А потім далі їздитимеш по своїх занедбаних присілках.
Мені не дуже сподобалося, що Бен вважає, ніби друзі зараз важливіші, ніж Марго, адже друзі на місці, а вона зникла. Але такий уже Бен, як і казав Радар. А мені після "Сосняку Логан" все одно вже нема куди податися.
— Я останнє місце огляну і приїду.
Оскільки "Сосняк Логан" був останнім недосілком у центральній Флориді — принаймні з тих, про які я знав, — я покладав на нього великі надії. Але, пройшовши єдиною глухою вулицею з ліхтарем, я не побачив ні намету, ні багаття, ні обгорток від харчів, ні будь-яких інших ознак життя. У тому числі й ніяких ознак Марго. В кінці вулиці я помітив у землі один-єдиний бетонний фундамент. Але на фундаменті не було нічого збудовано — просто лишилася дірка в землі, наче роззявлений рот мерця, а довкола — густі кущі шипшини і трава по пояс. Якщо Марго хотіла, щоб я все це побачив, то я побачив, але так і не второпав нащо. І якщо Марго поїхала в якийсь недосілок з наміром ніколи не повертатися, виходить, вона знала таке місце, в яке мої пошуки мене так і не завели.
Назад у Джеферсон-парк я дістався за півтори години. Залишив мінівен удома, переодягнувся в теніску і єдині пристойні джинси й пішов по Джеферсон-вей до Джеферсон-корт, а потім звернув на Джеферсон-роуд. На вулиці Радара — Джеферсон-плейс — уже стояло кілька авт, хоча була ще тільки восьма сорок п'ять.
Коли я відчинив двері, мене зустрів Радар з купою чорних гіпсових Санта-Клаусів у руках.
— Мушу всіх гарних прибрати, — пояснив він. — А то ще розіб'ємо, не дай Боже.
— Допомогти? — запропонував я. Радар показав на вітальню, де на столиках, що стояли обабіч канапи, красувалося кілька наборів розкритих матрьошок у вигляді чорношкірих Санта-Клаусів. Збираючи їх, я не міг не звернути уваги на те, що вони все ж таки гарні — всі розфарбовані вручну і дуже ретельно змальовані. Але Радарові я про це не став говорити, боявся, що він може забити мене до смерті лампою у вигляді чорного Санта-Клауса, яка стояла у вітальні.
Потім я одніс матрьошок у гостьову спальню, де Радар охайно сховав їх до шафи.
— Знаєш, коли бачиш їх усіх разом, починаєш замислюватися, як це така ідея спала комусь на думку.
— Авжеж, — закотив Радар очі,— я про цю кляту ідею щоранку думаю, поїдаючи пластівці ложкою у вигляді чорного Санти.
Мені на плече лягла чиясь долоня. Виявилося, що це Бен, який так притупував ногами, ніби йому нагально треба в туалет абощо.
— Ми поцілувалися. Ну, тобто вона мене поцілувала. Хвилин десять тому. На ліжку твоїх батьків.
— Яка гидота, — відказав Радар. — Досить лизатися на ліжку моїх батьків!
— Ого, а я думав, це вже пройдений етап, — сказав я. — Ти ж такий спритний з дівками!
— Заткайся, братан. Я в паніці,— зізнався він, дивлячись на мене божевільними очима. — По-моєму, у мене не дуже добре виходить.
— Що?
— Цілуватися. Ну, вона ж за ці роки цілувалася набагато більше, ніж я. І я не хочу, щоб вона в мені розчарувалася через це і кинула… Дівчата тебе обожнюють, — звернувся він до мене, що могло бути правдою лише в тому разі, якщо йшлося про дівчат з нашого шкільного марш-оркестру. — Братан, дай пораду!
Мені ох як кортіло пригадати йому всі його нескінченні вихвалки про те, як він порає різноманітні тіла, та я лише сказав:
— Наскільки я розумію, головних правил двоє: 1) нічого не кусай без дозволу; і 2) людський язик — це як васабі: гостра приправа, тож не можна переборщити.
Раптом у Бена в очах спалахнув справжній жах. Я скривився і запитав:
— Вона у мене за спиною стоїть, еге?
— "Людський язик — це як васабі", — передражнила Лейсі дебільним басом, і я подумав, що на мій голос це не схоже. Я розвернувся.
— Я вважаю, що Бенів язик — як захисний крем від сонця, — заперечила Лейсі.— Корисний для здоров'я і може застосовуватися в необмежених кількостях.
— Мене просто вивернуло, — повідомив Радар.
— Лейсі, мені жити більше не хочеться, — додав я.
— Хутчій забути би почуте! — сказав Радар.
— Сама ідея настільки образлива, що словосполучення "язик Бена Старлінга" заборонили на телебаченні,— провадив я.
— А порушників або садять на десять років у в'язницю, або вилизують язиком Бена Старлінга, — закінчив Радар.
— І всі…— почав я.
— …воліють… — продовжив Радар з посмішкою.
— …потрапити до в'язниці,— скінчили ми разом.
І тут Лейсі поцілувала Бена просто у нас на очах.
— О Боже, — зронив Радар, затуляючись руками. — Боже, я осліп. Осліп!
— Припиніть, будь ласка, — сказав я. — Ви засмучуєте чорних Санта-Клаусів!
Вечірка відбувалася у вітальні на другому поверсі, де помістилося двадцять душ. Я притулився до стіни, і голова моя опинилася за декілька дюймів од портрета чорношкірого Санта-Клауса, намальованого на оксамиті. У Радара був отакий, знаєте, секційний диван, і всі розсілися на ньому. В кулері, що стояв біля телевізора, охолоджувалося пиво, але ніхто не пив. Усі просто розповідали якісь історії один про одного. Майже все це я чув і раніше: про поїздки оркестру в табір, про Бена Старлінга, про перші поцілунки, — але ж Лейсі їх не чула, та й були вони досить цікаві. Я майже весь час мовчав, аж Бен спитав:
— К., як ми підемо на вручення атестатів?
— Голими під мантією, — пирхнув я.
— Так! — і Бен зробив ковток газованки.
— Я навіть одягу з собою не братиму! — сказав Радар.
— Я теж! К., присягнися, що й ти одягу не братимеш.
— Присягаюся, — посміхнувся я.
— Я теж хочу! — заявив наш приятель Френк. І за ним ще купа хлопців підтяглася. Дівчата чомусь ентузіазму не виявили.
— Твоє небажання приєднатися до нас, — сказав Радар Анжелі,— змушує мене засумніватися в глибинних засадах нашого кохання.
— Ти не розумієш, — мовила Лейсі.— Справа не в тому, що ми боїмося. А в тому, що ми вже обрали сукні!
— Саме так, — вказала рукою Анжела на Лейсі.— А ви ліпше сподівайтеся, що вітру не буде.
— Я навпаки сподіваюся, що буде, — заперечив Бен. — Найбільшим яйцям на світі свіже повітря корисне.
Лейсі від сорому затулила обличчя долонями.
— Важкий ти бойфренд, — сказала вона. — Вартісний, але важкий.
Ми зареготалися.
Це мені в моїх друзях і подобалося: вони просто сиділи і розповідали всілякі історії. Історії-вікна та історії-дзеркала. А я просто слухав: те, що було в мене на думці, нікого не розважить.
Я, звісно ж, не міг не думати про те, що школа кінчається і все таке. Мені подобалося стояти трохи осторонь і спостерігати за всіма — було в цьому щось смутне, але мене це не бентежило, я просто слухав, а журба і радість кружляли навколо мене, посилюючи одна одну. І мені здавалося, що груди просто розриваються, але почуття це було не таке вже й неприємне.
Пішов додому я незадовго до опівночі. Хтось іще лишався, але ж у мене починалася "комендантська година", та й зоставатися не дуже хотілося. Мама дрімала на канапі, але, угледівши мене, підвелася.
— Добре повеселився?
— Ага, — відказав я. — Було класно.
