То гарні спогади. Бо я анітрохи не соромлюся своєї гріховної натури, ніколи навіть не думала соромитися жаги до тілесних утіх, йдеться ж бо не про те. Та ще знаю несамовиту втіху від того, що я щось незрівнянно більше, ніж просто людина з плоті та крові. Я є і бутиму.
А тепер чекаю відповіді від тебе.
VIII
Дзвоники наперстянки! Ти геній, Сульрун! Сама того не підозрюючи, ти, мабуть, розгадала давню загадку. Та я почну з іншого кінця.
Я знову в нашому готелі, сиджу в тій самій кімнаті у вежі, що й тоді. Саме тут кілька хвилин тому я одержав твого електронного листа і прочитав останню частину твоїх спогадів, сидячи в тому самому старому шезлонгу з суперсучасним, надзвичайно тонким ноутбуком на колінах. Дивно... І боляче. Я мусив вийти на балкон і глянути на гори та льодовик, аби переконатися, що в світі все нормально, що є щось постійне і незмінне. Прочитавши, я збіг до старого пароплавного причалу. Мене не полишало відчуття, що я неодмінно наткнуся там на нас. Що таке час? Усе наче повторно прокручений фільм. Я двічі прочитав листа, перш ніж його стерти. Сів до маленького столика писати відповідь.
Десь перед обідом я вийшов з університетського корпусу і безпорадно заметушився, не знаючи, куди податись, немов скинув з себе тридцять літ. Я вже писав тобі, що мене охопив неспокій. І ось я прийняв рішення і опинився в Ґулі, звідки й озвався до тебе.
Я зателефонував Беріт, сказав, що взяв авто і їду до Вестланна, щоб за вихідні у тиші і спокої написати кілька статей. Сказав, що тематика статей пов'язана з льодовиками та Льодовиковим музеєм. Статті були лишень приводом, мене ж вабило туди щось зовсім інше — твої листи, звісно. Я конче мусив повернутися. Ще якось дотягнув до обіду, а, попоївши, кинувся до кабінету і знову відкрив твою пошту. Останнього листа ти відіслала півгодини перед тим. Я прихопив з собою карафку вина, зараз вона стоїть порожня переді мною на столі.
Я приїхав сам, тобто, тебе там цього разу не застав. Хоча, коли проїжджав міський шлагбаум на виїзді з Осло, мене враз охопила шалена надія, що, може, й ти з'явишся там увечері. Я уявив, як ми сидітимемо в старій ротонді музичної кімнати з келишком чогось міцненького до кави. Проте вперше я сиджу тут цілком самотній. Мабуть, треба звикати до цього, бо я полюбив тутешні місця, село над фьордом і старий готель.
До того ж, я вперше їхав через перевал власним автом після того, як ми побували тут з нашим червоним фольксвагеном. Дивне то було відчуття... Певним чином, цей перевал — усе моє життя. Я наче вічність просидів за кермом там, біля озера, перш ніж ми покинули "жучка" на поромному причалі і віддалися на поталу вихору, Що закружляв нами у всесвіті. Перш ніж нас зупинила поліція у Лейкангері. Тоді я не сумнівався що то водій білого автофургону звернув увагу Нд червоний фольксваген і повідомив поліцію.
З деякими моментами у твоїй розповіді я міг би посперечатися, однак з більшістю погоджу, юся. Твій виклад досить правдивий, ти добре відчула нюанси у наших несхожих тлумаченнях того, що ми пережили і свідками чого стали.
