Я гадаю, що це він вам пообіцявся, адже правда? А можна вас спитати, чому він так учинив?
Рейчел залилася слізьми.
— Я ж його, сердегу, за це зовсім не просила. Я тільки попросила його, щоби він задля свого спокою уникав усякого клопоту, і чи ж відала я, що якраз через мене йому така біда приключиться? Але він радше вмре сто разів, ніж своє слово зламає. Це вже я добре знаю.
Стівен увесь той час стояв і спокійно слухав, як звикле замислений, держачись рукою за підборіддя. Аж ось і він озвався, і голос його лунав не так твердо, як завжди:
— Ніхто, крім мене самого, не знає, як я поважаю і люблю Рейчел, і ніхто не знає, за що я її так люблю й шаную. Тоді, коли я обіцявся, я сказав їй у вічі, що вона мій добрий янгол, і обітниця моя нерушима, покіль мого віку.
Луїза обернулась до нього й схилила голову несподівано шанобливо. Потім знов перевела погляд на Рейчел, і лице її полагідніло.
— І що ж ви тепер робитимете? — спитала вона Стівена так само злагіднілим голосом.
— А що ж, пані, — усміхнувся Стівен, ховаючи смуток, — дотчу те, що на верстаті, та й муситиму подаватися звідси, поспитати долі десь-інде. Мо’, пощастить, мо’, й ні, а поспитати мушу. А що ж іще може чоловік зробити? Хіба лягти та вмерти.
— А як же ви мандруватимете?
— Пішки, пані ласкава, пішки…
Почервонівши, Луїза видобула гаманця, зашелестіла банкнотою, розгортаючи її, і поклала гроші на стіл.
— Рейчел, скажіть йому — ви ж зумієте сказати так, щоб він не уразився, — хай візьме оце собі на дорогу, не соромлячись. Умовте його, будь ласка.
— Не можу я, панієчко, — відповіла робітниця, відвертаючи обличчя вбік. — Хай вас бог благословить, що ви так пожаліли сердегу. Але тільки він сам знає, як тут йому вчинити, і більш ніхто.
І не ймучи віри, і злякана, і з раптовим палким співчуттям побачила Луїза, як цей чоловік, що так спокійно й твердо поводився в недавній розмові зі своїм хазяїном, тепер на мить утратив самовладання й затулив очі долонею. І вона простягла руку, ніби хотіла доторкнутись до нього, та, схаменувшись, опустила її.
— Ані Рейчел не зуміла б мене ласкавіше вмовити, щоб я вашу ласкаву поміч прийняв, — сказав Стівен, коли нарешті відняв руку від очей. — Аби ви не сказали, що я нерозумний і невдячний, я візьму два фунти. Я ці гроші у вас позичаю, і то буде мені велике щастя — колись їх вам повернути, бо ж тоді я матиму нагоду ще раз вам подякувати за цю ласку, що я повік її не забуду.
І мусила Луїза сховати свою банкноту та видобути натомість куди меншу суму — ту, що назвав Стівен. Він не був ні галантний, ні вродливий, ані мальовничий із себе, але взяв від неї гроші й мовчки вклонився їй так гоже, що сам лорд Честерфілд64 і за сто років не навчив би свого сина кращих манер.
Том доти сидів на ліжку, гойдаючи ногою та смокчучи головку своєї палички, начебто байдужий до всього. Аж побачивши, що сестра готова йти, він схопився й заговорив квапливо:
— Постривай-но, Лу! Я ще хочу з ним побалакати. Мені одна річ набігла на думку. Вийдімо на сходи, Бездоле, і там я все вам розкажу. Та не треба світла! — гукнув він чомусь аж дратливо, коли ткач ступив був до шафи взяти другу свічку. — Нащо воно нам!
Вони вдвох вийшли, Том причинив за собою двері й став, держачи рукою клямку.
— Слухайте! — зашепотів він. — Я, здається, можу для вас дещо зробити. Тільки не питайте що, бо, може, ще нічого й не вийде. А я спробую, шкоди з цього не буде.
