ви наче на осла вчилися!.." — а йому цей стогін болю полестив більше, ніж найсміливіші дифірамби його професійних підлабузників, отож він призначив тій пралі довічну грошову допомогу на виховання дітей і вперше за стільки років знову заспівав, кладучи коровам на ніч корму: "пресвітлий місяченьку!" — співав він без гадки про смерть, бо навіть в останню ніч свого життя не міг дозволити собі таку слабкість — думати про щось безглузде; він перелічив корів, раз і вдруге, виспівуючи: "ти шлях осяваєш мій темний, ти зірка моя провідна!" — чотирьох корів таки десь не було; і він повернувся в палац, перелічив курей, що спали на віце-королівських вішалках, перелічив сонних птахів перед тим, як понакривати клітки полотняними накривалами, — "сорок вісім", — підпалив сухі коров'ячі кізяки в коридорах, від вестибюля аж до конференц-залу, і згадав далеке дитинство, і вперше по-справжньому побачив себе самого, тремтячого від холоду на крижаному вітрі плоскогір'я, побачив свою матусю Бендісьйон Альварадо — вона забрала в шулік на смітнику трохи баранячих тельбухів і збиралася готувати обід; пробило одинадцяту, і він пішов гасити світло, ще раз оглянув палац, присвічуючи собі лампою, побачив себе самого в темних дзеркалах — аж чотирнадцять генералів брело з лампою в руці; побачив у глибині дзеркала в музичній залі корову, яка лежала догори черева, — "ану гей звідси! — гукнув він на неї, — здохла вона, чи що? от тобі й маєш!.." — він пішов сказати охороні, що в дзеркалі мертва корова, і наказав прибрати її завтра вдосвіта, — "обов'язково прийміть її геть, бо налетить повно грифів!" — розпорядившись так, він із лампою в руці заходився шукати в колишніх канцеляріях на нижньому поверсі трьох інших корів, які десь заблудилися, — він шукав їх у вбиральнях, під столами, в кожному дзеркалі, а потім піднявся сходами нагору і оглянув там кімнату за кімнатою, але знайшов лише квочку, яка вмостилася під рожевою москітною сіткою якоїсь послушниці давніх часів — він навіть імені її не пам'ятав; потім він з'їв ложку меду на сон грядущий, заховав банку з медом назад у тайник, — на очі йому потрапив папірець, де була записана якась знаменна дата, пов'язана із славетним поетом Рубеном Даріо — "хай возсідає він одесную бога!" — він знову згорнув папірець і поклав його на місце, повторюючи подумки молитву: "отче і вчителю наш, чудотворцю небесний, ти, що тримаєш літаки в небі та кораблі на морі", — наче безнадійно хворий на безсоння, тягнув він свої величезні ножища крізь останні перебіжні світанки — зелені спалахи маяка, наслухаючи гомін вітрів, які оплакували море, і в душі його лунала музика якогось весілля, де його колись мало не вбили — по-зрадницьки, в спину — через недогляд господа бога; зненацька він наткнувся на корову, одну з тих, що заблудилися, і заступив їй дорогу: "ану гей звідси!" — завернувши корову, він рушив до спальні і, йдучи повз вікна, побачив у кожному з них безліч вогнів: то світилося місто без моря, — він відчув гарячий дух його загадкового нутра, його таємничий одностайний подих, він побачив місто двадцять три рази, і раптом, як завжди, відчув непозбутній болісний острах перед мінливістю цього безмежного, незбагненного океану — народу, що спав, приклавши руку до серця, — і нараз в і н збагнув, як ненавидять його ті, що любили його найбільше, — йому ставили свічки, наче святому, йому молилися, аби він полегшив муки породіль і врятував умирущих, — і проклинали ту, котра його народила, коли бачили його сумні очі, скорботні уста, руку замисленої нареченої за віконцями з куленепробивного скла в сомнамбулічному лімузині давніх часів; ми цілували слід його чобота в багнюці — і проклинали його, зичили йому лютої смерті, коли спекотними вечорами бачили зі своїх патіо мандрівні вогні у вимерлих вікнах президентського палацу; "ніхто нас не любить", — зітхнув він, зазирнувши в колишню спальню покійної птахівниці, яка розмальовувала іволг, у спальню своєї матусі Бендісьйон Альварадо, чиє тіло давно вже стало прахом, — "доброї смерті, матусю", — сказав він їй, — "доброї смерті, синку", — озвалася вона зі свого склепу; рівно о дванадцятій він повісив лампу на гачок біля дверей, і зненацька йому аж подих забило: смертельно занила грижа, засвистіла моторошно, біль заповнив собою цілий світ; востаннє він зачинив двері спальні на три замки, три засуви й три защіпки, приніс останню жертву своєму переносному пісуару, влігся на долівці, як був: у штанях із грубої тканини, що їх він носив удома з тих пір, коли скасували аудієнції, в смугастій сорочці без накладного комірця, в тапочках інваліда, — ліг долілиць, підклавши під голову правицю замість подушки, і відразу ж заснув, але по другій раптово прокинувся, увесь мокрий від поту, — аж одежа на ньому прилипла, — прокинувся очманілий від передчуття циклону, — "хто тут?" — поспитав він тремтячим голосом, бо хтось же гукав його уві сні, тільки чомусь назвав його чужим іменем: "Никаноре!" — і вдруге: "Никаноре!" — хтось увійшов до кімнати, не відсуваючи засувів, бо міг заходити й виходити самохіть, проникати крізь які завгодно стіни, — і тоді