Червоний циркуляр

Білл Браудер

Сторінка 3 з 71

Навіть заробляючи й втрачаючи сотні мільйонів доларів, нічого схожого я не відчував.

Через деякий час літак набрав висоту й усім запропонували обід. На той час я вже не їв двадцять чотири години. На обід цього дня пропонували бефстроганов у жахливому на вигляд соусі, але я ніколи не отримував більшої насолоди від їжі. Я попросив три булки, випив чотири пляшки води й поринув у сон.

Прокинувся я вже під час приземлення в Лондоні. Поки літак вирюлював до терміналу, я почав подумки складати список майбутніх проблем. Спочатку треба було якось пройти митний огляд без паспорта. Ну, припустімо, це неважко. Англія була моїм домом, а наприкінці 1990-х, коли я одержав британське підданство, ця країна стала мені другою батьківщиною. Складніше було з Росією. Як виплутуватися з усіх цих неприємностей? Хто відповідає за те, що сталося? Кому слід зателефонувати в Росії, кому на Заході?

Літак зупинився, пасажирам дозволили відстебнути ремені й залишити свої місця. Дочекавшись своєї черги, я рушив до виходу. Поринувши в думки, я не відразу помітив, що біля трапа стоїть командир екіпажу й вдивляється у пасажирів, що виходять. Я порівнявся з ним — він простягнув руку, перебивши хід моїх думок. Я глянув на капітана — він тримав мій паспорт. Я мовчки взяв документ і вийшов.

Митний огляд зайняв п'ять хвилин, потім я взяв таксі й поїхав додому. З порога міцно обійняв Олену. Ніколи раніше я не був такий щасливий від, здавалося б, простих обіймів.

Я сказав дружині, як сильно її кохаю, вона ніжно всміхнулася у відповідь. Взявшись за руки, ми попрямували до нашого домашнього кабінету. Говорили про минулі й майбутні труднощі. Сіли за комп'ютери, узялися за телефони й поринули в роботу.

У голові було одне запитання: "Як мені повернутися в Росію?"


2. Як стати бунтарем у сім'ї комуністів

Якби рядки цієї книжки раптом заговорили голосом автора, то ви, напевно, одразу запитали б: "А як так сталося, що британця з американським акцентом, який став найбільшим іноземним інвестором, вигнали з Росії?"

О, це ціла історія, і почалася вона в Америці, але аж ніяк не у звичайній американській сім'ї. Мій дід, Ерл Браудер, був родом з Вічіти — найбільшого міста штату Канзас. У юності його приваблювала профспілкова діяльність. Він досягнув такого успіху на цій ниві, що його помітили комуністи. Ерл приєднався до комуністичного руху. 1926 року він отримав запрошення відвідати Радянський Союз. А знаєте, що відбувається в Москві з багатьма енергійними американцями? Те саме сталося і в житті мого діда: він зустрів чудову дівчину. Звали її Раїса Беркман. Вона була випускницею юридичного інституту. Молоді люди покохали одне одного й незабаром зіграли весілля. У них було троє синів, старший — мій батько Фелікс, який народився у липні 1927 року.

1932 року Ерл із сім'єю повернувся до Америки й влаштувався в місті Йонкерс на південному сході штату Нью-Йорк. Того ж року дід очолив Комуністичну партію США. Двічі, 1936-го та 1940-го, він брав участь у президентських виборах від комуністичної партії. Попри те що обидва рази він отримав лише вісімдесят тисяч голосів, участь комуніста у виборах під час Великої депресії привернула увагу американців до вад панівної капіталістичної системи та посунула політичні дебати вліво: соціальна справедливість та дотримання громадянських прав увійшли до порядку денного. Успіх був настільки помітним, що 1938 року "товариш Ерл Браудер" навіть потрапив на обкладинку журналу "Тайм".

Однак це мало й зворотний бік: його активність викликала незадоволення президента Рузвельта. 1941 року діда заарештували, звинувативши в "порушенні паспортного режиму", і засудили до чотирьох років ув'язнення у федеральній в'язниці міста Атланта в штаті Джорджія. На щастя, завдяки союзницьким зв'язкам Сполучених Штатів і Радянського Союзу під час Другої світової війни через рік діда амністували.

Декілька повоєнних років Ерл провів у політичному вакуумі, поки сенатор Джозеф Мак-Карті в прагненні витравити в країні комунізм не почав сумнозвісне "полювання на відьом". У 1950-х роках Америка поринула в атмосферу нездорової підозрілості до всіх комуністів, байдуже був це завзятий активіст чи рядовий член партії. Комітет Конгресу США із розслідування антиамериканської діяльності кілька місяців неодноразово викликав Ерла давати свідчення.

Політичні переслідування й переконання діда важким тягарем лягли на всіх членів сім'ї. Моя бабуся, інтелігентна російська єврейка, не хотіла, щоб сини "заплямували" себе політикою. На її думку, набагато краще займатися науковою роботою, особливо природознавством і математикою. Фелікс, мій батько, не тільки виправдав, а й перевершив очікування матері, вступивши в шістнадцять років у Массачусетський технологічний інститут. Усього за два роки він став бакалавром і вступив в аспірантуру Принстонського університету, а до двадцяти років вже здобув ступінь доктора математичних наук.