Усю дорогу з Осло до Ґуля і далі через Гем-седаль я розмірковував над твоїм містичним баченням світу. Я вражений, як стисло і виразно вирізьбився твій світогляд. Ані натяку на наукове нашарування. Не зрозумій мене неправильно, та я враз подумав, що віра у безсмертну людську душу ніколи не була цілковито і повністю спростована природничою наукою. Чи є наша свідомість лише продуктом хімічних реакцій мозку і середовища цього органу, збудження нервових клітин, включаючи усе те, що ми називаємо пам'яттю, чи може, ми — як переконливо доводиш ти — є більш чи менш суверенними душами або духами, які в цьому світі лише використовують мозок як мостик, перекинутий між духовним виміром та нашим матеріальним світом. Проблема постала не нині, а ще в сиву давнину, і, гадаю, людство ніколи не зуміє остаточно розв'язати її. Спіритуалістичне бачення статусу людини і онтології є, можливо, неймовірною, дивовижною візією того, від чого ми коли-небудь будемо готові відмовитися. Завжди знайдеться якийсь дискурс...
Ми духи, Стейне!..
Немає смерті, то немає і мертвих...
Я не зумію повірити в таке диво. Та якщо речі не є тим, чим вони є, то, мабуть, так і мусить бути— Ми — свідомість цього всесвіту. Наскільки нам дано знати, саме ми є найшляхетнішими та найзагадковішими сотворіннями всього універ-су. Тож немає потреби виправдовуватись за те, що виношуємо палкі мрії про іншу долю, ніж та, яка судилася нам тут, на землі.
Я із задоволенням відзначаю, що ти, незважаючи на свій дуалізм, не дезавуюєш наше буття по цей бік. Уявити лишень! Ти писала, ніби наші обійми тоді спричинило непорозуміння поміж нами. Історія має чимало прикладів, як релігійний фанатизм призводив до заперечення усього чуттєвого і поцейбічного, того, що більшість з нас визнають за єдину істинну реальність.
Мені від думок розсаджувалася голова всю дорогу від Осло. На Гемседальському перевалі я з'їхав на ту лісову дорогу, ліворуч від шосе, постояв кілька хвилин у глибокій задумі, а тоді повернувся і поїхав далі.
Я піднявся на гірське плато, де несамовито гнав авто у приглушеному присмерку ночі понад тридцять років тому. Немов "летючий голландець", я був приречений знову і знову повертатися туди, якщо й не щодня, то щоночі. Ти згадуєш про дивовижний пагорб неподалік від того місця, де ми наїхали на жінку з шаллю. То ж ти сама назвала його
"цукровою головою". Влучна назва, він справді розкішний і вартий уваги. На своїй автомобільній ЄРБ-карті я бачу його назву — Стареча гора, звісно.
Відразу за пагорбом є невеличкий з'їзд з шосе праворуч на відпочинковий майданчик, тепер там поставили стенди з культурно-історичною інформацією для туристів. На одному з них написано таке:
Стареча гора — пагорб майже правильної округлої форми на схід від інформаційного стенду. Там, за легендою, мешкали невидимі духи гір, яких називали осґардскрейї (*духи Осґарда; Осґард — житло скандинавських богів,) або юлескрейї (*рзр,вян духи; іиі — різдво^. Кожної різдвяної ночі опівночі осґардскрейї або юлескрейї покидали Старечу гору і рушали в дорогу до підніжжя гір, в долину Гал-лінґдаль. Заходили на хутори, пригощалися різдвяними стравами та пивом. Людям, які не скупилися Ны багату гостину для скрейїв, гір-сі ч/ дух і дарували щастя і процвітання. Якщо господар перехрестив частунок, осґардскрейї могли розгніватися І накликати нещастя на людей, худобу та маєтки. Мешканці Гемседа-ля знали майже всіх осґардскрейїв поіменно: Тюдне Ранакам, ГЄЛЬҐЄ Велика Нога, Тронд Довговидий, Масне Утішальник, Цікавий Гел-лє. Осґардскрейї домандровували аж до поселень під Драмменом. Там вони проводили усе Різдво і поверталися до Старечої гори не раніше тринадцятого дня різдвяних свят.
Ііб
Масне Утішальник! Тюдне Ранакам!
Я похитав головою, а, згадавши твої слова, ніби жінка, на яку ми наїхали тоді, не конче мала бути людиною з плоті та крові, а, можливо, тільки примарою, довго стояв, зачудований.
