Тут-таки надкельнер підхопився і відштовхнув Беса набік.
"Отож Ви самі прийшли, пані надкухарко? Через таку дрібницю? Після нашої телефонної розмови я міг би про це й здогадатися, але, щиро кажучи, до кінця не вірив. І це при тому, що справи у Вашого підзахисного гіршають просто-таки на очах. Боюся, я й справді не звільню його, зате буду змушений посадити до цюпи. Послухайте-но самі!" І кивком голови він прикликав Беса. "Спершу я хотіла би кількома словами перемовитися з Росманом", — сказала надкухарка, сідаючи на одне з крісел, позаяк її до цього змушував надкельнер. "Карле, підійди, будь ласка", — сказала вона. Карл послухався чи радше його поволік надпортьє. "Таж відпустіть його нарешті, — гнівно сказала надкухарка, — він же не розбійник якийсь!" Надпортьє і справді відпустив його, але перед тим іще наостанок так сильно стиснув, що від натуги навіть у нього самого аж виступили сльози.
"Карле, — сказала надкухарка, спокійно складаючи руки на колінах, і, схиливши набік голову, подивилася на Карла; це анітрохи не нагадувало допит, — передусім хочу Тобі сказати, що й далі відчуваю до Тебе необмежену довіру. Пан надкельнер теж справедливий чоловік, за це я ручусь. По суті, ми обоє дуже зацікавлені в тому, аби Ти залишився", — на цих словах вона коротко зиркнула на надкельнера, ніби просячи не перебивати. Тим-то він і не перебивав. "Отож забудь усе, що Тобі, можливо, досі тут сказали. Передусім не сприймай аж надто поважно того, що, можливо, сказав надпортьє. Він хоч і неврівноважений чоловік, що при його посаді не дивина, але має жінку і дітей, а тому знає, що хлопця, який у цьому житті може розраховувати лише на себе, не треба зайве карати, бо світ і так про це подбає".
У кімнаті запала цілковита тиша. Надпортьє дивився, вимагаючи пояснень, на надкельнера, а той, похитуючи головою, дивився на надкухарку. Ліфтяр Бес доволі-таки дурнувато шкірився за надкельнеровою спиною. Тереза схлипувала з радости і співчуття, докладаючи неймовірних зусиль, аби цього ніхто не почув.
Та Карл хоча розумів, що це годі витлумачити інакше, як злий знак, дивився не на надкухарку, яка, без сумніву, шукала його погляду, а просто собі під ноги. Руку аж сіпало від болю, сорочка прилипла до рани, власне кажучи, йому слід було би зняти камзол і подивитися, що там діється. Те, що сказала надкухарка, було, звісно, дуже люб'язне, та прикрим чином йому здавалося, що саме через поведінку надкухарки всім має стати зрозуміло: він не заслуговує такої приязні; він два місяці незаслужено втішався надкухарчиною благочинністю, ба навіть і не заслуговує нічого іншого, як потрапити в руки до надпортьє.
"Кажу це, — продовжувала надкухарка, — аби Ти відповідав тепер упевнено, що Ти, наскільки я Тебе знаю, і так, ймовірно, робив би".
"Перепрошую, чи можу я тим часом покликати лікаря, заки той чоловік не сплив кров'ю", — несподівано, але вельми недоречно втрутився ліфтяр Бес.
"Іди", — сказав надкельнер Бесові, який тут-таки вибіг. А тоді надкухарці: "Справа ось яка. Надпортьє не для втіхи затримав тут цього хлопця. Бо внизу, в спальній залі ліфтярів, в одному з ліжок знайшли старанно накритого, п'яного як чіп нікому не відомого чоловіка. Зрозуміло, його збудили і хотіли випровадити. Але той чоловік зчинив страшенний рейвах, кричав, що ця зала належить Карлові Росману, а він його гість, якого той сюди привів і покарає кожного, хто тільки спробує його зачепити. До того ж він іще й тому мусить зачекати на Карла Росмана, що той пообіцяв йому гроші й тепер просто пішов по них. Зверніть, будь ласка, увагу, пані надкухарко: пообіцяв гроші й пішов по них. Та й Тобі не завадить звернути увагу, Росмане", — сказав надкельнер наче принагідно Карлові, що якраз був озирнувся до Терези, яка, мов заклякла, витріщилася на надкельнера, раз по раз то відкидаючи пасемце волосся з чола, або ж геть мимовільно виконуючи цей рух задля нього самого. "Та, можливо, я нагадаю Тобі про якісь зобов'язання. Бо далі той чоловік сказав, що після Твого повернення ви обоє складете нічний візит якійсь співачці, чийого імені, щоправда, ніхто не зрозумів, бо чоловік зміг лише виспівати його".