— Ти теж класний, — з посмішкою сказала вона. Мене така сентиментальність навіть розсмішила, але я промовчав. Мама підвелася, пригорнула мене до себе і поцілувала в щоку. — Мені дуже подобається бути твоєю мамою, — сказала вона.
— Спасибі.
Я вклався у ліжко з книжкою Вітмена, розгорнувши її в тому місці, яке мені подобалося — де він слухає оперу і людей.
Послухавши, він пише: "Я мов голий… під лютим і отруйним градом". Просто бездоганно, думав я: ти слухаєш людей, щоб уявити, які вони, які лихі й добрі речі вони чинять з собою та з іншими, але зрештою це ти виявляєшся мов голий, а не ті, кого ти слухав.
Коли я ходив по отих недосілках, намагаючись почути Марго, про себе самого я зрозумів набагато більше, ніж про Марго Рот Шпігельман. За кілька сторінок — протягом яких поет слухає, мов голий, — Вітмен переходить до подорожей, які можливі в його уяві, він перелічує місця, в які може потрапити, лежачи у траві. "Я долонями вкриваю весь суходіл", — каже він.
Я думав про мапи: коли я був маленький, то часом роздивлявся атласи, і поглянути на інші краї мені було достатньо, щоб почало здаватися, ніби я сам там побував… Ось що мені треба було робити! Слід було постаратися почути й уявити шлях Марго на мапі.
Але хіба я не намагався? Я подивився на роздруковані мапи, що висіли над комп'ютером. Я силкувався прорахувати можливі маршрути її подорожей, але ж навіть у траві можна стільки всього розгледіти, а в Марго — ще більше. Знайти її на мапі неможливо. Територія занадто велика, а вона — занадто маленька. Ці мапи… я не просто згаяв на них час, ні, вони були матеріальним підтвердженням безплідності моїх пошуків, моєї цілковитої нездатності відростити такі долоні, що вкрили б увесь суходіл.
Підвівшись, я зірвав зі стіни роздруківки, шпильки вилетіли і впали на підлогу. Я зім'яв аркуші й кинув у кошик до сміття. Потім здуру наступив на шпильку, і хоча я втомився і був дуже злий, бо не міг більше нічого вигадати й уже не мав куди їхати на пошуки, мені довелося зібрати всі ті шпильки, щоб пізніше знову не наступити. Мені хотілося лупити кулаками по стіні, а довелося збирати ці чортові шпильки. Тоді я підійшов до ліжка і, зціпивши зуби, почав гамселити кулаками подушку.
Знову спробував читати Вітмена, але, застрявши поміж текстом і думками про Марго, вирішив, що на сьогодні вже достатньо голий, тож відклав книжку. Вставати і вимикати світло мені було ліньки. Я втупився у стіну, час від час кліпаючи, й очі дедалі довше залишалися заплющені. А розліплюючи їх знову, я бачив те місце, де висіли мапи — чотири дірочки утворюють прямокутник, усередині якого ще кілька випадкових дірочок. А я вже бачив схожий узор. У порожній кімнаті, над згорнутим килимом.
Там колись була мапа. Зі шпильками.
18
У суботу я прокинувся удосвіта, ще до сьомої. Як на диво, Радар був у мережі.
К-ВОСКРЕСЛИЙ: Я був певен, що ти спиш.
ОМНІПЕДИСТ96: Ні, чоловіче. Я з шостої на ногах, дописую статтю про одного поп-співака з Малайзії. Але Анжела ще в ліжку.
К-ВОСКРЕСЛИЙ: Ого, вона в тебе залишилася?
ОМНІПЕДИСТ96: Так, але моя цнота ще не постраждала. А от після вручення атестатів… можливо.
К-ВОСКРЕСЛИЙ: Слухай, мене вчора ввечері осяяло… Про дірочки в стіні в тому торгівельному центрі — може, там висіла мапа з позначками?
ОМНІПЕДИСТ96: Типу маршрут.
К-ВОСКРЕСЛИЙ: Саме так.
ОМНІПЕДИСТ96: Хочеш поїхати? Але мені треба дочекатися, коли Анжела встане.
К-ВОСКРЕСЛИЙ: Гаразд.
Радар передзвонив о десятій.