В таких місцях було темно, і тільки зрідка за сірою стіною спалахували вибухи та розгорялися заграви. Час від часу місто знову обступало мене, і щоразу будівлі його ставали вищими, сферичні куполи прозорішали, а зорельотів на площі дедалі меншало. З-за стіни безупинно підіймався дим.
Я зупинився вдруге, коли з площі щез останній астромат. Тротуари рухалися. Галасливих хлопців у комбінезонах не було. Ніхто не лаявся. Вулицями парами чи утрьох скромно прогулювались якісь безбарвні особи, одягнені або дивно, або бідно. Наскільки я зрозумів, усі говорили про науку. Когось збиралися оживляти, і професор медицини, атлетичної будови інтелігент, який дуже незвично виглядав у своїй самотній жилетці, розтлумачував процедуру оживлення здорованеві біофізику, котрого представляв усім зустрічним як автора, ініціатора та головного виконавця цього заміру. Десь збиралися просвердлити діру крізь Землю. Проект обговорювали просто на вулиці при великому скупченні народу, креслення малювали крейдою на стінах і тротуарі. Я почав був слухати, але це була така нудота, та ще пересипана випадами на адресу незнайомого мені консерватора, що я завдав машину на плечі й пішов геть. Мене не здивувало, що обговорення проекту одразу ж припинилося і всі взялися до справи. Але щойно я зупинився, почав просторікувати якийсь громадянин невизначеної професії. Ні з того ні з сього він повів мову про музику. Відразу набігли слухачі. Вони заглядали йому в рот і ставили запитання, які свідчили про дрімуче невігластво. Раптом вулицею з вереском побіг чоловік. За ним гнався павукоподібний механізм. Судячи з криків переслідуваного, це був "самопрограмований" кібернетичний робот на тригенних куаторах із оборотним зв'язком, які зламалися і… Ой-ой, він мене зараз роздере!.." Дивно, ніхто навіть бровою не повів. Вочевидь, ніхто не вірив у бунт машин.
Із провулка вистрибнули ще дві павукоподібні металічні машини, зростом менші й не такі люті на вигляд. Не встиг я і пискнути, як одна з них швидко почистила мені черевики, а друга випрала і випрасувала носовичок. Під'їхала велика біла цистерна на гусеницях і, мигаючи безліччю лампочок, обприскала мене парфумами. Я уже зібрався поїхати, але несподівано пролунав громовий гуркіт і з неба на площу впала величезна заіржавіла ракета. Натовпом пронеслося:
— Це "Зірка Мрії"!
— Так, це вона!
— Ну звичайно, це вона! Це вона стартувала двісті вісімнадцять років тому, про неї вже всі забули, але завдяки ейнштейнівському скороченню часу, що відбувається через рух на субсвітлових швидкостях, екіпаж постарів усього на два роки!
— Завдяки чому? Ах, Ейнштейн… Так-так, пам'ятаю. Я проходив це у школі в другому класі.
З іржавої ракети заледве виліз одноокий чоловік без лівої руки і правої ноги.
— Це Земля? — роздратовано запитав він.
— Земля! Земля! — відгукнулися у натовпі. На обличчях почали розцвітати усмішки.
— Дякувати Богу, — сказав чоловік, і всі перезирнулися. Чи то не зрозуміли його, чи то удали, що не розуміють.
Скалічений астрольотчик став у позу і розпочав промову, в якій закликав усе людство поголовно летіти на планету Хоч-не-Хоч системи зірки Еоели в Малій Магеллановій Хмарі звільняти братів по розуму, які стогнуть (він так і сказав: стогнуть) під владою лютого кібернетичного диктатора. Ревіння дюз заглушило його слова. На площу спускалися ще дві ракети, теж іржаві. З Пантеону-Рефрижератора побігли запорошені памороззю жінки. Почалася тіснява. Я зрозумів, що потрапив у добу повернень, і поквапно натиснув на педаль.
Місто зникло і довго не з'являлося. Залишилася стіна, за якою з тужною одноманітністю спалахували пожежі та заграви. Дивне це було видовище: цілковита порожнеча і тільки стіна на заході. Аж ось, нарешті, з'явилося яскраве світло, і я відразу ж зупинився.
Довкола розіслалася безлюдна квітуча країна. Колихалися хлібні ниви. Бродили велика отари, але культурних пастухів не було видно. На небокраї сріблилися знайомі прозорі куполи, віадуки та спіральні спуски. Зовсім поряд із заходу як і раніше височіла стіна.
Хтось торкнув мене за коліно, і я здригнувся. Біля мене стояв маленький хлопчик із глибоко посадженими палаючими очима.
— Тобі чого, малюче? — запитав я.
— Твій апарат пошкоджений? — поцікавився він мелодійним голосом.
— Дорослим треба казати "ви", — сказав я повчально.
Він дуже здивувався, потім обличчя його проясніло.
— Ах так, пригадую. Якщо мені не зраджує пам'ять, так було заведено в Добу Примусової Ввічливості. Якщо звертання на "ти" дисгармоніює з твоїм емоційним ритмом, я готовий вжити будь-яке ритмічне тобі звертання.
Я не знав, що відповісти, і тоді він присів напочіпки перед машиною, помацав її в різних місцях і промовив кілька слів, яких я повністю не зрозумів. Гарний це був хлопчак, дуже чистенький, дуже здоровий і доглянутий, та він здався мені надто вже серйозним як на свої літа.
За стіною оглушливо затріщало, і ми обоє озирнулись. Я побачив, як страхітлива луската лапа з вісьмома пальцями схопилася за гребінь стіни, напружилася, розтиснулась і щезла.
— Слухай, малюче, — сказав я, — що це за стіна?
Він повернув на мене серйозний сором'язливий погляд.
