Ерік мовчав, а Сем спробував виконати свою повинність.
– Іди звідси, Ральфе. Іди вже…
Він помахав списом і спробував зобразити гнів.
– Забирайся. Ясно?
Ерік кивнув на знак згоди і протнув списом повітря. Ральф зіп'явся на руки і не слухався їх.
– Я прийшов побачити вас обох.
Він захрип. Тепер йому заболіло горло, хоч рани там не було.
– Я прийшов побачити вас обох…
Цей тупий біль важко було віддати словами. Він замовк, тим часом небо обсипало веселими, тремтливими зорями.
Сем неспокійно ворухнувся.
– Слово честі, Ральфе, тобі краще піти.
Ральф знову поглянув на них.
– Ви ж обоє не розмальовані. Як ви можете?.. Якби було видно…
Якби було видно, вони б спаленіли від сорому. Але стояла глупа ніч. Ерік озвався перший, і знову близнюки заторохтіли водночас:
– Ти йди, тут небезпечно…
– Вони нас примусили. Нас били…
– Хто? Джек?
– Ні, ні…
Вони нахилились до нього й шепотіли:
– Ушивайся, Ральфе…
– Це ж плем'я…
– Вони нас примусили…
– Ми нічого не могли вдіяти…
Коли Ральф знову заговорив, голос його звучав глухо, він наче задихався:
– Що а йому вчинив? Він же мені подобався… я хотів, щоб нас урятували…
Небо знову обсипало зорями. Ерік палко затряс головою.
– Послухай, Ральфе. Більше не шукай тут глузду. Цього вже нема… Ти більше не думай, чому Ватаг…
– Іди собі, тобі ж краще.
– Ватаг і Роджер…
– Так, так, Роджер…
– Вони ненавидять тебе, Ральфе. Вони збираються порішити тебе.
– Завтра вони полюватимуть на тебе.
– Але чому?
– Не знаю, Ральфе, послухай, Джек, наш Ватаг, каже, що це небезпечна справа…
– …Щоб ми остерігалися і кидали списи, як у свиню.
– Ми станемо ланцюгом і прочешемо острів…
– Підемо вперед з цього кінця…
– Доки тебе не знайдемо.
– Ми подаватимемо сиґнали. Отак.
Ерік підвів голову і легко постукав долонею по роззявленому роту, видобуваючи тихе мисливське атюкання. Тоді озирнувся нервово.
– …Тільки, звісно, голосніше.
– Але ж я нічого не вчинив, – палко прошепотів Ральф. – Я тільки хотів, щоб горіло вогнище!
На мить він замовк, з розпачем думаючи про завтрашній день. Раптом перед ним постало питання надзвичайної ваги.
– А що ви…
Спочатку він не міг навіть вимовити цього, та страх і самотність підштовхнули його,
– Що вони зроблять зі мною, коли знайдуть?
Близнюки мовчали. Внизу знову розцвів білою піною камінь.
– Що вони… О Боже! Як хочеться їсти…
Скеляста вежа мов захиталася під його ногами.
– Ну? Що?
Близнюки уникали прямої відповіді.
– А тепер іди, Ральфе.
– Тобі ж краще.
– Тримайся далі. Якомога далі.
– А ви зі мною не підете? Втрьох у нас є якийсь шанс.
Після недовгої мовчанки Сем вичавив з себе:
– І Ватаг… вони обидва…
– …Жахливі…
– …Тільки Роджер…
Обидва хлопці похололи. Хтось до них піднімався з боку племені.
– Іде перевіряти, як ми вартуємо. Мерщій, Ральфе!
Готуючись до спуску зі скелі, Ральф ухопився за останню можливість мати від цієї зустрічі хоч якусь користь.
– Я заляжу поряд, унизу, в гущавині, – прошепотів він, – постарайтеся відвести їх звідси якнайдалі. Вони не додумаються шукати так близько…
Кроки були ще далеченько.
– Семе, зі мною нічого не буде, правда?
Близнюки знову мовчали.
