Санчо, котрого такі неподобства ніколи не радували й не тішили, сховався під казанами, звідки недавно збирав таке смаковите шумовиння, місце, як на нього, святе й гідне великої шани. Дон Кіхот покликнув зичним голосом:
— Стривайте, панове-добродійство, стривайте! Негоже мститися за швабу, завдану нам коханням. І зважте, що кохання і війна — се одне й те саме, і достоту як на війні допускаються і звичайно вживаються хитрощі й пастки, щоб здужати ворога, так і в любовних сутичках і герцях вільно вдаватися до крутійства і підступів для осягнення омріяної мети, якщо тільки ними не принижується і не ославлюється кохана особа. Кітерія судилася Басільєві, а Басільйо Кітерії — такий уже випав заслужений і прихильний жереб небес. Камачо грошовитий і може купити собі любов де, коли і як йому заманеться. А от Басільйо має сю одним-єдину овечку і ніхто, хоч би й магнат, не здолає в нього її одібрати; якщо Бог злучить, людина не розлучить, а хто спробує це зробити, той перший звідає клюгу сього ратища.
На сім слові він так міцно потряс своїм ратищем, що нажахав усіх, хто його знав. Кітеріїна погорда так глибоко запала Камачові в душу, що він одразу вимазав її з своєї пам'яті. Отож напучення священика, мужа розважного й чеснотливого, подіяли добре, помоглися вони й Камачові та його прибічникам, і ті вгамувалися й притихли, так що шпаги вернулися в піхви, і тепер уже оскаржувано більше Кітеріїну несталість, ніж Басільйову хитрість. Камачо розважив так: раз іще дівчиною Кітерія кохала Басілья, то вона не перестала б кохати його й заміжня і тому треба дякувати небу, що він Кітерії спекався, а не ремствувати на втрату.
Отож Камачо і всі його бояри втішилися й примирилися, так само заспокоїлися й Басільєві бояри, а Камачо-Багатій на доказ того, що він не переймається фиглем і не сердиться, побажав святкувати далі, так ніби це женився він сам; але ні Басільйо, ні його жона, ні їхні бояри не захотіли брати участі в цих урочистостях і рушили до Басільєвого села; ЗД,же й бідняки, якщо вони люди чеснотливі й скромні, мають друзів, [437] які їх шанують і оточують опікою, так само як багатії завжди заводяті собі підлабузників і підхлібників.
Весільчани забрали з собою і Дон Кіхота, бо вважали, що він му* достойний і не полохливого десятка. Ось тільки Санчо неабияк зажурився, побачивши, що йому не гуляти на пишній учті Камачовій аж до самого ранку; тим-то, сумний і невеселий, їхав він за своїм паном та зд Басільєвим почтом, покидаючи казани єгипетські, хоча в душі й везучи їх із собою; проте майже доїдене (залишилися самі вишкребки) шумовиння, везене в горнятку, втілювало для нього пишноту й достаток утраченого добра; ось так, зажурений та замислений, хоча й не голодний, верхи на Сірому слідкував він слідком за Росинантом.
РОЗДІЛ XXII,
де оповідається про велику пригоду в печері Монтесіноса, в самім серці Ламанчі, пригоду, що Ті допровадив завзятий Дон Кіхот із Ламанчі до щасливого кінця
Щедро і гойно частували Дон Кіхота молодята, вдячні за його підтримку їхніх інтересів; ставлячи його хоробрість на рівну стопу з мудрістю, вони почитували його за Сіда в вояцькій справі й за Ціцерона в речництві. Добрий Санчо три дні богував коштом молодих, які заявили, що Кітерія-Вродниця про удаване поранення нічого не знала, все це вигадав сам Басільйо, сподіваючись, що йому пощастить зробити так, як воно й сталося. Щоправда, він признався, що кілька приятелів у його замір були втаємничені, аби ті в потрібну хвилину підсобили його пере-дузяттю і не завдали йому брехні.
— Не можна і не гоже,— мовив Дон Кіхот,— називати брехнею те, що до шляхетної мети змагається.
Відтак він зауважив, що шлюб закоханої пари то найвища мета і що найлютіший ворог кохання — голод і убозтво, адже кохання, се невпинні веселощі, розкоші й раювання, надто як коханець має силу над коханою особою, ось тоді на нього й употужнюються люті його вороги, убозтво і нестатки. І він, Дон Кіхот, мовляв, б'є на те, щоб пан Басільйо перестав подвизатися в улюблених видах мистецтва, бо вони приносять йому саму славу, а не гроші, і щоб спробував примножити свої статки правним і премудрим робом, а яким саме, тямущий і роботящий завше знайде. Для шанованого бідняка (хоча бідняка рідко коли удостоюють шани) гарна малжонка то справжній клейнод; якщо він його втрачає, то втрачає честь і життя. Гарну й чесну жінку, одружену з бідняком, треба увінчувати лаврами й пальмовим віттям, коронами звитяги й тріумфу. Врода сама по собі підбиває серця тих, хто її зрить і знає; ніби голуб-вабець, вона переманює до себе царствених орлів і соколів. Та коли вроді товаришать нужда і хиренність, то на неї налітає галич, круки та інше хижацтво, і та, що всі ці наскоки витримає, заслуговує величатися вінцем для малжонка свого.
