Тут не місце для з'ясування стосунків. Почекай усього лише до завтра.
Проте вона ледве втримала сестру, яка поривалася підійти сама до нього. Але переконати її стримати хвилювання, почекати, зберігаючи хоча б зовнішній спокій, доки їй не трапиться нагода поговорити з ним у більш приватному колі й більш розважливо, виявилося неможливим: Маріанна продовжувала виливати свій жаль тихими вигуками і важкими зітханнями. Незабаром Елінор побачила, що Віллоубі вийшов у двері, що вели на сходи, і, сказавши Маріанні, що він поїхав, знову благала її заспокоїтися: адже все одно сьогодні вона вже не зможе з ним поговорити! Маріанна негайно послала її просити леді Мідлтон відвезти їх у цю ж хвилину додому — у своєму відчаї вона була не в змозі залишатися тут ані на мить.
Леді Мідлтон, хоча робер щойно почався, була надто ґречною, щоб, почувши, що Маріанні нездужається, піти проти її бажання, тож негайно віддала свої карти приятельці, і вони від'їхали, щойно їм подали карету. На Берклі-стріт вони поверталися в повному мовчанні. Муки Маріанни були такі нестерпні, що очі в неї залишалися досі сухі, але, на щастя, місіс Дженнінгс ще не повернулася і вони змогли відразу ж піднятися до своєї кімнати, де Елінор за допомогою нюхальної солі трохи привела Маріанну до тями. Вона незабаром роздяглася і лягла, але, мабуть, їй хотілося залишитися на самоті, а тому Елінор спустилася у вітальню, де в очікуванні місіс Дженнінгс мала достатньо часу обдумати події вечора.
Сумніватися в тому, що Маріанна і Віллоубі дали одне одному слово, вона не могла. Таким же очевидним було й те, що його це обтяжує: хоч би як Маріанна тлумачила все в лад своїм бажанням, сама вона не бачила, яким чином можна пояснити такі вчинки наслідком якоїсь помилки чи непорозуміння. Тільки в повній зміні почуттів знайшлося б їм пояснення. Її гнів був би ще більшим, якби вона завважила, що Віллоубі збентежився, і це могло говорити про те, що він розуміє ницість своєї поведінки, а тому все ж таки є не таким легковажним, щоб від самого початку без жодних чесних намірів тільки гратися з серцем Маріанни. Розлука могла загасити його почуття, або обставини склалися так, що він його поборов, але їй ніяк не вірилося, що цього почуття взагалі не існувало.
Вона з глибокою тривогою думала про страждання, які заподіяла Маріанні ця нещаслива зустріч, — і про ті, ще болючіші страждання, які обіцяла вона в майбутньому. Її власне становище сприймалося нею як незрівнянно легше. Адже поки вона зберігає пошану до Едварда, у неї завжди залишається опора, хай навіть вони і будуть розлучені навіки. Горе ж Маріанни поглиблювалося всім тим, що могло зробити ще тяжчим такий нестерпний удар — втрату Віллоубі, неминучий і швидкий розрив з ним.
РОЗДІЛ 29
Назавтра покоївка не встигла ще розтопити камін у них в кімнаті, а сонце — подолати холодну похмурість січневого ранку, як Маріанна, навіть не одягнувшись, уже стояла навколішки біля вікна, де було світліше, і писала зі всією тією швидкістю, яку тільки дозволяли сльози, що лилися безперервно. Розбуджена її зітханнями і риданнями, Елінор кілька хвилин з тривогою стежила за нею, а потім сказала як могла лагідніше:
— Маріанно, дозволь запитати…
— Ні, Елінор, — відповіла та, — не питай ні про що. Скоро ти довідаєшся про все.
Спокійний відчай, з яким це було мовлено, вичерпався з її останнім словом, і тут же до неї повернулося її бурхливе горе. Минуло декілька хвилин, перш ніж вона знов узяла перо, і часті ридання, що змушували знову його відкладати, підтверджували переконання Елінор, що її сестра востаннє пише Віллоубі.
