Вплив батька й школи призвів до утворення дивної суміші. Одне слово, як кажуть тут, він "чужинець".
— На півночі, — швидко відказує Жаке. — В стрілецькому товаристві. Казав, що був там чемпіоном. — І додає: — Він сам викував вістря для стріл. Для полювання.
Я вражено дивлюся на нього.
— Для полювання?! Він полював із цим? А чому не з рушницею?
— Само собою зрозуміло, й з рушницею теж, — мовить Жаке, по-змовницькому посміхаючись. Певне, він знає, що я не мисливець і що мої ліси відкриті для всіх.
Я мовчу. Здається, починаю розуміти будні троглодитів. Орудування стрілою вважаю надто підступною справою. Набагато підступнішою, ніж застосування сильця, бо єгер може помітити сильце, а стріла влучає в одну мить і вбиває безшумно, не полохає дичину й не здіймає тривоги в сусідів. Вони, коли почнеться мисливський сезон, небагато вполюють у своєму лісі.
Жаке, здається, відчув у моїй мовчанці осуд і з продуманою покірливістю каже, щоб обеззброїти мене, мальвільського вельможу, який ніколи не знав голоду:
— Якби він не мав лука, ми не їли б щодня м'ясо.
Звісно, вони їли м'ясо щодня. Я тільки зиркнув на нього. Він добре розповнів на дичині, впольованій батьком. Але все ж одна річ мене дивує: невже можна поцілити стрілою в кролика, який біжить?
— Тато, — мовить гордо Жаке, — пронизував на льоту фазана!
Тепер я вже знаю, куди дівалися дядькові фазани. Щороку дядько випускав дві-три пари фазанів, але ніколи більше не бачив їх — ні їх, ні їхніх нащадків.
Захоплений своєю розповіддю, Жаке додає:
— Бачте, за звичайних умов він влучив би у вас першою ж стрілою.
Я насуплюю брови, а Тома мовить холодно:
— Нема чим хвалитися.
Час перейти на серйозніший тон, і через те я суворо кажу:
— Жаке, це ти оглушив нашого товариша й украв Бурку?
Він червоніє, опускає велику світло-руду голову и ніяково переступає з ноги на ногу.
— То батько наказав мені це вчинити, — й дуже швидко веде далі: — Він наказав мені вбити вашого товариша, але я не зробив цього.
— Чому?
— Бо то гріх.
Відповідь ця для мене несподівана, але я беру її до уваги. Допитую далі Жаке. Він підтверджує батьків план, який я розгадав: заманити нас маленькими групками до себе й убити всіх п'ятьох, щоб заволодіти Мальвілем. Справжнє божевілля. Після дня "Д" він міг би заволодіти всією Францією, але йому закортіло тільки Мальвіля — ціною п'яти вбивств. Він не вбивав би, каже син, "наймитів". І мою німкеню.
— Яку німкеню?
— Ту, що прогулювалася верхи в лісі.
Я дивлюся на нього. Не слід недооцінювати помилкових даних нерегулярної розвідки. Замок і пані. Дика жакерія з убивством пана, а відтак згвалтування господині замку. Пана чи панів? Бо я дізнаюся, що Тома, Колен, Пейссу, Мейссоньє і я були для батька Жаке "мальвільськими панами", й він часто з гнівом і ненавистю говорив про нас — нас, які ніколи його не бачили. За його наказом син шпигував за нами.
Я зупиняюся, обертаюсь до Жаке й пильно дивлюся на нього:
— А тобі ніколи не спадало на думку, що ти можеш попередити нас, аби запобігти всім цим убивствам?
Він стоїть переді мною, опустивши очі, заклавши руки за спину, й весь вигляд його свідчить про каяття. Я запитую себе, чи здатний він повіситися, якщо я накажу йому.
— О так, — мовить Жаке, — але якби батько довідався про це, він убив би мене.
