Валансі часто гайнувала даремно години розкішного сну, вслухаючись у містерію тих перемовин. Зате вранці вона могла спати, доки заманеться. Це нікого не дратувало. Барні сам готував собі яєчню з шинкою на сніданок і аж до вечері зачинявся у кімнаті Синьої Бороди. А потім у них був вечір читання та розмов. Вони розмовляли про все в цьому світі і про багато речей з інших світів. Вони сміялися зі своїх жартів, аж доки Блакитний Замок не сповнювався відлунням їхнього сміху.
— Ти чудово смієшся, — якось сказав їй Барні. — Аж хочеться розсміятися, щоб почути і твій сміх. Є в ньому якась загадка, — наче ти знаєш щось іще смішніше, але не дозволяєш йому вирватися на волю. Ти так сміялася раніше, Промінчику? До того, як прийшла на Міставіс?
— Я зовсім не сміялася. Дурнувато хихотіла, коли відчувала, що цього від мене очікують. А тепер — сміх просто приходить.
Але й Валансі вражало те, що тепер Барні часто сміявся, куди частіше, ніж раніше, і сміх його змінився. Став здоровішим. Тепер вона рідко чула в ньому цинічну нотку. Чи міг так сміятися той, що мав на сумлінні якийсь злочин? А все-таки Барні мусив щось скоїти. Валансі безсторонньо обдумала, що б це могло бути, і вирішила, що, мабуть, він був банківським касиром і допустив розтрату. В одній із книг Барні вона знайшла стару вирізку з монреальської газети, де був описаний зниклий касир-розтратник. Його опис підходив Барні, — а ще не менше ніж півдюжині її знайомих. З деяких випадкових фраз Барні вона зрозуміла, що він добре знає Монреаль. Подумки Валансі склала все це докупи. Барні працював у банку. Якось піддався спокусі і взяв гроші, щоб зіграти на біржі, і потім, звісно, все повернути. Але програв, а тоді його засмоктувало все глибше, аж доки не залишилося іншого виходу, крім утечі. Таке траплялося з десятками людей. Валансі була цілком упевнена, що він не хотів вчинити нічого злого. Щоправда, того чоловіка з вирізки звали Бернардом Крейгом, але Валансі і так вважала, що Снайт — несправжнє ім'я. Та їй це було байдуже.
За всю зиму Валансі трапилася лише одна нещаслива ніч. Це було наприкінці березня, коли сніг майже розтанув, а Ніп і Так повернулися. Пополудні Барні вибрався на довгу лісову мандрівку, запевнивши, що, як усе буде гаразд, то повернеться до ночі. Невдовзі по тому, як він пішов, почав падати сніг. Здійнявся вітер, — і Міставіс затиснули кліщі одного з найстрашніших штормів тієї зими. Вихор шалів над озером і бився об маленький будинок. Грізні темні ліси на суші насуплено дивились на Валансі, погрожували їй, розмахуючи гілками, лякали вітряним мороком, жахали ревінням, що йшло, здавалося, з самої їхньої серцевини. Дерева на острові від страху припадали до землі. Всю ту ніч Валансі провела, згорнувшись у клубок на килимі перед каміном, сховавши обличчя у долоні, а ще намарне вглядаючись у кольорове вікно, безрезультатно намагаючись крізь щільну завісу вітру і снігу побачити те, що недавно було синьозападинним Міставіс. Де Барні? Заблудив серед безпощадних озер? Вичерпаний, тоне у заметах між непрохідних лісів? У ту ніч Валансі помирала сотнею смертей і сповна заплатила за все щастя свого Блакитного Замку.
Коли настав ранок, буря втихла і вияснилося; сонце велично сяяло над Міставіс, а опівдні Барні повернувся. Валансі побачила крізь кольорове вікно, як він йшов довкола клаптика лісу, стрункий і чорний на тлі блискучого білого світу. Вона не побігла йому назустріч. Щось сталося з її коліньми і вона впала на ослінчик Банджо. На щастя, Банджо вчасно забрався, обурено наїжачивши вуса. Там Барні знайшов її, з обличчям, схованим у долонях.