Елінор виявляла сестрі всі ласкаві і ненав'язливі знаки уваги, які тільки могла, і ще більше постаралася б відвернути її та втішити, якби сама Маріанна не благала її вкрай роздратовано і нервово не заговорювати з нею. В таких обставинах для обох було краще не залишатися довше в товаристві одна одної, і терзання духу не тільки спонукали Маріанну, щойно вона одягнулася, негайно вийти з кімнати, але і примусили її у пошуках одночасно і самотності, і зміни місць бродити будинком до сніданку, старанно уникаючи всіх.
Під час сніданку вона нічого не їла і навіть не намагалася їсти, проте Елінор не тільки не умовляла її, не висловлювала їй співчуття і навіть не дивилася на неї, але докладала всіх зусиль для того, щоб чимось зайняти місіс Дженнінгс і зосередити її увагу на одній собі.
Місіс Дженнінгс віддавала перевагу сніданку всім іншим трапезам, а тому тривав він досить довго, і тільки по його закінченні вони хотіли сісти за спільний робочий столик, як Маріанні подали листа. Враз збліднувши, вона швидко вихопила його у слуги і вибігла з кімнати. Елінор, навіть не побачивши адреси, зрозуміла, що він від Віллоубі, і серце її стиснулося від болю. Вона насилу змусила себе сидіти прямо, не в змозі стримати тремтіння, котре, як вона підозрювала, місіс Дженнінгс неминуче повинна була помітити. Проте ласкава пані побачила лише, що Маріанна отримала лист від Віллоубі, визнала це вельми кумедним і зі сміхом побажала їй усіляких від нього радощів.
Не помітила вона і тремтіння Елінор, бо саме відмотувала шерсть для килимка і у своїй зосередженості на всі боки не дивилася. Ледве за Маріанною зачинилися двері, як місіс Дженнінгс весело продовжила:
— Їй-богу, в житті не бачила такої закоханої дівчини! Куди там до неї моїм дочкам, хоч і вони свого часу були закохані. Але міс Маріанну просто як підмінили. Щиро сподіваюся, що він її довго не мучитиме, адже серце надривається, на неї дивлячись, — така вона бліда і нещасна. Коли ж вони думають одружитися?
Елінор, яка в цю хвилину була зовсім несхильна розмовляти, не могла не відповісти на подібний наскок і, силкуючись посміхнутися, сказала:
— Невже, добродійко, ви, врешті-решт, і справді переконали себе, ніби моя сестра заручена з містером Віллоубі? Я завжди вважала, що ви лише жартуєте, але таке запитання надто серйозне, а тому прошу вас довше не вдаватися до таких ілюзій. Запевняю вас, я була б надзвичайно здивована, почувши, що вони мають намір одружитися.
— Та годі вам, міс Дешвуд! Як ви можете таке говорити! Хіба ми всі не бачили, що справа йде до весілля! Що вони по вуха закохалися одне в одного з першого погляду? Хіба я не бачила їх в Девонширі щодня разом — з ранку до ночі? І хіба я не здогадувалась, що ваша сестричка поїхала зі мною до Лондона, щоб замовити вінчальне плаття? І не намагайтеся мене одурити! Ви самі є великою хитрухою, от вам і здається, ніби ніхто навколо ні про що не здогадується. От і ні! Вже повірте мені, все місто про це знає. Я про це розказую всім, і Шарлотта теж.
— Справді, люба пані, — з великою твердістю сказала Елінор, — ви помиляєтеся. І чините дуже погано, підтримуючи такі чутки, і невдовзі самі в цьому переконаєтеся, хоча зараз мені не вірите.