Наперстяні дзвоники і Бруснична Жінка! Ти вдало придумала їм назви!
Ми бачили одне і те ж, пишеш ти. Однак її слова чули або ж сприйняли по-різному.
Якась сила поманила нас до пишних дзвоників, ти була така зачарована, що не могла втриматись, аби не торкнутися їх. Тієї миті ми, без сумніву, думали про одне. І хоч не вели про це безконечних розмов, нам з голови не йшла жінка, яку збили на перевалі. Дзвоники наперстянки були того ж кольору, що й шаль, яку ми потім знайшли у вереску. Тобто, може, й не кольору, але точно такого ж ніжно-рожевого відтінку. Напевно, саме тому квіти так гостро привернули нашу увагу.
Ти маєш рацію, щось змусило нас раптом обернутися. Може, горностай або сорока... І ми озирнулися, і нам обом здалося, ніби ми бачимо жінку на узліссі з тією самою шаллю на плечах.
Але, можливо, нічого дивного в тому, що ми мали приблизно однакові галюцинації, зважаючи на наш душевний стан, та ще й після того, як піддалися чарам розкішних спокусливо рожевих дзвоників наперстянки. Чому саме ці квіти тебе так привабили? Поблизу росли не менш звабні блакитні дзвоники!
ггу
Скільки барв та відтінків існує на світі, сотні, тисячі чи сотні тисяч? Питання до академіків, але в нашому випадку йшлося про точнісінько той самий нюанс кольору. Щось ворухнулося у гвйку позаду нас, ми озирнулися, підвели голови, і нам обом водночас здалося, ніби бачимо жінку з рожевою шаллю на плечах. Я почув, ніби вона сказала одне, ти ж почула зовсім інше. Це теж можна якось пояснити, бо я увесь час думав, що надто швидко їхав гірською дорогою, воно й зафіксувалося у підсвідомості. А тебе ще від дитячих років не покидав панічний страх перед неминучим кінцем, думки, що колись ти назавжди покинеш цей світ.
А ти ще й книжку знайшла напередодні... Ти читала її, я також читав. Єдине, чого нам бракувало до повноти вражень, дзвоників наперстянки.
Пережите потрясіння захитало підвалини нашого світосприйняття, от і почало нам всяке ввижатися. Ми були вразливими і беззахисними, тож чаша вражень переповнилася, і ми вмить піддалися омані.
Завтра я поїду далі. Але не до Осло. Попрямую через долину Ойрланнсдален до Ґуля. До того ж, я зважив усі "за" та "проти" і хотів би приїхати до Бергена, щоб зустрітися з тобою.
Можна?
Я міг би переправитись поромом від Лавіка до Оппедаля. Якщо вгадаю з часом відправлення поромів, то, можливо, попливу фьордом до Рютледаля, а звідти — до Сулюнна. Мені необхідно знову побачити ті краї. Але ти, мабуть, не зможеш приєднатися. Маю на увазі, зустріти мене в Рютледалі. Можливо, для тебе було б найпростішим сісти в автобус в Оппедалі, бо їхати двома авто безглуздо. Це як крайній варіант, ти ж весь час називаєш наші мандрівки "ескападами". Нам є про що поговорити. Мені дуже кортить знову трохи покататися з тобою західним архіпелагом. Аж до Кольґрова. Ми могли би зайти до місцевої крамнички Ейде і купити собі морозива — як у старі часи. Та я зрозумію, якщо ти не зможеш вирватися з дому. Передай, до речі, йому вітання!
Про всяк випадок я замовив від завтрашнього дня номер у готелі Норвегія. Тут, у нашому готелі, я останній гість сезону, невдовзі готель зачинять на зиму. Господарі вже почали пакуватися, накривають меблі килимами та простирадлами.
До Берґена я дістануся, ймовірно, завтра по обіді або ввечері.