Бо, звичайно, батько його був не тільки непереможний, а й усевідаючий. Я дивлюся на нього: співучасть у вбивстві, замах на одного з наших товаришів, крадіжка Бурки.
— Ну, Жаке, що нам з тобою робити?
Губи в нього тремтять, він ковтає слину, дивиться на мене добрими полохливими очима й покірно мовить:
— Не знаю. Мабуть, ви вб'єте мене.
— Тільки цього ти й заслуговуєш, — озивається Тома, блідий від гніву.
Я зиркаю на нього. Він, мабуть, потерпав за мене, коли я видирався на пагорок. А тепер вважає мене надто поблажливим.
— Ні, — кажу я. — Ми тебе не вб'ємо. По-перше, тому, що вбити — це гріх, як ти сказав. Але заберемо тебе з собою до Мальвіля й на певний час позбавимо волі.
Я не дивлюся на Тома. Йому, певно, не сподобалося, що я вжив таке "клерикальне" поняття, як гріх. Однак як іще можу я розмовляти з Жаке, як не мовою, котру він розуміє?
— Самого? — запитує Жаке.
— Як це розуміти?
— Ви заберете мене самого до Мальвіля?
Я здивовано зводжу брови, і він додає:
— В нас є ще бабуся...
У мене складається враження, що Жаке почне зараз перераховувати, хто в них іще лишився, проте він замовкає.
— Якщо бабуся захоче піти з нами, ми заберемо й її.
Я бачу, що його ще щось турбує. Думаю, що не моя погроза, бо його обличчя, на якому можна все прочитати, дедалі сумнішає, неначе він боїться, що ми його вб'ємо. Я знов рушаю, наготувавши низку нових запитань, як раптом серед тиші спустошеної й голої ущелини, якою ми йдемо поміж почорнілих недогарків дерев на обгорілій землі, досить близько лунає кінське іржання.
Воно зовсім не схоже на іржання Бурки — це тріумфальне, владне й ніжне іржання жеребця, який кружляє навколо кобили й розпалює її.
— Ви маєте коня?
— Так, — відповідає Жаке.
— І ви його не вихолостили?
— Ні. Батько був проти.
Я зиркаю на Тома. Не вірю своїм вухам. Мене всього заполонює радість! Бодай єдиний раз хвала батькові! Я зриваюся з місця й біжу, наче дитина. Більше того, оскільки лук мені заважає, я віддаю його Жаке, який бере його без будь-якого подиву й, роззявивши рота, біжить поряд. Звичайно, він обганяє нас на кілька кроків і з кожною секундою віддаляється, тим більше, що я, засапавшись, сповільнюю біг.
Ось і їхнє пристанище. Товсті почорнілі каштанові стовпи заввишки з півтора метра, обсновані двома низками колючого дроту, утворюють перед "домом троглодита" (більше печера, ніж дім) загороду приблизно на тисячу квадратних метрів. Посередині загороди стоїть прив'язана до обгорілого дерева моя Бурка, вся тремтить із нетерпіння, а білява грива кокетливо розсипалася по шиї. Хто б міг подумати, що це блюзнірство, хоч воно ще не звершилося, може сповнити мене радістю! Незграбного першерона спарувати з самицею англо-арабської породи! Настільки він негарний. Темно-сірий, майже чорний, з велетенським крупом, товстенними ногами, з шиєю, яку я не обхоплю й обома руками. По суті, своїм широким крупом він схожий на місцевих вельмож. І він кружляє навколо Бурки, незграбно гарцює, хрипло ірже й сипле іскри з очей. Гадаю, він усвідомлює, яка велика честь випала йому, й уміє відрізнити дебелу кобилу першеронської породи від моєї миловидої Бурки, яку необхідність вижити в розквіті літ — їй ледве сповнилося три роки — примушує скоритися йому; за нею ж бо довгий ряд породистих предків.