Ерл Браудер, комуніст номер один в Америці протягом десятиліття, балотується в президенти США від своєї партії 1936 року (© AP Photo)


Видатний юний математик був сином Ерла Браудера. Коли після Другої світової війни президент Трумен ввів призов в армію, а Фелікс попросив про відстрочення, його керівництво в Принстонському інституті перспективних досліджень відмовило йому в цьому. Жоден з керівників не наважився відкрито підтримати сина знаменитого комуніста. Через відсутність у його справі підписаного прохання про відстрочення вже 1953 року Фелікса призвали на військову службу.

Після закінчення курсу початкової бойової підготовки мого батька розподілили в підрозділ військової розвідки, що базувався у Форт-Монмуті, штат Нью-Джерсі. Але не минуло й кількох тижнів, як командир підрозділу звернув увагу на прізвище. Подальший розвиток подій не змусив себе чекати: пізньої ночі його без попередження заштовхали у військовий транспорт і відправили до Форт-Брег, що в Північній Кароліні, — три наступні роки служби він заливав бензин на автозаправці на околиці військової частини.

Відслуживши в армії, Фелікс 1955 року подав заяву на першу наукову вакансію, що трапилася — посаду доцента в університеті Брандейса. Викладачі університету, побачивши заяву одного з провідних молодих математиків Принстона, не могли повірити своїй удачі. Але більшість опікунської ради університету побоялася затвердити кандидатуру сина лідера Комуністичної партії Америки в минулому. Тоді посаду голови опікунської ради обіймала колишня перша леді країни Елеонора Рузвельт. Треба сказати, що, попри причетність її чоловіка до арешту мого діда, сама вона заявила, що "позбавляти видатного вченого можливості займатися професійною діяльністю на тій підставі, що він є сином свого батька, — не по-американськи".

У результаті Фелікс отримав місце. Завдяки цьому батько згодом зміг продовжити наукову діяльність в Єльському, Принстонському, а потім і в Чиказькому університетах (згодом він став там деканом математичного факультету). 1999 року президент Клінтон відзначив тривалу й успішну роботу батька, вручивши йому Національну медаль у галузі науки за внесок у розвиток математики.

Історія моєї матері не менш примітна. Іва народилася у Відні 1929 року. Її мама, єврейка, виховувала доньку сама. До 1938 року плани нацистів щодо євреїв набули моторошних обрисів, і всі, хто міг, намагалися бути якнайдалі від фашистської Європи. Утікачів стало так багато, що отримати американську візу було майже неможливо. Матір Іви в розпачі наважилася віддати доньку в іншу родину, щоб дівчинка мала шанс вижити.


Мій дід, Ерл Браудер, в оточенні обдарованих синів. Ліворуч — мій батько Фелікс, який став деканом математичного факультету Чиказького університету й отримав 1999 року Національну медаль у галузі науки, і його молодші брати Ендрю та Білл, теж обидва талановиті математики. Білл був президентом Американського математичного товариства та деканом математичного факультету Принстонського університету, а Ендрю — деканом математичного факультету в Університеті Брауна (© Lotte Jacobi)


Дев'ятирічна Іва сама перетнула всю Європу потягом, сіла на пароплав і вирушила до Америки назустріч новому життю. Інтелігентна єврейська родина Апельбаумів прийняла її як рідну. Приїхавши до них у Белмонт (штат Массачусетс) дівчинка опинилася в зовсім іншому, заповідному світі — цілковита протилежність воєнній Європі, яка опинилася в огні. Наступні кілька років вона жила в затишному будинку, у неї була своя кімната, кокер-спанієль, акуратно підстрижені галявини навколо будинку й жодного натяку на геноцид, що залишився десь там.

Поки Іва освоювалася на новому місці, моїй бабусі Ерні вдалося покинути Австрію й навіть дістатися Англії. Розлука з дочкою була нестерпною. Протягом трьох років вона день за днем намагалася отримати американську візу, щоб повернути свою дитину. Нарешті, шлях був відкритий, й Ерна, потрапивши з Англії до Массачусетса, з'явилася на порозі будинку Апельбаумів у Белмонті, чекаючи на радісне возз'єднання з дочкою. Але зустріла її малознайоме американське дівчисько. Іва встигла тоді так звикнути до нової родини й комфорту будинку Апельбаумів, що не захотіла їх покидати. Протистояння, що відбулося, важко позначилося на всіх. Зрозуміло, Ерна наполягла на своєму й відвезла дочку до Бруклайна, що теж у Массачусетсі, де винайняла однокімнатну квартиру. Щоб утримувати сім'ю, Ерна була змушена працювати швачкою по вісімдесят годин на тиждень. Вони були такі бідні, що найбільшою розкішшю вважали обід у місцевій закусочній — раз на тиждень порція картопляного пюре та ростбіфа на двох. Після життя в злиднях і нестатках знайти комфорт і затишок домашнього вогнища, а потім знову все втратити виявилося настільки тяжким випробуванням для дитини, що й по цей день моя матір збирає пакетики з цукром і ховає в сумку хліб із кошиків у кафе. Попри тягар дитячих років, моя мама так добре навчалася в школі, що їй дали стипендію, і вона змогла оплатити подальше навчання у Массачусетському технологічному інституті.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора: