Життя моє склалося так, що негативні риси мого характеру розвинулись, а позитивні занепали, хоча серце в мене не зле. В мене величезний запас ніжності до Анельки.
Та все це вже відійшло в минуле. Скептик, що сидить у мені, підказує запитання іншого роду: чи в даному випадку вона справді була б такою нещасливою? Я часто спостерігав, що жінки тільки доти нещасливі, поки вони борються з собою. Коли ж боротьба закінчується, настає, незалежно від результату, період спокою, блаженства, щастя… Колись тут, у Парижі, я знав жінку, яка три роки, страшенно страждаючи, боролася з собою, а потім, коли серце перемогло, до кінця життя докоряла собі тільки в одному, в тому, що так довго йому опиралася.
Проте навіщо ставити собі всі ці питання й розв'язувати їх? Я знаю, що кожне твердження можна довести, а в кожному доказі можна засумніватися. Минули ті добрі часи, коли люди сумнівалися в усьому, тільки не в здатності нашого розуму відрізняти правду від брехні, добро від зла. Нині навколо манівці, манівці й манівці… Краще думатиму про подорож, яка незабаром чекає мене… А Кроміцький таки продав жінчин маєток і глибоко ранив її… Я повинен був написати це тут чорним по білому, бо інакше не віриться, що це правда…
10 квітня
Вчора я був з прощальним візитом у Лаури й потрапив на справжній концерт. Вона, здається, серйозно почала захоплюватись музикою. Клара Гільст грала на фісгармонії. Я завжди радий її бачити, але найбільше вона подобається мені, коли сідає до фісгармонії й бере перші акорди, не відводячи очей від клавіатури. Тоді в ній якась серйозність, зосередженість і при цьому незвичайний спокій. Вона тоді здається мені схожою на святу Цецілію, для мене найсимпатичнішу з усіх святих, у яку я закохався б, коли б жив у її часи. Такий самий спокійний, чистий профіль, те ж саме благородне обличчя стародавньої християнки. Шкода, що Клара така висока, однак, коли вона грає, про це забуваєш. Іноді вона зводить угору опущені очі, ніби хоче пригадати якусь мелодію, почуту десь у вишині в хвилину натхнення. І сама здається тоді натхненною. їй дуже пасує її ім'я "Клара", бо важко зустріти більш світлу душу. Я сказав, що люблю на неї дивитись, але не слухати її; музики її я, на жаль, не розумію, в усякому разі важко вловлюю її зміст. Проте, незважаючи на всі свої злі й зухвалі зауваження, думаю, що в неї неабиякий талант.
Коли Клара скінчила грати, я підійшов до неї й напівжартома сказав, що настав час їхати до Варшави і, пам'ятаючи нашу давню домовленість, я прошу, щоб вона була готова до від'їзду. На превеликий мій подив, вона сприйняла мої слова серйозно; відповіла, що вже давно збирається до Варшави, готуватись їй не треба, необхідно лише забрати з собою стареньку родичку, яка всюди супроводжує її, й німу клавіатуру, на якій вона грає гами навіть у вагоні поїзда.
Я був трохи збентежений. Якщо вона справді поїде, то доведеться допомагати їй влаштовувати концерт, а я хотів би одразу їхати до Плошова. Однак, у крайньому випадку доручу її Снятинському, він зможе бути їй кориснішим за мене. До того ж Клара— дочка багатого франкфуртського підприємця, й матеріальний успіх концертів її не цікавить. Усе ж мене збентежила поспішність, з якою вона погодилася на цю поїздку. В першу хвилину я хотів навіть сказати їй, що згоджуюсь, щоб вона везла німу клавіатуру, а от намір узяти з собою стару родичку мені менш подобається. Ми, чоловіки, так звикли завжди і скрізь полювати на жінок, що до молодої і вродливої жоден з нас не підходить без таємної думки. Хто каже інакше, той просто хоче обдурити жінку, щоб легше спіймати її в пастку. Що стосується мене, то, хоч зараз мої думки зайняті чимось іншим, мені здається, що та стара родичка заважатиме нам, тим більше, що своє поспішливе рішення Клара прийняла, мабуть, і заради мене. Париж є ширшим полем для тріумфів музикантів, аніж Варшава, а якщо Клару не цікавлять і гроші, то чому вона хоче їхати? Лаура, як я вже згадував, давно натякала мені, що в Клари до мене більш ніж дружні почуття… Дивна жінка ця Лаура! Кларина чистота викликає в неї заздрість, але тільки таку, яку викликала б, приміром, якась оригінальна прикраса, коштовна діадема чи вишукані мережива… Лише предмет для прикрашання — нічого більше! Може, тому їй хочеться штовхнути цю велику дитину в мої обійми. Я Лаурі байдужий, я для неї теж лише прикраса, яку вона вже носила на шиї.
Ця жінка мимоволі завдала мені стільки горя, що я мав би її ненавидіти, — але не можу. По-перше, моє сумління підказує мені, що коли б Лаура не з'явилась на моєму життєвому шляху, то я знайшов би якийсь інший, такий само успішний спосіб змарнувати своє щастя; по-друге, так само, як сатана — це грішний ангел, ненависть — це вироджена любов, а я Лаури ніколи не любив. Я її трошки зневажаю, це інша річ, але й вона мені відплачує тим самим. Здається, вона ставиться до мене менш доброзичливо, піж я до неї.
А що стосується Клариних почуттів до мене, то Лаура, мабуть, має рацію. Сьогодні мені це здалось очевиднішим, діж будь-коли. Якщо це так, то я вдячний Кларі. Вперше в житті мені хочеться зав'язати дружбу з жінкою і не обманути її довір'я. Така неспокійна душа, як моя, може знайти розраду в такій дружбі.