Тут надкельнер обірвав свою розповідь, бо помітно зблідла надкухарка підвелася з крісла, ледь відштовхнувши його назад. "Я вбережу Вас від решти", — сказав надкельнер. "Ні, прошу Вас, ні, — сказала надкухарка, хапаючи його за руку, — розповідайте далі, я хочу чути все, для того я і прийшла". Надпортьє, який ступив крок уперед, голосно вдаряючи себе кулаком у груди, на знак того, що він від самого початку все збагнув, надкельнер водночас вгамував і стримав словами: "Так, Ви мали цілковиту рацію, Феодоре!"
"Далі вже й нема що розповідати, — сказав надкельнер. — Хлопці як то хлопці, спершу взяли чоловіка на кпини, а тоді між ними виникла сварка, і його, позаяк серед них завжди знайдуться хороші боксери, просто звалили на підлогу; я навіть не наважився спитати, в яких саме і зі скількох місць у нього взагалі йде кров, бо ці хлопці — страхітливі боксери, а п'яний для них, звичайно, легка здобич!"
"Он як, — сказала надкухарка, тримаючись за бильця крісла і дивлячись на місце, з якого щойно підвелася. — Отож промов, будь ласка, нарешті хоч слово, Росмане!" — сказала вона. Тереза перебігла зі свого попереднього місця до надкухарки і вчепилася за неї, чого ніколи раніше не робила на очах у Карла. Надкельнер стояв тут-таки позаду надкухарки, повільно розгладжуючи її маленький, скромний мереживний комірець, що ледь перекрутився. Надпортьє поряд із Карлом сказав: "То як?" — та насправді тільки підкреслив цими словами стусана, якого тим часом відважив Карлові в спину.
"То правда, — сказав Карл розгубленіше, ніж хотів би, через стусан, — це я завів того чоловіка до спальної зали".
"Ну, все, більше нам нічого і не треба", — сказав надпортьє від імені всіх. Надкухарка німо обернулася до надкельнера, а тоді до Терези.
"Я не знав, як собі інакше зарадити, — продовжував Карл. — Цей чоловік — мій колишній побратим, він прийшов, після того як два місяці ми взагалі не бачилися, сюди, щоби відвідати мене, але був такий п'яний, що не зміг піти сам".
Надкельнер поряд із надкухаркою сказав півголосно, наче сам до себе: "Ага, прийшов відвідати, а після того був такий п'яний, що не зміг іти". Надкухарка прошепотіла щось через плече надкельнерові, бо той із посмішкою, що цілком очевидно не стосувалася цієї справи, здавалося, шукав якихось зачіпок. Тереза — а Карл дивився тільки на неї — в цілковитій безпомічності притислася лицем до надкухарки і не хотіла вже нічого бачити. Єдиним повністю задоволеним Карловими поясненнями був надпортьє, що декілька разів повторив: "Що правда, то правда, його дружкові потрібна допомога", — поглядами і жестами намагаючись вкарбувати цю заяву в свідомість усіх присутніх.
"Тож я винен, — сказав Карл і зробив павзу, так ніби чекаючи на приязне слово своїх суддів, яке дало би йому відвагу для подальшої оборони, але так його й не дочекався, — винен тільки в тому, що завів цього чоловіка — а звати його Робінсон, він ірландець — до спальної зали. Все ж решта, що він сказав, він сказав сп'яну, і воно не відповідає дійсності".