— Барні, я думала, що ти помер, — прошепотіла вона.
Барні загоготів.
— Ти думаєш, що після двох років Клондайку я піддамся тій жовторотій бурі? Я ночував у старій хатині дроворубів біля Маскока. Трохи холодно, але доволі затишно. Гусенятку! Твої очі як випалені в ковдрі дірки. Ти тут цілу ніч сиділа і непокоїлася через такого старого лісовика, як я?
— Так, — відповіла Валансі. — Я — не могла з цим упоратися. Буря здавалася такою шаленою. Будь-хто міг там заблукати. Коли — я побачила — як ти йдеш довкола лісочка, — щось зі мною трапилося. Не знаю, що це було. Ніби я померла і повернулася до життя. Не вмію описати це інакше.
РОЗДІЛ XXXIII
Весна. Протягом тижня чи двох Міставіс був чорним і похмурим, а потім спалахнув сапфіром та бірюзою, рожевим та ліловим, сміючись за кольоровим вікном, пестячи свої аметистові острови, брижачись під лагідними вітрами, наче шовк. Жаби, маленькі зелені чарівниці з боліт і калюж, наповнювали своїми співами сутінки та ночі; казкові острови у зеленій імлі; скороминуща краса диких молодих дерев у юному листі; свіжі паростки ялівцю, схожі на морозяні узори на склі; ліси вирядилися у весняні квіти, витончено-безтілесні, як духи пущі; червоний туман на кленах; верби прикрасилися срібно-сірими котиками; всі забуті фіалки Міставіс розквітли знову; квітнева спокуса і зваба.
— Як подумати, скільки тисяч весен прокотилося над Міставіс — і всі вони прекрасні, — сказала Валансі. — О Барні, глянь на цю дику сливу. Я мушу процитувати Джона Фостера. Є такий фрагмент у одній з його книг, — я його перечитувала зі сто разів. Він мусив писати його, дивлячись саме на таке дерево.
"От юна дика слива, що, згідно зі споконвічною модою, як наречена, прикрасила себе мереживним серпанком. Його могли виткати лише пальчики дріади, бо на земних кроснах таке створити неможливо. Присягаюсь, що дерево розуміє свою принадність. Воно гордо зводить голову, коли ми на нього дивимося, так, наче його краса не є найефемернішою річчю у лісі, найбільш рідкісною і надзвичайною, — сьогодні є, а завтра ні. Перший же полуденний вітер, муркочучи серед гілля, здмухне зливу тендітних пелюсток. Та й що з того? Сьогодні вона королева пущі і це "сьогодні" є лісовим "завжди".
— Я певен, що ти почуєшся значно ліпше, коли перестанеш триматися своєї системи, — безсердечно прокоментував Барні.
— А от латка кульбаб, — вперто продовжувала Валансі. — Хоча кульбаби не повинні рости в лісі. Вони не мають жодного відчуття пристойності, надто вже веселі та самовпевнені. Немає у них ні таємниці, ні стриманості справжніх лісових квітів.
— Коротше кажучи, надто відверті, — сказав Барні. — Але трішки почекай, ліси мають свій спосіб упоратися навіть із цими нахабними кульбабами. Невдовзі вся їхня криклива хвалькувата жовтизна щезне, і ми знайдемо туманні примарні кульки, що здіймаються над високими травами у повній гармонії з лісовими звичаями.
— Звучить як у Джона Фостера, — піддражнила його Валансі.
— Чим я заслужив на такий ляпас? — скаржився Барні.
Одним із найранніших ознак весни було відродження Леді Джейн. Барні вів її такими дорогами, на які жодна інша автівка навіть не глянула б, тож вони проїжджали через Дірвуд заболочені по осі коліс. Проїхали повз кількох Стірлінгів, які гірко подумали, що тепер, коли настала весна, скрізь можна наткнутися на цю безсоромну пару.