Сьогодні ми з Кларою розмовляли як двоє друзів. Кругозір у неї не дуже широкий, — зате вона чітко відрізняє те, що вважає поганим і огидним, від того, що, на її думку, добре й гарне, тому в неї ніколи не виникає сумнівів, і вона завжди дуже спокійна. В ній відчувається якесь душевне здоров'я, що його часто можна зустріти в німців. Спілкуючись із ними, я помітив, що, приміром, людей такого типу, як я, серед них дуже мало. Німці, як і англійці, люди позитивні, вони знають, що хочуть. Звичайно, вони теж часто поринають у безбережне море сумнівів, але роблять це з методичністю вчених, а не як люди емоційні, чи як "генії без портфеля", тому їхня нова трансцендентальна філософія, їхній сучасний науковий песимізм, їхня поетична "світова скорбота" викликають лише теоретичний інтерес. На практиці вони чудово пристосовуються до умов життя. Гартман твердить, що чим людство могутніше й освіченіше, тим воно нещасніше. І той самий Гартман на практиці з самовпевненістю німця-культуртрегера закликає до збагачення німецького народу за рахунок населення Познані. Хоча, поминувши цей факт, який є одним з прикладів людської підлоти, можна сказати, що німці не дуже захоплюються теоріями, тому вони спокійні й діяльні. Така самовпевненість притаманна й Кларі. Все, що може перевернути до дна людську душу, досягало і її ушей, але якось зісковзувало з неї, не проникаючи в кров, тому вона ніколи не сумнівається в тому, що вважає істиною, як і в своїй музиці. Якщо вона справді відчуває до мене щось більше, ніж симпатію, то це, напевно, почуття підсвідоме, яке нічого не вимагає. З тієї хвилини, коли воно стане іншим, почнеться її душевна драма, бо я не зможу відповісти їй взаємністю; я міг би лише скористатись її почуттям і зробити її нещасною. Я не настільки самозакоханий, щоб вважати, ніби жодна жінка не встоїть переді мною; я тільки думаю, що жодна жінка не зможе встояти перед чоловіком, якого вона справді кохає. Вирази: "обложена фортеця", "здобута фортеця" затерті й банальні, але вони відображають правду, і вони ще в стократ справедливіші, коли стосуються жінки, яка за мурами своєї цноти носить у грудях такого зрадника, як серце. Проте Клара може бути спокійною. Ми поїдемо добропристойно: вона, я, стара родичка й німа клавіатура.
16 квітня
Уже три дні я в Варшаві, але ще й досі не зміг поїхати до Плошова, бо відразу ж після приїзду в мене заболіли зуби й опухла щока. А в такому вигляді я не хочу показуватись на очі моїм дамам.
Вже бачився зі Снятинським, тітка теж була в мене й привітала мене, як блудного сина. Анелька приїхала до Плошова минулого тижня. Мати її така хвора, що лікарі, які спершу хотіли послати її до Вісбадена, тепер сказали, що вона не перенесе ніякої поїздки. Отже вона залишиться в Плошові, поки не одужає чи не помре; Анелька буде з нею, тому що Кроміцький ще не залагодив своїх справ і не вважає за можливе обрати десь місце для постійного проживання. З того, що мені казала тітка, я зрозумів: його подорож триватиме кілька місяців. Я намагався якомога більше розпитати тітку про Анельку, це було неважко, бо тітка говорила зі мною дуже відверто. їй і на думку не спадає, що заміжня жінка може когось цікавити не тільки як родичка, скоріше, вона навіть не замислюється над такими питаннями. Вона говорила зі мною відверто й про продаж маєтку, цього вона теж не може простити Кроміцькому. Вкінці вона так розсердилась, що аж розірвала ланцюжок, який носить на шиї, і годинничок упав на підлогу.
— Я йому в очі скажу, — погрожувала тітка, — що це подвійна підлість. Краще б я позичила йому ті гроші. Тільки яка з них була б користь! Його спекуляції — справжня безодня! Не знаю, що з них вийде, а поки що він усе в них угачує. Нехай-но він мені покажеться на очі, я йому скажу: "Ви й Анельку погубите, і Целіну, і самі врешті станете банкротом! Навіщо цим жінкам мільйони, якщо кожен гріш доводиться оплакувати! Підлість, та й годі! Я завжди не могла терпіти цього сушеного гриба і мала рацію".
Я запитав у тітки, чи говорила вона про це відверто з Анелькою.
— З Анелькою? Добре, що ти приїхав, буде хоч із ким словом перемовитись, душу відвести. З Анелькою неможливо говорити про це відверто. Якось я не витерпіла й почала, то вона розсердилась на мене, а потім — у плач, одне повторює: "Він мусив, мусив, мусив!" Вона не дає проти нього й слова сказати, хоче всі його вади приховати від людей. Але мене, стару, не обдуриш: у душі вона так само засуджує його за продаж маєтку, як і я.
— Тітонько, ви думаєте, що вона його не кохає?
Тітка здивовано подивилась па мене.
— Що? А кого ж їй кохати? Через те вона й переживає, що кохає його. Можна кохати чоловіка й разом із тим бачити його погані риси.
В мене на ці речі трохи інший погляд, однак я не хочу про нього говорити тітці, а вона вела далі:
— Найбільше я засуджую його за те, що він бреше. Запевнив Целіну й Анельку, що через рік, а найбільше — через два він зможе викупити їхній маєток.