"Так точно,— продовжував він,— постріл за мною; я приїхав розрядити мій пістолет, чи готовий ти?" Пістолет у нього стирчав з бокової кишені. Я відміряв дванадцять кроків, і став там у кутку, прохаючи його стріляти скоріше, поки не вернулася дружина. Він не поспішав — він велів подати світло. Подали свічки.—Я замкнув двері, не велів нікому заходити і знову попросив його стріляти. Він вийняв пістолет і прицілився... Я рахував секунди... я думав про неї... Жахлива минула хвилина! Сільвіо опустив руку.—"Шкодую,—сказав він, що пістолет заряджений не черешневими кісточками... куля важка. Мені все здається, що у нас не дуель, а вбивство: я не звик цілитися в беззбройного. Почнемо заново; кинемо жеребок, кому стріляти першому". Голова моя йшла обертом... Здається, я не погоджувався... Нарешті ми зарядили ще пістолет; згорнули два білети; він поклав їх у кашкет, який я колись прострелив; я вийняв знову перший нумер. "Ти, граф, до біса щасливий",— сказав він з такою посмішкою, якої я ніколи не забуду. Не розумію, що зі мною сталося, і яким чином зумів він мене до того примусити... але — я вистрілив і влучив ось в оцю картину... (Граф показав пальцем на прострелену картину; обличчя його пашіло вогнем; графиня була блідіша від своєї хустки: я не міг утриматись від вигуку).
Я вистрілив,— продовжував граф,— і, слава богу, промахнувся; тоді Сільвіо... ( в цю хвилину він був справді страшний) Сільвіо почав у мене прицілюватися. Раптом двері відчинились, вбігає Маша і з вереском кидається мені на шию. її присутність повернула мені всю бадьорість. — Люба,—сказав я їй,—хіба ти не бачиш, що ми жартуємо? Як же ти перелякалася! піди, випий склянку води і приходь до нас; я познайомлю тебе із давнім другом і товаришем.— Маші все ще не вірилося. "Скажіть, чи правду чоловік говорить? — сказала вона, звертаючись до грізного Сільвіо,— чи правда, що ви обидва жартуєте?"—"Він завжди жартує, графине,— відповів їй Сільвіо,— одного разу дав мені, жартуючи, ляпаса, жартуючи, прострелив мені ось цього кашкета, жартуючи, зараз не влучив у мене; тепер і мені спала охота пожартувати..." Кажучи це, він хотів у мене прицілитися... при ній! Маша кинулася йому до ніг.— Встань, Машо, сором,— закричав я люто,— а ви, пане, перестанете знущатися над бідною жінкою? Будете ви стріляти, чи ні? — "Не буду,— відповів Сільвіо,— я задоволений: я бачив твою розгубленість, твій страх; я примусив тебе вистрілити в мене, з мене доволі. Будеш мене пам'ятати. Залишаю тебе твоїй совісті". Тут він було вийшов, але зупинився у дверях, оглянувся на прострелену мною картину, вистрілив у неї, майже не цілячись, і зник. Дружина лежала непритомна; люди не сміли його зупинити і з жахом на нього дивились; він вийшов на ґанок, гукнув візника і поїхав, раніше ніж я встиг опам'ятатися".
Граф замовк. Ось як довідався я про кінець повісті, початок якої колись так вразив мене. З героєм її вже я не зустрічався. Кажуть, що Сільвіо, під час повстання Олександра Іпсіланті, був на чолі загону етеристів і його вбито в бою під Скулянами.