Лиш кілька очеретяних хатин пошкодило снарядами та зрубали кілька кокосових пальм. З убитих свиней, щоб добро не пропало, ватажок урядив великий бенкет. Один снаряд пробив діру в мурі від лагуни. Башті наказав розширити ту діру на прохід для пірог, обмурувати її з боків кораловим вапняком і поставити ще одну човнову повітку. Прикрості йому завдали тільки смерть Наласу та зникнення Джеррі, бо нічого не вийшло з його примітивних євгенічних спроб [14].
РОЗДІЛ XX
З тиждень Джеррі пробув у джунглях; забігати далі в гори не давали лісові тубільці, що стерегли всі стежки. Йому довелося б терпіти голод, якби другого дня він не натрапив на дике порося, що, певне, відбилося від матки. То було перше Джеррине полювання задля їжі, і воно затримало його мандрівку, бо, вірний інстинктові, Джеррі лишався біля здобичі, поки не зжер її всю.
Правда, він чимало гасав навкруги, та не добув більше ніякої дичини й щоразу вертався до недоїденого поросяти. Щасливим він себе на волі не почував. Занадто він був приручений, занадто цивілізований. Забагато тисяч років минуло відтоді, як його дикі предки бігали на волі. Джеррі почувався самотнім. Він не міг жити без людей. Занадто довго його предки жили в такій близькості з двоногими богами. Занадто довго його поріддя любило людину, служило їй із любові, терпіло злигодні задля любові, гинуло за любов і на віддяку мало трохи похвали, ще менше розуміння й шорстку любов людини.
Така прикра була самотність Джеррі, що він радий був би й чорношкірому двоногому богові, якщо вже білі боги давно запали в прірву минулого. Бо з того, що знав Джеррі, він міг би, якби вмів, виснувати, що всі білі боги, скільки їх було на світі, пропали. А вважавши, що краще мати бодай чорного бога, ніж не мати ніякого, він, коли доїв порося, звернув зі свого шляху ліворуч, у долину, до моря. Знов же, він зробив те, не думавши: просто в глибині його мозку озвався закріплений там досвід. Адже він завжди жив біля моря і людей зустрічав тільки біля моря, а дорога вниз неодмінно веде до моря.
Він вибіг на берег захищеної рифами лагуни й побачив зане-палі очеретяні хатини — знак того, що там колись жили люди. Але селище вже заполонили джунглі. Крізь гнилі покрівлі попробивалися, тягнучись до сонця, дерева в шість дюймів завгрубшки. Швидкорослий ліс затінив ідоли й тотеми, і ті дерев’яні почвари, сидячи в різьблених акулячих пащах, глузливо шкірили зуби на марність людську крізь шкурину зеленого моху та плямистої цвілі. З-під коріння кокосових пальм осипався до тихої води нужденний береговий мур. На землі лежали й гнили банани та плоди хлібного дерева. Повсюди валялися кістки — людські кістки, і Джеррі обнюхував їх, упізнаючи в них емблеми смерті, того "ніщо", яке поглинало всіх живих. Черепів він не натрапляв, бо черепи від тих розкиданих кістяків прикрашали собою кумирні в гірських тубільських селищах.
Солоний запах моря приємно лоскотав йому ніздрі. Він аж сопів із насолоди, вдихаючи сморід мангрового болота. Та враз, ніби Робінзон, що знайшов слід П’ятниці, тільки не очима, а нюхом, Джеррі стрепенувся, мов наелектризований, бо зачув на землі свіжий слід живої людської ноги. То була нога чорношкірого, але живого, і ступала вона там зовсім недавно; а пробігши тим слідом кільканадцять ярдів, Джеррі зачув і другий, безперечно, залишений білою людиною.
Якби хто бачив його ту хвилину, то напевне подумав би, що Джеррі раптом сказився. Бо він несамовито заметався то сюди, то туди, то тикався писком у землю, то піднімав його вгору, і нестямно скавчав, бігаючи, і стрибав раптом убік, уловивши новий запах, — одне слово, метушився, ніби граючись у квача з якимсь невидимим товаришем.
Та насправді він читав цілу повість, написану на землі багатьма людьми. Він дізнався, що там недавно був білий чоловік і багато чорношкірих. Ось тут один чорношкірий видирався на кокосову пальму й скидав горіхи. А тут обірвано рясний банан; а там далі, видно, те саме зроблено з хлібним деревом. Одне тільки збивало Джеррі з пантелику: людський запах, що не належав ні чорношкірому, ні білому чоловікові. Якби він більше знав та мав спостережливіші очі, то помітив би, що той слід менший за чоловічий, а від сліду чорношкірої жінки різниться тим, що пальці на нозі стулені докупи й не так угрузають у землю. А запах бентежив Джеррі тому, що він ніколи ще не нюхав талькової пудри. Той запах аж щипав йому ніздрі, а проте Джеррі ще ні разу не чув такого, відколи навчився розпізнавати нюхом людський слід. Домішувалися до нього й інші запахи — слабкіші, але так само незнайомі.
Не дуже довго бентежився Джеррі тієї загадкою. Він знайшов слід білого чоловіка й простежив його серед плутанини інших слідів, крізь пролам у мурі, аж на берег із коралового піску, промитого морем. Там сліди були найсвіжіші й усі сходилися до місця, де на піску лишився відбиток прови човна і де люди зійшли на берег, а тоді знов сіли в човен. Нюхом прочитавши все те, Джеррі забрів у воду аж до пліч і втупив очі в той бік, де зникав пахучий слід.
