Вона рослява, добре розвинена й здорова, як на око. Спитайте, й вам скажуть, що то найменше в сім'ї, чи бодай одне з найменших. Річ воно проста: старші голодують більше за менших. Коли з'являються менші, старші вже починають працювати, грошей більшає — ну, й харчів.
Він відкотив назад рукава. Худа його рука наочно показувала, що хронічне недоживлення, хоч і не вбиває, але тлумить розвиток. Оце так я почув один з міріадів голосів, що підносяться голодним лементом у найбільшій імперії світу. Щодня понад мільйон чоловік в Об'єднаному Королівстві одержує допомогу на бідність. Протягом року кожний одинадцятий робітник вдасться по допомогу на бідність. Тридцять сім з половиною мільйонів англійців мають на родину менше, ніж дванадцять фунтів місячно. Восьмимільйонна армія живе постійно на грані голоду.
Один з комітетів шкільної ради лондонського графства виступив з такою заявою: "В часи, коли нема особливої скрути, в школах самого тільки Лондона п'ятдесят тисяч дітей голодують, так що всі спроби навчати їх марні". Курсив тут мій. "Коли нема особливої скрути" — це означає в Англії добрі часи, бо англійці звикли дивитись на "скруту", тобто на голод і страждання, як на невід'ємну частину свого суспільного ладу. Хронічне голодування вони вважають за щось цілком звичне. Тільки тоді, коли великі маси людей охоплює повний голод, починають вони непокоїтись.
Довіку не забуду гірких нарікань, що я чув надвечір похмурого дня від одного сліпого в якійсь іст-ендській крамничці. Він був найстарший з п'яти дітей. Мали вони тільки матір, а батька ні. Як найстарший, він у дитинстві голодував і працював, аби малим братчикам та сестричкам було що жувати. По три місяці він не куштував м'яса і взагалі ніколи не наїдався досхочу. І він був певен, що саме це постійне голодування в дитинстві збавило йому очі. На підтвердження він процитував звіт Королівської комісії в справах сліпих: "Сліпота частіш трапляється в бідних кварталах, і злидні сприяють поширенню цієї страшної недуги".
Багато ще дечого казав сліпець, і в голосі того покривдженого, якому суспільство ані разу не дало наїстися вдосталь, вчувалася гіркота. Він був один з величезної армії лондонських сліпих. Він скаржився, що в притулку вони не наїдаються й уполовину. Ось яка там денна пайка:
З уст Оскара Уайльда[53], вічна йому пам'ять, ми почули страдницькі зойки душі дитини-арештанта, але ці зойки тільки варіація нарікань дорослих арештантів:
"Інша причина страждань дитини в тюрмі — це голод. Вранішня пайка складається із шматка звичайно глевкого тюремного хліба та кухля води на сніданок (це о пів на восьму). О дванадцятій — обід з миски грубої кукурудзяної затірки (сьорби), а о пів на шосту вечеря: шмат сухого хліба та кухоль води. Цей раціон навіть у міцного дорослого чоловіка викликає яку-небудь хворобу, переважно, пронос, і в результаті — виснаження. Тим-то у великих тюрмах в'язням регулярно роздають протипроносне як щось само собою зрозуміле. Щодо дітей, то вони, як правило, взагалі не можуть їсти тих харчів. Кожному, хто хоч трохи знає дітей, відомо, як легко порушується в них травлення від плачу, горя чи якого нервового струсу. Пойнята жахом дитина, що проплакала в мороку камери цілісінький день, а то ще й півночі, просто неспроможна вживати таку страшенно тяжку їжу. Та мала дитина, що їй коридорний Мартін дав печива, плакала була з голоду весь ранок у вівторок, і тюремний хліб з водою став їй поперек горла. Мартін, роздавши сніданок, пішов на вулицю і купив для тієї дитини солодкого печива, бо не годен був дивитись на її голодні муки. Це була така добрість з його боку, що дитина, щиро йому вдячна, але цілковито необізнана з тюремними правилами, похвалилася про це одному із старших наглядачів. Наслідком цього був, звісно, рапорт і звільнення зі служби".