"Тобто Ти не обіцяв йому грошей?" — запитав надкельнер.
"Так, — сказав Карл, шкодуючи, що забув про це сказати, чи то не подумавши, чи то з розгублености він у надто вже певних виразах назвав себе невинним. — Гроші я йому пообіцяв, бо він мене попросив. Але я не збирався йти по гроші, а хотів дати йому той напивок, який заробив цієї ночі". І на доказ цього витягнув гроші з кишені й показав на випростаній долоні кілька дрібних монеток.
"Ти все більше плутаєшся, — сказав надкельнер. — Якщо вірити Тобі, треба було би забути все, що Ти досі сказав. Спершу Ти завів того чоловіка — я ніколи не повірю, що його звати Робінсон, бо відколи існує Ірландія, так не звався жоден ірландець — отож спершу Ти тільки завів його до спальної зали, і тільки за це одне вже, до речі, заслуговуєш, аби Тебе звідси витурили, аж гай зашумів, але грошей йому спочатку не обіцяв, а потім, коли Тебе зненацька запитали, то вже раптом обіцяв. Але в нас тут не гра в запитання-відповіді, ми хочемо вислухати Твої виправдання. Однак спершу Ти не збирався йти по гроші, а дати йому твій сьогоднішній напивок, але потім з'ясовується, що ці гроші ще при Тобі, тобто, вочевидь, Ти збирався піти по якісь інші гроші, про що свідчить Твоя тривала відсутність. Врешті, не було б у тому нічого особливого, якби Ти хотів взяти гроші зі своєї валізки; а от що Ти це всіляко заперечуєш, ось це вже дивно, так само як і те, що постійно намагаєшся замовчати, що спочатку напоїв чоловіка в готелі, в чому не може бути ні найменшого сумніву, адже Ти й сам визнав, що він прийшов самотужки, а от піти вже не зміг, та й він верещав у спальній залі, що він Твій гість. Отож нез'ясованими наразі залишаються ще два питання, на які Ти, аби полегшити нам справу, мав би відповісти й сам, а якщо ні, то ми врешті-решт з'ясуємо їх і без Твоєї допомоги: по-перше, як Ти добувся до комори, і, по-друге, як Тобі вдалося назбирати гроші, які Ти збирався йому подарувати?"
"Неможливо захищатися, коли в протилежної сторони відсутня бодай крихта доброзичливости", — сказав собі Карл і вже не відповідав надкельнерові, хай як від цього, мабуть, потерпала Тереза. Він-бо знав: усе, що він скаже, потім виглядатиме зовсім інакше, ніж він мав на увазі, і що тільки від ставлення залежить відшукати в його словах добро чи зло.
"Він не відповідає", — сказала надкухарка.
"Це наймудріше, що він може зробити", — сказав надкельнер.
"Іще щось вигадає", — сказав надпортьє, обережно погладжуючи щойно іще такою безжальною рукою свою бороду.
"Тихо, — сказала надкухарка Терезі, яка в цю мить захлипала, — Ти ж бачиш, він не відповідає, як я маю щось для нього зробити? Врешті, це я не маю рації перед паном надкельнером. Скажи, Терезо, чи я, на твою думку, випустила з уваги ще щось, що я могла для нього зробити?" Як могла Тереза таке знати, і що було користи з того, що надкухарка цим вочевидь скерованим до маленької дівчинки питанням і проханням, можливо, неабияк поступалася своєю гідністю перед обома панами?
"Пані надкухарко, — сказав Карл, іще раз зібравшись духом, проте лише для того, щоби вберегти Терезу від відповіді, і з жодною іншою метою, — я не вважаю, що якимось чином зганьбив Вас, і при ретельному розстеженні будь-хто інший мусив би дійти такого висновку".
"Будь-хто інший, — сказав надпортьє, показуючи пальцем на надкельнера, — це вістря, скероване проти Вас, пане Ісбарі".
"Що ж, пані надкухарко, пів на сьому, давно вже час.