– Ось! – раптом сказав Сем. – Бери…
Ральфові тицьнули шмат м'яса, і він схопив його.
– Але що ви зі мною зробите, коли спіймаєте?
Тиша нагорі. Він і сам розумів, що ставить дурне запитання. І почав спускатися вниз.
– Що ви зробите…
З верху скелястої вежі почулася незрозуміла відповідь:
– Роджер загострив палицю з обох кінців.
"Роджер загострив палицю з обох кінців". Ральф намагався знайти в цих словах якийсь зміст, але не міг. В нападі злості він згадав усі знані йому лайки і закінчив тим, що почав позіхати. Скільки часу можна обходитися без сну? Він мріяв про ліжко, про білі простирадла, але навкруги не було нічого білого, тільки розлитою молочною піною світилося навколо каменя на сорок футів нижче, на який упав Роха. Роха тепер ввижався всюди, стояв за спиною, став страшним через морок, через смерть. Ану ж Роха зараз вийде з води, з порожньою головою – Ральф схлипнув і знову позіхнув, наче малюк який. Заточився і сперся на палицю, мов на милицю.
Він знову напружився. На вершині скелі-замку загомоніли якісь голоси. Ерікісем з кимось сперечались. Але папороть і трава зовсім близько. Тут слід бути, тут ховатись, а потім – у гущавину, що завтра правитиме за сховок. Тут – він рукою провів по траві – можна перебути ніч неподалік від племені, щоб у разі, якщо з'являться якісь надприродні страхіття, хоч на час заховатися між людьми, навіть коли б це означало…
Що б це означало? Палиця, загострена з обох кінців. Що за цим криється? Вони метнули списи й не поцілили; всі, крім одного. Може, й наступного разу знов не поцілять.
Він присів навпочіпки у високій траві, згадав про м'ясо, що дав йому Сем, і жадібно накинувся на нього. Поки він їв, знову почулися голоси – то від болю, від страху репетували Ерікісем, хтось люто кричав на них. Що це означає? Отже, не тільки він, а й ще хтось у біді, принаймні одному з близнюків перепало. Аж ось голоси перемістилися вниз за скелю, і він перестав про них думати. Помацав руками і знайшов прохолодні, гладенькі листки, де починалася гущавина. Тут буде його лігво на ніч. На світанку він заповзе в гущавину, протиснеться між сплетених стовбурів, заховається в таких нетрях, що туди можна буде добратися тільки так, як і він, поповзом; а на того, хто заповзе сюди, чекатиме кілок. Тут він пересидить, ніхто його не знайде, з атюканням ланцюг посуне далі по острову, а він залишиться на волі.
Він проповз іще трохи між папороттю, наче по тунелю. Поклав коло себе палицю і повалився в морок. Треба прокинутись удосвіта, щоб обдурити дикунів, – він і не помітив, як зненацька прийшов сон і затяг його вниз, у темне глибоке провалля.
Він прокинувся, ще не розплющивши очей, і прислухався до шуму десь поряд. Відкрив одне око, помітив, що лежить щокою на чорній землі, загріб її пальцями. Між листям папороті просочувалося світло. Він тільки встиг збагнути, що нескінченні кошмари, коли він падав і гинув, минулися, що настав ранок, і знову почув звук. Хтось атюкав на березі моря, потім відгукнувся ще один дикун, потім ще один. Крик котився повз нього над вузьким кінцем острова від моря до лаґуни, наче на льоту верещала якась птиця. Часу на роздуми не було, він схопив загострену палицю і шугнув далі у папороть. За якісь секунди він уже плазував у гущавині, та все ж устиг помітити ноги котрогось із дикунів, що наближався до нього. Вони топтали, толочили папороть, він чув, як від кроків шелестить висока трава. Дикун – хто це був, невідомо двічі прогорлав свій поклик; на нього відгукнулися з обох боків, тоді все стихло. Ральф скрутився калачиком, завмер, заплутавшись у чагарнику, і якийсь час нічого не чув.