Роберт Блечфорд порівнює раціон злидаря в робітному домі із солдатським, який він, бувши солдатом, не вважав за досить ситий; а притім цей раціон удвоє більший від злидарського.
Дорослий чоловік у робітному домі дістає м'ясо (крім того, що в супі) тільки раз на тиждень, тож злидарі "майже всі мають бліді аж попелясті обличчя, що непомильно засвідчує голодування".
Ось таблиця, в якій порівнюються тижневі пайки злидаря і наглядача в робітному домі:
Той самий автор зауважує: "Раціон наглядача більший, ніж у злидаря, та, очевидно, і він вважається недостатнім, бо в примітці до графи наглядача сказано, що "кожному з них, а також служникам, що мешкають у робітному домі, належить виплачувати щотижня ще по 2 шилінги 6 пенсів". Якщо злидар дістає досить харчів, то навіщо наглядачеві більше? А якщо наглядачеві навіть більшої пайки не досить, то як може злидар бути ситим менш, як на половинній пайці?"
Та голодують не тільки мешканці гетто, в'язні і злидарі. Сільський наймит теж не знає, що то воно — наїстися досхочу. Власне, недоїдання й загнало стількох їх до міста. Ось погляньмо, чим живе чорнороб з Бредфілдської колонії для бідноти у Беркширі, Припустім, що він має двійко дітей, сталу працю, безплатне житло і заробляє в тиждень тринадцять шилінгів (тобто 3,25 долара). Тоді його тижневий бюджет такий:
Опікуни робітного дому хизуються своєю суворою ощадністю. Злидарі обходяться їм тижнево:
Якби той чорнороб, чий бюджет описано вище, перестав працювати й потрапив до робітного дому, то на його утримання ішло б:
Тобто робітний дім витратив би на робітникову родину в півтора рази більше, аніж сама та родина, коли вона жила самостійно. І це тоді, як загальновідомо, що гуртова купівля та підготовка харчів мусить обходитись не дорожче, а дешевше!
До речі, в той час, коли складано цю таблицю, в тій самій окрузі жила одна родина не з чотирьох, а з одинадцяти членів, що мусила викручуватись не на тринадцять, а на дванадцять (взимку — одинадцять) шилінгів у тиждень, ще й не мавши безкоштовного житла, а сплачуючи щотижня три шилінги комірного.
Слід здавати собі справу, і здавати з повною ясністю, що сказане про злидні й деградацію в Лондоні стосується також всієї Англії. Якщо Париж це аж ніяк не Франція, то Лондон це таки Англія. Жахливі умови життя, що роблять з Лондона пекло, роблять пекло і з Об'єднаного Королівства. Запевнення, ніби децентралізація Лондона поліпшить життєві умови, — фальшиві й безпідставні. Якщо шість мільйонів лондонської людності роздробити на сто міст по шістдесят тисяч чоловік у кожному, то злидні роз-зосередяться, та не зменшаться. Сума їх лишиться незмінна.
Містер Б. С. Раунтрі вичерпним аналізом довів для провінційного містечка те, що містер Чарлз Бутс довів для столиці, а саме, що ціла чверть населення приречена на злидні, які нівечать людей фізично й духовно; що ціла чверть населення недоїдає, кепсько одягнута, не має задовільного притулку та достатньо тепла в суворому клімачі і приречена на брудне, непристойне життя і моральну деградацію, яка ставить це населення нижче дикунів.