Коли парування завершується, жеребець на якусь мить завмирає, лише ледь тремтять його задні ноги. Потім голова опускається вниз, майже торкаючись губами Бурчиної гриви. Він, якийсь немічний, перебуває в такому стані цілу хвилину, знесилено розтуливши рота, й очі його згасають, наливаючись смутком. Зрештою він тяжко відштовхується від кобили й ступає на землю чотирма ногами. Потім здригається й нараз, підвівши голову, знову стає самим собою, починає бігти могутнім нешвидким галопом попід огорожею, з войовничим іржанням усією поставою насуваючись на нас, мовби збирається розчавити. Та за якийсь метр він раптом стрибає убік, обминає нас і, віддаляючись у глибину загороди, скоса зиркає на нас хвальковитими й веселими очима. Ще довго, коли я піду звідси, в моїх вухах лунатиме тупіт важких чотирьох копит, під якими здригалася земля. На тлі мертвого й німого пейзажу де глухе тупотіння здається мені таким же захопливим, як і нове зародження життя.
У троглодитів не один, а два будинки, розміщених поряд; перший править за житло, а другий, мабуть, за хлів, стодолу й свинарник. Вони збудовані майстерно, з кам'яним дахом і дашком над входом до печери, а на даху — комин. Будинок дбайливо обштукатурений, на першому поверсі засклені двері й вікно, на другому — двоє вікон, у яких вціліли всі шибки. На віконницях залишилися сліди бордової фарби.
Над дашком і чвертю даху стримить скеля метрів з п'ятнадцять заввишки. її вершина, потовщена й кругла, нависла над будинком, захищаючи його від дощу й навіть створюючи йому затишок. Але водночас ця головаста скеля навіює жах. Здається, що її вершина ось-ось обвалиться й гепне перед будинком. Однак, мабуть, уже тисячоліття минуло відтоді, як вона так ризиковано тримає свою рівновагу. А Варвурд, оселяючись тут, мабуть, пересвідчився, що вона ще вистоїть і протягом усього його життя.
Розташування будівель схоже на розташування нашого "Материнства" (тільки в нас нема дашка), й саме це в день події врятувало життя троглодитам.
Я не бачу більш ніяких будівель, тільки в загороді невеличкий будиночок, схожий на домашню пекарню.
Відчуваю чиюсь присутність і чийсь погляд. На порозі житла стоїть огрядна жінка в чорному, досить брудному фартусі й дивиться на нас із забобонним подивом. Я запитую себе, чи це не мати мого ворога, ступаю вперед і збентежено мовлю:
— Ти здогадуєшся, що сталося. Що не задля власної втіхи прийшов я сюди.
Вона опускає голову, нічого не відповівши мені. Я помічаю також, що мої слова її зовсім не засмутили. Вона низенького зросту, обличчя в неї одутле, щоки обвислі, шия брезкла й товста — підборіддя, здається, злилося з великими грудьми, що погойдуються від найменшого руху, наче два мішки вівса на спині в віслюка. З цього жирного обличчя з-під густого кучерявого білого волосся дивляться досить гарні чорні очі.
— Як я здогадуюсь, це мусило статися, коли я бачу тебе тут, — спокійно каже вона.
Ані тіні жалю й, дивна річ, місцевий акцент, навіть побудова речення.
— Повір, я дуже шкодую, — кажу, — але в мене не було вибору. Або твій син, або я.
Відповідь її не менш несподівана:
— Заходь, — каже вона й сходить з порога, — щось перекусиш разом з нами. — І додає місцевою говіркою, зітхаючи й знизуючи плечима: — Дякувати богові, він не був моїм сином.
Я вражено дивлюся на неї.
— Ти розмовляєш місцевою говіркою?
— Та я ж із цих країв, — жваво відповідає вона місцевою говіркою і гордо випростується з виглядом, ніби каже: "Я зовсім не дикунка". — Я народилася в Ла-Році, — провадить далі. — Ти знаєш Фальвіна з Ла-Рока?
— Шевця, який приручив ворону?
— Він — мій брат, — мовить жінка шанобливо.