Місіс Дженнінгс тільки знову розсміялася, але Елінор було несила продовжувати розмову, і до того ж, бажаючи скоріше довідатися, що написав Віллоубі, вона поквапилася до їхньої кімнати. Відчинивши двері, вона побачила, що Маріанна лежить, розпростершись, на ліжку, задихаючись від ридань і стискаючи в руці лист, а поряд розкидані ще два-три. Елінор мовчки підійшла, сіла на край ліжка, взяла руку сестри, кілька разів ласкаво її поцілувала і вибухнула сльозами, спочатку майже такими ж бурхливими, як сльози Маріанни. Та, хоч і не могла вимовити ані слова, мабуть, була вдячна їй за співчуття і після того, як вони якийсь час поплакали разом, вклала всі листи в руку Елінор, а сама затулила обличчя хусткою, ледь не волаючи від муки. Елінор, розуміючи, що її горе, хоч як тяжко на це дивитися, повинно вилитися само, не зводила очей із сестри, поки її несамовите страждання не вщухло, і тоді, квапливо розгорнувши лист Віллоубі, прочитала таке:
"Бонд-стріт, січень.
Шановна панно!
Я щойно мав честь отримати Вашого листа і прошу прийняти мою найщирішу за нього подяку. Мені було дуже прикро, коли я дізнався, що моя поведінка вчора ввечері не була Вами схвалена, і хоч я не міг збагнути, чим я завдав Вам прикрості, однак благаю пробачити мені те, що, запевняю Вас, анітрохи не було з мого боку навмисним. Я завжди згадуватиму моє колишнє знайомство з Вашим сімейством в Девонширі з великим задоволенням і сподіваюся, що воно не буде затьмарене якоюсь помилкою чи невірним тлумаченням моїх вчинків. Я почуваю найщирішу пошану до всієї Вашої родини, і якщо з нещасливої випадковості я і дав підставу припустити більше, ніж я почував або мав намір виявити ці почуття, то можу лише гірко дорікнути собі за те, що не був більш стриманим у виявленні своєї пошани. І ви погодитеся, що я аж ніяк не міг мати на увазі більшого, коли довідаєтеся, що серце моє вже давно було віддано іншій персоні і що в недалекому майбутньому найдорожчі мої надії справдяться. З великим жалем я, як ви того зажадали, повертаю листи, які мав честь отримати від Вас, а також локон, яким ви так послужливо мене удостоїли.
З глибокою пошаною, Ваш вірний і покірний слуга,
Джон Віллоубі"
Легко собі уявити, з яким обуренням прочитала міс Дешвуд це послання. Підтвердження зрадливості Віллоубі, підтвердження, що вони розлучилися назавжди, — цього вона чекала, ще не взявши лист до рук, але вона й уявити не могла, що в подібному випадку можна вдатися до таких фраз, як і не могла вона уявити, що Віллоубі настільки позбавлений шляхетності і делікатності почуттів і навіть звичайної порядності джентльмена, щоб надіслати листа такого безсоромно жорстокого, листа, у якому бажання отримати свободу не тільки не супроводжувалося належним співчуттям, але й заперечувалося будь-яке порушення обіцянки, яке б то не було почуття, листа, у якому кожен рядок був образою і доводив, що писав його запеклий негідник.
Упродовж кількох хвилин Елінор намагалася оговтатися від гнівного здивування, потім перечитала лист знову і знову. Але з кожним разом її відраза до цієї людини тільки зростала, і вона відчула до нього такий гнів, що не наважувалася навіть заговорити, боячись поранити Маріанну ще болючіше, побачивши в цьому розриві не втрату для неї, а навпаки, позбавлення від набагато гіршого зла: від уз, що навіки з'єднали б її з аморальною людиною, справжній порятунок, милість провидіння.
Роздумуючи над змістом листа, над ницістю серця, здатного продиктувати його, і, мабуть, над зовсім іншим серцем зовсім іншого чоловіка, якого вона згадала в цю хвилину тільки тому, що він завжди жив у її думках, Елінор забула про сльози сестри, забула про три ще непрочитані листи в себе на колінах і сиділа мовчки, не помічаючи плину часу.