Якби він прибіг на півгодини раніше, то побачив би човен без весел, із бензиновим мотором, що хутко плив по водяній гладіні. А тепер він побачив тільки "Еренджі". Правда, вона здавалася куди більша за ту "Еренджі", що Джеррі знав, однак була так само біла й довга, мала щогли й пливла по морю. На ній були три щогли, височенні й усі однакові; але його спостережливість не була так розвинена, щоб він міг помітити різницю між ними й двома щоглами "Еренджі" — передньою вищою, а задньою нижчою. Він знав тільки один-єдиний плавучий світ — білу "Еренджі". А отже, без крихти сумніву, це й є "Еренджі", а на ній він знайде свого укоханого Шкіпера! Якщо "Еренджі" можуть воскресати, то й Шкіпери можуть. І Джеррі, сповнений глибокої віри в те, що на палубі цього білого плавучого світу знайде живісінькою, при своєму тілі й двох ногах, ту голову, яку востаннє бачив мертвою на колінах у Башті, побрів у воду глибше й глибше, а тоді поплив.
То було велике зухвальство, бо, зважившись пливти морем, він порушив одне з найбільших, найтяжчих табу, відомих йому. У його словнику не було слова "крокодил", але в пам’яті в нього, не менш значущий, ніж слово, зберігався грізний образ пливучої колоди, що була не колодою, а живою істотою, вміла плавати по воді й під водою, виповзати на берег, мала страшенні зуби, величезне черево й означала певну смерть для кожного собаки, що потрапить у воду.
Однак Джеррі, порушуючи табу, не боявся. То тільки людина може одночасно зазнавати двох почуттів і перемагати страх відвагою. Джеррі, пливучи, знав тільки одне: що він пливе до "Еренджі", до Шкіпера. За мить перед тим, як відштовхнувся лапами від дна й поплив, він ще тямив, яке страшне табу навмисне порушує. Та зважившись і кинувшись плисти, він ніби покотився з гори, і думкою, і серцем пам’ятав одне: що він пливе до Шкіпера.
Не бувши дуже досвідченим плавцем, він напружував усю силу й без упину скавулів, виливаючи так свою любов до Шкіпера, що, безперечно, був на борту білої яхти за півмилі від берега. І та пісенька любові, змішаної з тривогою, долетіла до вух чоловіка й жінки, що спочивали в шезлонгах під тентом; бистроока жінка перша розгляділа на воді золотаво-руду голову Джеррі й гукнула:
— Спусти човна, Мужу! Там собачка. Треба його витягти, бо потоне.
— Собаки не так легко тонуть, — відповів той, кого названо Мужем. — Допливе й сам. Але де міг узятись тут собака… — він підніс до очей морського бінокля, хвильку придивлявся, тоді докінчив: — Та ще й собака білих людей!
Джеррі загрібав лапами воду й невпинно плив уперед, не спускаючи з очей яхти, що все ближчала й ближчала, коли раптом зачув небезпеку. Кара за порушення табу не забарилась. До нього рухалась пливуча колода, що була не колодою, а живою згубою. Частина її видніла над водою, і поки вона поринула, Джеррі помітив, що вона чимсь не така, як живі пливучі колоди, відомі йому.
Потім щось черкнуло повз нього, а він зустрів його гарчанням та замахом передніх лап. А воно так мотнуло хвостом, аж збило на воді вир, що обкрутнув і Джеррі. То була акула, а не крокодил, і вона не сахнулася б так злякано, якби не була сита, зжерши недавно здоровезну морську черепаху, занадто стару й немічну, аби втекти.
Хоча Джеррі вже не бачив акули, однак відчував, що та істота, знаряддя смерті, десь поблизу. Не бачив він і спинного плавця, що виринув позаду й наздоганяв його. Зате він почув, як ляснуло один за одним кілька пострілів з яхти, а ззаду в нього пролунав панічний сплеск. І все. Небезпека зникла, і він забув за неї. Він навіть не пов’язав її зникнення з пострілами. Він не знав і ніколи пе дізнався, що чоловік, якого всі називали Гарлі Кененом, а "Мужем" — жінка, яку він звав "Жоною", власник трищоглової яхти "Аріель", урятував йому життя, всадивши акулі під спинний плавець кулю з рушниці калібру тридцять-тридцять.
Зате він мав дуже скоро познайомитись із самим Гарлі Кененом, бо то Гарлі Кенена, обв’язаного линвою під пахви, двоє матросів спустили з високого борту "Аріеля", і він ухопив за в’язи рудого ірландського тер’єра, що навіть не подивився на нього, а задирав голову вгору, ставши у воді сторч, і жадібними очима шукав серед цілого ряду облич понад поруччям одне-єдине обличчя.
І коли його поставили лапами на палубу, він не затримався, щоб подякувати, а відразу інстинктивно струснув із себе воду і заметався по палубі, шукаючи Шкіпера. Чоловік і жінка, побачивши те, засміялись.
— Він неначе ошалів із радості, що його врятували, — зауважила місіс Кенен.
Містер Кенен відповів:
— Та ні. У нього, певне, якийсь гвинтик загубився. Знаєш, як ото буває, що коліща сприсне із заскочки. Він, мабуть, не може спинитись, поки не вибігається.
А Джеррі тим часом пробіг із корми на прову понад лівим бортом, тоді вернувся назад понад правим, крутячи обрубком хвоста й приязно всміхаючись до численних двоногих богів, що траплялись йому дорогою. Якби він був здатний до таких абстрактних міркувань, він би дивом здивувався, що білих богів так багато, їх було принаймні тридцятеро, не рахуючи ще інших богів, не білих і не чорних, однак двоногих і одягнених, а отже, безперечних богів.