Нарешті він роздивився нетрі навколо себе. Тут, безперечно, ніхто не зможе на нього напасти, а крім того, йому пощастило. Велика каменюка, якою вбило Роху, закотилася в ці хащі, застрягла в самій середині, зоставивши за собою вузенький вилам. Ральф пробрався туди, радіючи зі своєї винахідливості, він уже почувався у безпеці. Зачаївся серед поламаних стовбурів і чекав, доки полювання переміститься далі. Визирнув з листя, і перед очима зблиснуло щось червоне. Це, мабуть, вершина-замок, далека і нестрашна. З переможним почуттям він приготувався слухати, як удалині завмиратимуть звуки полювання.
Але було тихо; в зеленому затінку збігали хвилини, і його переможні почуття згасали.
Нарешті почувся голос – Джеків голос, він звучав глухо.
– Це точно?
Дикун, до якого зверталися, мовчав. Можливо, відповів жестом.
Тут відгукнувся Роджер.
– Якщо ти нас дуриш…
І зразу чийсь стогін, болісний зойк. Несамохіть Ральф зіщулився. Зовсім поряд, коло гущавини, разом з Джеком та Роджером – один з близнюків.
– Ти певен, що він казав саме про це місце?
Близнюк застогнав і знову скрикнув.
– Він казав, що сховається тут?
– Так… так… ой!
Поміж деревами забринів сріблястий сміх.
Отже, вони знають.
Ральф узяв палицю і приготувався до бійки. Але що вони можуть зробити? Треба тиждень, щоб прокласти стежку через ці хащі; а хто заповзе сюди його способом, нічого не вдіє. Він доторкнувся пальцем до вістря свого списа і невесело всміхнувся. Хай тільки хто зважиться – дістане так, що зарохкає, як свиня.
Вони рушили назад до своєї башти. Почулися кроки, тоді хтось захихотів. Тоді знову пролунав той пронизливий, пташиний крик, що передавався по ланцюгу. Отже, хтось залишився пильнувати його, а решта?..
Запала довга, напружена тиша. Ральф помітив, що обгризає спис, і виплюнув з рота кору. Він звівся і глипнув нагору, на скелю.
Ту ж мить звідти почувся Джеків голос:
– Один-два – дружно! Один-два – дружно! Один-два – дружно!
Червоний камінь, який виднівся на вершині гори, зірвався, наче завіса, відкриваючи за собою постаті й синє небо. За хвилину земля задвигтіла, у повітрі щось просвистіло, й гущавину зітнуло, ніби гігантською косою. Камінь прогуркотів до пляжу, все змітаючи на своєму шляху, а на Ральфа сипонуло зливою поламаних гілок та листя. Неподалік гущавини радісно загукало плем'я.
Знову тиша.
Ральф кусав себе за пальці. Там, на верху, залишався тільки один камінь, який можна зрушити, але він такий, як півбудинку, такий, як машина, як танк. З болісною виразністю він уявив собі, як полетить цей камінь – спочатку повільно хитнеться, застрибає з уступа на уступ, покотиться по перешийку, наче велетенський паровий коток.
– Один-два – дружно! Один-два – дружно! Один-два – дружно!
Ральф шпурнув спис, знову схопив його. Роздратовано відкинув назад волосся, заметався у своєму сховку, тоді вернувся на попереднє місце. Стояв і дивився на поламані гілки.
Поки що тиша.
Він помітив, як здіймаються й опадають груди, здивувався, як шалено калатає серце. Просто бачив, як воно б'ється ліворуч. Знову поклав спис.
– Один-два – дружно! Один-два – дружно! Один-два –дружно!
Довгий пронизливий крик радощів.
Нагорі, на червоній скелі, щось гахнуло, тоді земля підскочила, затряслася рівномірно, так само рівномірно наближався й гул. Ральф злетів у повітря, його кинуло, вдарило об гілки. Праворуч, всього за кілька футів, весь чагарник нахилився, коріння з тріском вивертало з землі.