Якось, блукаючи по дірвудських магазинах, Валансі на вулиці зустріла дядька Бенджаміна, але він лише пройшовши два квартали зрозумів, що дівчина у шерстяному пальто з червоним коміром, зі щоками, почервонілими від різкого квітневого повітря і гривкою чорного волосся над розсміяними скісними очима, — це Валансі. Зрозумівши це, він обурився. З якої речі Валансі виглядає як — як молода дівчина?
Шлях грішників має бути тернистим. Так написано, так годиться. Але Валансі щось не виглядала на особу з тернистим шляхом. Зовсім навпаки. Вже цього достатньо, щоб чоловік зробився модерністом!
Барні з Валансі прогуркотіли до Порту, а до Дірвуда повернулися вже як стемніло. Біля її старого дому Валансі, захоплена раптовим поривом, вийшла, відкрила хвіртку і, ставши навшпиньки, заглянула у вікно вітальні. Там похмуро сиділи її мати і кузина Стіклс, зайняті монотонним плетінням на спицях. Незрозумілі і нелюдські, як звичайно. Якби вони виглядали хоч трішки самотніми, Валансі зайшла б. Але так не було. Тож Валансі нізащо не стала б їх непокоїти.
РОЗДІЛ XXXIV
Тієї весни у Валансі були дві прегарні хвилини.
Якось, повертаючись додому через ліс, з руками, повними суничника[59] і віток карликової сосни, вона зустріла чоловіка, що, як їй видалося, мусив бути Аленом Тернеєм. Ален Терней, знаменитий портретист вродливих жінок. Зимою він мешкав у Нью-Йорку, але, як тільки на озері скресав лід, перебирався до своєї острівної вілли у північній частині Міставіс. Мав репутацію самотнього ексцентричного дивака. Ніколи не лестив своїм моделям, — бо ніколи не писав портрети осіб, які потребували б лестощів. Для будь-якої жінки портрет пензля Алена Тернея був найжаданішим засвідченням її краси. Валансі стільки про нього чула, що не змогла втриматися. Озирнулася і з соромливою цікавістю глянула на нього через плече. Крізь гілки великої сосни на її непокриту чорняву голівку та скісні очі впала смуга блідого сонячного світла. Вона мала на собі блідо-зелений светр, а волосся прикрасила вінком із лози ліннеї. Перистий фонтан соснового віття виквітав із її рук та струменів довкола неї. Очі Алена Тернея зблисли.
— Я мав гостя, — сказав Барні наступного пополудня, коли Валансі повернулася з чергового квіткового походу.
— Кого? — Валансі була здивована, але не надто. Саме почала перекладати суничник у кошик.
— Алена Тернея. Він хоче малювати тебе, Місячний Промінчику.
— Мене! — Валансі впустила кошик зі суничником. — Барні, ти з мене глузуєш?
— Ні. Він для цього й приходив. Просити мого дозволу, щоб намалювати мою дружину, — як Дух Маскока чи щось подібне.
— Але — але, — сказала Валансі, запинаючись — Ален Терней малює лише — лише —
— Вродливих жінок, — закінчив Барні. — Засвідчено. Що й треба було довести. Місіс Барні Снайт — вродлива жінка.
— Дурниці, — заперечила Валансі, нахиляючись, щоб поправити свій суничник. — Барні, ти чудово знаєш, що це дурниці. Я й справді виглядаю куди краще, ніж торік, але я негарна.
— Ален Терней ніколи не помиляється, — відповів Барні. — Забуваєш, Промінчику, що є різні види вроди. Твою уяву заполонив дуже тривіальний тип твоєї сестриці Олів. О, я її бачив, — вона ефектна, але ти ніколи не піймаєш Алена Тернея на бажанні її малювати.