Наслухавшись нарікань одного старого селянина-ірландця в Керрі, Роберт Блечфорд спитав його, а чого ж він хоче. "Старий сперся на лопату і глянув поверх чорних торфових полів на низькі хмари. "Чого я хочу?" — перепитав він; потім глибоким жалісним голосом заговорив більше сам до себе, ніж до мене: "Всі наші хлопці-молодці й красні дівчата ген десь там за морем, агент забрав у мене свиню, дощі погноїли бараболю, а я вже старий. Чого ж мені хотіти? Хіба судного дня".
Судного дня! Не один він чекає на нього. По всій країні чути голодний лемент, у гетто й по селах, по тюрмах і робітних домах, по нічліжках та притулках, — голосіння людей, що не мають чим наїстися. Мільйонів чоловіків, жінок, дітей, немовлят, сліпих, глухих, калік, хворих, волоцюг і трудяг, в'язнів і злидарів, ірландців, англійців, шотландців, валлійців, що їм бракує їжі. І це в той час, коли п'ятеро можуть забезпечити хлібом тисячу; коли один робітник може виробити ситцю на двісті п'ятдесят чоловік, шерсті на триста, чобіт і черевиків на тисячу. Схоже на те, що сорок мільйонів люду недоладно господарює у своєму великому домі. З прибутками все гаразд, але врядування ио-злочинному погане. І хто посміє заперечувати це, коли п'ятеро можуть забезпечити хлібом тисячу, а проте мільйонам не вистачає їжі?
Розділ XXVI
ПИЯЦТВО, ТВЕРЕЗІСТЬ І ОЩАДНІСТЬ
Можна сказати, що англійські робітники наскрізь просякли пивом. Від нього вони тупіють, байдужіють і значною мірою гублять працездатність. Не стає в них ні уяви, ні винахідливості, ні кмітливості, що мають бути властиві їм, як представникам своєї раси. Навряд чи їхню звичку до пива можна назвати набутою, що, мовляв, вони змалку звикають до нього: зачаті від п'яних батьків, діти насичені алкоголем ще до першого подиху; вони народжуються в такій атмосфері, серед неї й виростають.
Шинки стоять усюди — красуються на кожному розі, та й посеред кварталу, і жінки вчащають туди нарівні з чоловіками. Можна здибати там і дітей; чекаючи, поки батько й мати зберуться додому, вони посьорбують із склянок дорослих, слухають лайку та грубощі і підхоплюють на льоту заразу непристойності й розпусти.
Місіс Гранді[54] так само деспотично владарює над робітництвом, як і над буржуазією; але щодо робітників, то на шинки вона дивиться крізь пальці. На цих місцях не лежить тавро сорому й ганьби, і молодиця чи дівчина, вчащаючи туди, не важить своєю репутацією.
Пригадую, як одна дівчина говорила в кав'ярні: "Я ніколи в шинку не п'ю міцних напоїв". Це була молода, гарненька офіціантка, і то вона так вихвалялась перед іншою офіціанткою своєю незвичайною порядністю і скромністю. На міцні напої місіс Гранді наклала заборону, одначе вважає цілком пристойним, щоб молода чиста дівчина ходила до шинку й пила там пиво.
Але не тільки те пиво непридатне для людського вжитку — аж надто самі люди непридатні для пива, хоч якраз ця непридатність і змушує їх пити. У них в організмі, змученому недоситом, тіснявою в житлах та непролазним брудом, розвивається нездоровий потяг до випивки — так само, як у шлунку перевтомленого манчестерського текстильника зароджується жадоба до різних гострих та незвичних наїдків. Умови праці та життя породжують нездорові апетити й забаганки. Людина не може трудитись, мов той кінь, жити й їсти гірше за свиню і при тому мати чисті, здорові ідеали й поривання.
Коли згасає родинне вогнище, людину засмоктує шинок.
Не лише ті почувають неприродну спрагу, кого змучила праця, хто виснажився, хто слабує на шлунок та терпить від антисанітарних умов і отупів від потворної одноманітності існування, але й ті товариські вдачею чоловіки та жінки, що не мають родинного життя.