Він нахилився до вуха Стівенові, і віддих його був гарячий, як вогонь.
— Той хлопець, що вас сьогодні до хазяїна послав, — то був наш кур’єр, — сказав Том. — Наш — цебто з банку, бо я також у банку служу.
"Чого це він так гарячкує!" — мимоволі подумав Стівен, чуючи ту плутану мову.
— Ну, то слухайте сюди! — провадив Том. — Коли ви думаєте вирушати?
— Сьогодні понеділок, — міркуючи, відповів Стівен. — Десь у п’ятницю або в суботу, паничу.
— У п’ятницю або в суботу… — проказав за ним Том. — Слухайте ж! Хтозна, чи вийде що з того, що я для вас хочу зробити, — ото в кімнаті моя сестра, щоб ви знали, — проте, може, й вийде, а як і не вийде, то однаково гірше вам від того не буде. Тепер ось що: ви б упізнали нашого кур’єра?
— Аякже! — відповів Стівен.
— Гаразд! Тоді оці дні, скінчивши ввечері роботу, не йдіть зразу додому, а з годину повештайтесь біля банку, чуєте? Та як кур’єр вас там завважить, не давайте взнаки, що вам чогось треба, бо я йому нічого не казатиму, поки не пересвідчуся сам, вийде чи не вийде те діло, що я для вас хочу зробити. А коли упевнюся, тоді я передам вам через нього цидулочку або на словах перекажу. Тільки ж глядіть, чи ви добре все зрозуміли?
У темряві, помацки він просилив пальця в петельку Стівенової куртки й хтозна-нащо крутив і крутив нетерпляче ріжок вилоги.
— Та зрозумів, паничу, — відповів Бездол.
— Ну, то глядіть же! — знову сказав Том. — Глядіть, щоб не наплутали нічого та не забули. Я вдома розкажу сестрі, що я надумав для вас зробити, і я певен, що їй те сподобається. Ну, глядіть же! Ви добре все розчовпали, чуєте? Все зрозуміли? От і гаразд. Ну, ходімо вже, Лу!
Розчинивши двері, Том покликав сестру, але до кімнати більше не зайшов і не чекав, поки йому присвітять на вузьких сходах. Він був уже внизу, коли Луїза почала спускатись, і вибіг на вулицю, перше ніж вона встигла взяти його попід руку.
А пані Пеглер усе сиділа в куточку, аж поки брат із сестрою пішли і Стівен вернувся з свічкою до кімнати. Старенька була в невимовному захваті від пані Горлодербі й аж плакала по-старечому не до ладу від того, що вона, мовляв, "така втішна молодичка". Але воднораз пані Пеглер потерпала, що предмет її захоплення може повернутись або надійде ще хто-небудь, і веселість її зовсім розвіялась. Та й година була вже пізня, як для людей, що мусять рано вставати й тяжко працюють, отож гостина скінчилася. Стівен і Рейчел провели свою таємничу знайому аж до дверей заїзду біля станції й там попрощалися з нею.
Потім вони верталися вдвох до завулочка, де мешкала Рейчел, і що ближче туди підходили, то мовчазніші ставали. А як дійшли вже до темного рогу, де завжди кінчалися нечасті їхні побачення, спинились і постояли хвильку мовчки, немов обоє боялися говорити.
— Мо’, я ще зумію тебе стріти, Рейчел, перше ніж відійду. Але хтозна…
— Ні, Стівене, будьмо краще відверті. Вже ми з тобою доти не стрінемось.
— Твоя правда, як і завше. Так воно краще, коли відверто. Я, Рейчел, і сам надумав, що ліпше буде для тебе, коли ці два чи три дні тебе зі мною не бачитимуть. А то ще й тобі халепа може вийти через мене.
— Та ні, Стівене, я не за те кажу. Ти ж знаєш, як ми з тобою вмовилися ще давно. Ось я за що.