— Це так звана Залізна Стіна, — відповів він. — На жаль, мені невідома етимологія обох цих слів, але я знаю, що вона розділяє два світи — Світ Гуманної Уяви і Світ Страху перед Майбуттям. — Він помовчав і додав: — Етимологія слова "страх" мені теж невідома.
— Цікаво, — сказав я. — А чи не можна поглянути? Що це за Світ Страху?
— Звичайно, можна. Ось комунікаційна амбразура. Задовольни свою цікавість.
Комунікаційна амбразура мала вигляд низенької арки, закритої броньовими дверцятами. Я підійшов і нерішуче взявся за клямку. Хлопчик сказав мені услід:
— Не можу тебе не попередити. Якщо там з тобою щось трапиться, тобі доведеться постати перед Об'єднаною Радою Ста Сорока Світів.
Я трохи прочинив дверцята. Тррах! Бах! Уау! Аї-і-і-і! Ду-ду-ду-ду-ду! Всі п'ять моїх чуттів були травмовані одночасно. Я побачив гарну блондинку з непристойним татуюванням між лопатками, голу й довгоногу, яка стріляла з двох автоматичних пістолетів у потворного брюнета, з котрого при кожному влучанні летіли червоні бризки. Я почув гуркіт вибухів і несамовите ревіння чудовиськ. Ніс мій відчував неймовірний сморід гнилого підсмаженого небілкового м'яса. Пекельний вітер недалекого ядерного вибуху обпалив моє обличчя, а на язику я відчув огидний присмак розсіяної в повітрі протоплазми. Я сахнувся і судомно зачинив дверцята, мало не прищемивши собі голову. Повітря здалося мені солодким, а світ — прекрасним. Хлопчик зник. Якийсь час я приходив до тями, а потім раптом злякався, що цей шолудивець, чого доброго, побіг скаржитися своїй Об'єднаній Раді, і кинувся до машини.
Знову сутінки безпросторового часу зімкнулися довкола мене. Але я не відривав очей від Залізної Стіни, мене діймала цікавість. Аби не марнувати часу, я стрибнув уперед відразу на мільйон років. Над стіною виростали зарості атомних грибів, і я зрадів, коли по мій бік стіни знову заясніло світло. Я загальмував і застогнав від розчарування. Неподалік височів величезний Пантеон-Рефрижератор. Із неба спускався заіржавілий зореліт у вигляді кулі. Навколо було безлюдно, колихалися хлібні ниви. Куля приземлилася, з неї вийшов знайомий пілот у голубому, а на порозі Пантеону з'явилася, вся в червоних плямах пролежнів, дівуля в рожевому. Вони наблизилися одне до одного і взялися за руки.
Я відвів очі — мені стало ніяково. Віддалік, трохи засоромлено, байдужно стояв якийсь дідуган і ловив з акваріума золотих рибок. Голубий пілот і рожева дівчина розмовляли.
Щоби розім'яти ноги, я зійшов з машини і тільки тут помітив, що небо над стіною незвично чисте. Ані гуркоту вибухів, ані тріскоту пострілів не було чутно. Я осмілів і попрямував до комунікаційної амбразури.
По той бік стіни простягалося цілком рівне поле, розсічене до самого горизонту глибоким ровом. Ліворуч від рову не було видно жодної живої душі, поле там було покрите низькими металічними куполами, схожими на кришки каналізаційних люків. Праворуч від рову біля самого небокраю гарцювали якісь вершники. Потім я помітив, що на краю рову сидить, звісивши ноги, коренастий темнолиций чоловік у металічних обладунках. На грудях у нього на довгому ремені висіло щось на кшталт автомата з дуже товстим стволом. Чоловік повільно жував, щохвилини спльовуючи, і дивився на мене без особливого зацікавлення. Я, притримуючи дверцята, теж дивився на нього, не наважуючись заговорити. Надто вже в нього був дивний вигляд. Незвичний якийсь. Дикий. Хто його знає, що то за чоловік.
Надивившись на мене, він дістав з-під обладунків плоску пляшку, витяг зубами корок, посмоктав з горлечка, знову сплюнув у рів і сказав хрипким голосом:
— Хелло! Ю фром зет сайд?[17]
— Так, — відповів я. — Себто йєс[18].
— Енд гау із іт ґоуінґ он аут зеа?[19]
— Соу-соу, — сказав я, прикриваючи двері. — Енд гау із іт ґоуінґ он гіа?
— Ітс о'кей[20], — сказав він флегматично і замовчав.
Зачекавши якийсь час, я запитав, що він тут робить. Спершу він відповідав неохоче, але потім розбалакався. З'ясувалося, що ліворуч від рову людство доживає останні дні під п'ятою лютих роботів. Роботи там стали розумнішими за людей, загарбали владу, користуються всіма благами життя, а людей загнали під землю та поставили до конвеєрів. Праворуч від рову, на території, яку він охороняє, людей поневолили прибульці з сусіднього Всесвіту. Вони теж загарбали владу, встановили феодальні порядки і повним ходом користуються правом першої ночі. Живуть ці прибульці — дай Боже кожному, але тим, хто в них у милості, теж дещиця перепадає. А миль за двадцять звідси, якщо йти уздовж рову, знаходиться район, де людей поневолили прибульці з Альтаїра, інтелектуальні віруси, які поселяються у тілі людини і змушують її робити все, що їм заманеться. Ще далі на захід знаходиться велика колонія Галактичної Федерації. Люди там теж поневолені, але живуть не так уже й погано, бо його ясновельможність намісник годує їх на забій і вербує з них особисту гвардію Його Величності Галактичного Імператора A-у 3562-го. Є ще райони, поневолені розумними паразитами, розумними рослинами та розумними мінералами, а також комуністами.