він побачив її, "це була смерть, мій генерале, ваша смерть!" — одягнена в лахміття, наче покаянний грішник, з костуром у руш, — навколо її черепа в'юнилися могильні трави, а з тріщин у кістках росли земляні квіти, і древні здивовані очі її дивилися з глибини облізлих очниць, — тільки побачивши її на повен зріст, він збагнув, що це вона кликала його: "Никаноре! Никаноре!" — бо цим найменням смерть зове всіх людей, коли приходить по наші душі, — але він скрикнув: "ні, смерте, мій час іще не настав!.. я маю вмерти уві сні, в сутіні канцелярії, як споконвіку роковано мені віщими водами в мисках ворожок!.." — та смерть одказала: "ні, генерале! ви вмрете зараз, отут, і вмрете, як є: босий, у цьому жебрацькому вбранні, що на вас! хоч ті, хто знайде ваше тіло, скажуть, що знайшли його на підлозі в канцелярії, — в полотнянім мундирі без ступеневих знаків, із золотою острогою на лівому закаблуці, — вони скажуть так, щоб не суперечити віщуванням ваших ворожок!" — так воно й сталося, — тоді, коли він найменше цього хотів, коли він після стількох років безплідних ілюзій тільки-но почав здогадуватися, що люди не живуть, хай йому чорт, а животіють, коли він осягнув, хоч і пізно, що найдовше і найдіяльніше життя марнується на те, щоб навчитися жити; він повірив колись, що не здатен кохати, бо так вирекли йому його загадкові німі долоні, на яких не було ліній долі, та незримі прикмети карт, — і він спробував одурити свою безславну судьбу ревним поклонінням порочній самотності влади, — він зробився добровільною жертвою власної секти, щоб спопеліти в полум'ї цього вічного жертовника, — він віддавався злочинам і брехні, він блаженствував у безбожжі та безчесті, і подолав свою гарячкову жадібність і свій природжений страх лише для того, щоб до кінця свого віку зберегти в руці свою скляну кульку, не розуміючи, що це — бездонне зло, пересичення яким породжує новий апетит, — "до кінця всіх віків, мій генерале!" — він знав ще з самого початку, що його обдурювали, аби догодити йому, що йому лестили небезкорисливо, що скрізь на його шляху силоміць, зброєю, зганяли юрби людей з їхніми радісними вигуками і продажними гаслами: "ХАЙ ЖИВЕ У ВІКАХ ЙОГО ПРЕВОСХОДИТЕЛЬСТВО!" — і він, старіший за свій вік, зучився жити цим злидарством слави, бо впродовж своїх незчисленних літ пересвідчився, що брехня зручніша за сумнів, вигідніша за кохання і тривкіша за правду; він уже нічому не дивувався, коли дожив до ганебної фікції — правління без влади, прославляння без слави і покори без авторитету, коли в потоці жовтого листя своєї осені переконався, що ніколи не був цілковитим господарем своєї влади, приречений пізнати життя лише з вивороту, а не з лиця, приречений розгадувати шви і розплутувати нитки піткання та вузли основи химерного гобелену уявної дійсності, так ніколи й не здогадавшися, що єдино реальним було те, видиме, життя, яке ми бачили зовсім з іншого боку, ніж ви, мій генерале, — з боку злидарів: тут текли жовтим листям наші незліченні літа страждань і наші невловні миті щастя; тут кохання несло в собі зародок смерті — зате це було справжнє кохання, мій генерале; тут ви самі були всього-на-всього непевним привидом зі скорботними очима, які дивилися на світ крізь запилену фіранку на віконці поїзда, ви були самим лише тремтінням безмовних губ, миттєвим помахом бозна-чиєї руки в атласній рукавичці, руки старого без долі, — ми так ніколи й не дізналися, ні хто він такий, ні який він із себе, і чи не гра уяви — цей безглуздий тиран, котрий не знав, де лицевий, а де зворотний бік цього життя, яке ми любили так палко і так невситимо, а ви боялися навіть уявити собі, боялися дізнатися про те, що ми добре знали: це життя — важке ñ скороминуще, але іншого немає, генерале! — що ж, ми знали, хто ми такі, а він так ніколи й не осягнув ні себе, ні нас, цілий вік прислухаючись до ніжного свисту своєї грижі, грижі старого мерця, якого смерть зрубала під корінь одним ударом, — крізь темний шерех останнього скрижанілого листя своєї осені летів він до похмурої країни забуття, із жахом учепившись у зітліле лахміття вітрил на суденці смерті, чужий несамовитим людським юрбам, які вийшли на вулиці і заспівали від щастя, і вже навіки байдужий до музики визволення, до святкових феєрверків, до радісних дзвонів, які принесли світові добру вість про те, що безмірний час вічності нарешті скінчився.
1968— 1975
© ВСЕСВІТ. — 1978. — №№ 1-3.
© БОРЩЕВСЬКИЙ Сергій, ЖОЛОБ Світлана, переклад з іспанської, 1978.
Дмитро ЗАТОНСЬКИЙ
ЩЕ ОДИН ГАБРІЕЛЬ ГАРСІА МАРКЕС
Цей твір — про владу і про міф. Про міф влади і про владу міфа. Отож обидві його основні теми не йдуть окремо, а щільно й складно переплітаються.
Латинську Америку не без підстав називають "палаючим континентом". Земля революцій, край тривалих, запеклих боїв за свободу. Політична дія, одначе, породжує протидію, особливо в атмосфері нестійкості, бродіння. Тому Латинська Америка — ще й традиційний континент путчів, заколотів, державних переворотів, поживне середовище для узурпаторів, диктаторів, тиранів, яким нерідко шлях до президентських палаців прокладають чужі багнети.