— Хай і так, — погодився він. — Однаково краще вже не бачитись.
— Ти ж писатимеш мені листи, Стівене? Сповіщатимеш, де ти та як тобі ведеться?
— Аякже. А тепер — що я можу тобі сказати? Одне лише, хай тебе господь обереже, і благословить, і хай віддасть тобі за все!
— І тебе хай господь береже, Стівене, у всіх твоїх мандрах і хай пошле тобі нарешті мир і спокій!
— Пам’ятаєш, серце, — промовив Стівен, — як я сказав тобі тієї ночі: хоч що я вгледжу, хоч про що подумаю, від чого мене злість візьме, — я згадаю тебе, святу, і вона минеться. Отак і нині через тебе мені легше все терпіти. Ну, щасти тобі! Добраніч. Прощавай!
Квапливе було їхнє прощання на вбогій простій вулиці, але воно полишило священний спогад цим двом простим людям. Затямте, філософи-утилітаристи, мертвяки в подобі вчителів, урядовці з міністерства фактів, невіри вишукані й стоптані, вістуни дріб’язкових затяганих догм, — убогих ви маєте завжди з собою.65 Тож плекайте в них, поки ще не пізно, найвищі дари — уяву і любов, щоб могли вони скрасити ними своє життя, таке бідне на красу. А то в день вашої остаточної перемоги, коли з їхніх душ буде до решти вигнано романтику й вони зостануться віч-на-віч з голою правдою життя, дійсність вищирить вовчі зуби й поквитається з вами.
Дальші два дні Стівен працював за своїм верстатом, не чувши ні від кого приязного слова; всі, як і перше, уникали його. Під кінець другого дня він загледів берег, а під кінець третього навій на верстаті змотався.
Два вечори він більш як по годині чекав на вулиці біля банку, та нічого не діждався, ні доброго, ні лихого. Третього, останнього вечора він вирішив, аби вже до кінця додержати умови, чекати сповна дві години.
Як і перші два вечори, біля вікна на другому поверсі сиділа та літня пані, що була колись доморядницею в Горлодербі; і білявий кур’єр то стояв, розмовляючи, біля неї, то визирав з вікна на першому поверсі понад завіскою з написом "БАНК", а то виходив на ганок хопити свіжого повітря. Коли він вийшов уперше, Стівен подумав, що він, може, вигляда його, і підійшов ближче, однак кур’єр тільки позирнув на нього, кліпаючи очима, й не сказав нічого.
Дві години нудного чекання після цілоденної роботи видалися Стівенові дуже довгі. Він уже й сидів на приступці під одними дверима навпроти, і стояв, зіпершись на мур, у підворітті, і проходжувався вулицею туди й сюди, і слухав, як дзвонять дзигарі на церкві, й спинявся подивитись, як бавляться на вулиці дітлахи. Людині так властиво завжди мати яку-небудь мету, що той, хто тиняється без діла, неодмінно впадає іншим у очі й сам те почуває. Отож, поки минула перша година, Стівена вже муляло прикре відчуття, ніби він став нараз якоюсь темною проявою.
Аж ось пройшов ліхтарник, і за ним потяглись уздовж вулиці дві довгі низки засвічених ліхтарів, що тьмяніли й губилися в далечині. Пані Спарсіт зачинила своє вікно на другому поверсі, спустила завісу й пішла нагору. Потім услід за нею піднявся вогник свічки — спершу блимнув у півкруглому вікні над дверима, тоді в обох вікнах на сходах. А небавом один ріжок завіси у вікні третього поверху відігнувся, щоб дати місце окові пані Спарсіт; так само відхилився й другий ріжок — певне, там примістилося кур’єрове око. Ніякого знаку Стівен так і не дочекався. І коли спливла нарешті друга година, він з великою полегкістю пішов додому швидкою ходою, надолужуючи згаяний час.
Йому лишалось тільки попрощатися з господинею та лягти спати, постелившися долі, бо він уже спакувався назавтра і був готовий вирушати в дорогу.