені його він глянув на мене швидко: "Поже мій!—сказав він.— Чи ж тавно, здається, Андрій Петрович був ще твоїх літ, а тепер от вше який нього молотець! Ох, літа, літа!" — Він розпечатав листа став читати його впівголоса, роблячи свої зауваження: "Милостивий пане Андрію Карловичу, маю надію, що ваше превосходительство"... Це що за серемонії? Фуй, як йому не софісно! Звичайно: дисципліна перша річ, та хіба так пишуть до старого камрад?... "ваше превосходительство не забуло"... гм... "і... коли... покійним фельдмаршалом Мін... поході... також ?...Каролінку" ...Еге, брудер! так він ще пам'ятає старі наші пустощі? "Тепер про справу... До вас мого гульвісу"... гм... "держати в шорах"... Що таке шори? Це, мабуть, російська приказка... Що таке "держати в шорах"? —повторив він, звертаючися до мене.
— Це значить,— відповів я йому з виразом якомога безневиннішим,— поводитися ласкаво, не дуже строго, давати більше волі, держати в шорах.
— Гм, розумію... "і не давати йому волі"... ні, видно, шори значать не те... "При цьому... його паспорт"... Де ж він? А, ось... "відписати в Семенівський"... Гаразд, гаразд: все буде зроблено... "Дозволиш без чинів обняти тебе і... старим товаришем і другом" — а! нарешті догадався... і таке інше і таке інше... Ну, батечку,— сказав він, прочитавши листа і відклавши набік мій паспорт,— все уладнаємо і ти будеш офіцером переведений в ***полк, і, щоб тобі часу не гаяти, завтра ж їдь в Бєлогорську кріпость, де ти будеш у команді капітана Миронова, доброї і чесної людини. Там ти будеш на службі справжній, навчишся дисципліни. В Оренбурзі робити тобі нічого; розваги шкідливі молодій людині. Д сьогодні ласкаво просимо: пообідати в мене".
"З кожною годиною не легше! — подумав я про себе,— яка ж мені користь з того, що ще в утробі матері я був уже гвардії сержантом! Куди мене завело? У ***полк і в глуху кріпость на кордон киргиз-кайсацьких степів!" Я пообідав у Андрія Карловича, утрьох з його старим ад'ютантом. Сувора німецька ощадність панувала за його столом, і я думаю, що страх бачити інколи зайвого гостя за своєю холостою трапезою був почасти причиною поспішного вислання мого в гарнізон. На другий день я попрощався з генералом і рушив на місце свого призначення.
КАПІТАНСЬКА ДОЧКА
РОЗДІЛ ІIІ
КРІПОСТЬ
Ми в фортеці живемо,
Воду п'єм і хліб їмо,
А як прийдуть вороги
На солдатські пироги.
Будем їх ми частувати.
Наб'ємо свинцем гармати
Солдатська пісня.
Старосвітські люди, мій батечку.
Недоросток
Бєлогорська кріпость була за сорок верст від Оренбурга. Дорога йшла над крутим берегом Яїка. Ріка ще не замерзала, і її свинцеві хвилі сумно чорніли в одноманітних берегах, вкритих білим снігом.