— Послухайте, обачний Басільє,— додав Дон Кіхот,— на думку, за— [438] був уже якого мудреця, на світі є лише одна достойна жінка, і треба, щоб кожен думав і вважав, що ця єдина жінка і є його дружина, і тоді він і гори покотив би. Я безженець і досі одружуватися не збирався, а проте осмілюся, якби хто мене спитав, як собі наречену вибрати, дати раду. Передусім я радив би йому більше зважати на її добру славу, ніж на маєток, оскільки жінка чеснотлива залучає сю славу не лише тим, що вона справді така, а й тим, що такою видається: адже жіночу честь більше ущерблюють вольності і явний розплив, ніж приховані хиби. Якщо ти приведеш до себе хорошу дружину, то її чесноти вберегти і навіть зміцнити буде тобі легко, а як приведеш ледачу, то направити її буде важко, бо перекинутися від одних крайнощів до других річ вельми непроста. Не кажу, що це неможливо, але вважаю, що це пов'язане з морокою.
Все теє слухав Санчо й казав собі так: "Паночок мій, як я мовлю щось мудре й дотепне, завжди зауважує, що я можу взяти казальницю під пахви, мандрувати по білому світу й правити людям чудові казані, я ж про нього скажу, що як він починає низати сентенції та ради давати, то міг би взяти не те що одну казальницю під пахви, а надіти їх по дві на кожного пальця й ходити проповідувати по всіх площах. Хай йому грець, сьому мандрованому лицарю, чого він тільки не знає! Я спершу гадав, що він лише на своєму лицарстві розуміється, так ні, де тільки не мелеться, він уже біжить зі своїм совком!"
Ось так харамаркав Санчо, аж це його почув Дон Кіхот та й:
— Що ти там бубониш, Санчо? — питає.
— Нічого я не мовлю і не бубоню,— відказав Санчо.— Я тіки подумав, як було б гарно, якби я послухав вашеці до мого женіння, я б оце казав: "Волові без ярма легше лизатися".
— Хіба твоя Тереза така вже лиха, Санчо? — спитав Дон Кіхот.
— Не така вже й лиха,— одрік Санчо,— але й не дуже добра. Принаймні не така добра, як я собі зичив би.
— Негарно, Санчо, негарно,— зауважив Дон Кіхот,— свою дружину паплюжити, адже вона мати твоїх дітей.
— Ми з нею квит,— заперечив Санчо,— вона теж мене паплюжить, коли їй заманеться, надто як ревнує, тут сам чорт їй не брат.
Зрештою, три дні й три ночі пробули вони в новоженців, і ті їх шанували й пригощали по-царському. Дон Кіхот попросив фехтувальника-ліценціата дати провідника, щоб провести їх до печери Монтесіноса, бо йому страх як кортіло попасти туди й навіч переконатися, чи правду розповідають по всій окрузі про її дива. Ліценціат сказав, що пошле з ними свого кузена, бідового студента й неабиякого шанувальника рицарських романів, і цей студент залюбки доведе їх до самого устя печери, а потім покаже їм лагуни Руїдери, славетні не лише в Ламанчі, а й у всій Гишпанії. А ще ліценціат сказав, що спілкування з цим хлопцем припаде Дон Кіхотові до смаку, бо цей хлопець компонує книжки, достойні друкування й присвяти можновладцям.
Врешті з'явився кузен верхи на жеребній ослиці, чия кульбака була вкрита чи то строкатим коверцем, чи то рядниною. Санчо осідлав Роси-нанта, обладував Сірого, набив свої сакви, до яких тепер ще присусідилися кузенові бесаги, також добре натоптані, і, помолившись Богові [439] й попрощавшись із гостителями, подорожани рушили в напрямку де славетної яскині Монтесіноса.
Дорогою розпитував Дон Кіхот у письмака, якого гатунку й роду його вправи, праці й студії; той відповідав, що вивчає науки мирські; а вправи і праці полягають у складанні книжок, на великий пожиток і на таку саму, як не більшу, втіху всій державі; що одна з його книжок називається "Про строї", і в ній описано сімсот три убрання, їхня барва, девізи та емблеми, тож під час урочистостей та розваг двораки, не вдаючись до інших і не сушачи собі, як то кажуть, голови над тим, яке вбрання відповідало б їхнім потребизнам і бажанням, можуть знайти в його книзі й обрати собі будь-який взірець до вподоби.
— Я рекомендую шати і для ревнивця, і для згордованого, і для забутого, і для розлученого, і всі костюми сидітимуть на них як улиті. Я написав також іншу книжку, яку збираюся назвати "Метаморфози, або Овідій Гишпанський", річ зовсім нову й оригінальну: в ній я перелицьовую Овідія на бурлескний штиб і розповідаю, що то за одна Хіг ральда Севільська та Ангел Магдалини, що таке кордовський Каньйо де Весінгерра, що таке Бики Гісанда, Сьєрра-Морена, мадрідські криниці Легатінос та Лаваньєс, а також Пйохо, Каньйо Дорадо і Пріора, і все це з алегоріями, метафорами та риторичними фігурами, отож книга моя звеселяє, тішить і повчає водночас. Маю я ще одну книжку під титулом "Причинок до Вергілія Полідора"; трактує вона про винаходи і вимагала од мене великої ерудиції та праці, бо Полідор забув повідомити про дуже важливі речі, от я це й дослідив і викладаю прегарним стилем. Вергілій, приміром, умовчав про те, хто перший на світі підхопив нежить і хто винайшов масть на галицьку хворобу, а я подаю про се найдокладніші відомості і спираюся на більш ніж двадцять п'ять авторів — міркуйте ж самі, ваша милость, скільки я доклав мозольної праці і який хосен дасть ця книга всім людям.
Санчо, який слухав вельми уважно грамотієву розповідь, запитав:
— А скажіть-но мені, пане (дай вам Боже випечатати всі ці книжки!), якщо тіки зможете сказати, а втім, як це не зможете, коли все то ви знаєте — хто первий почухмарився в себе в голові? Сам я вважаю, що то був наш прабатько Адам.
— Можливо,— одрік письмак,— Адам мав голову й чуба — це вже річ безперечна, а якщо так, то він же іноді чухмарився — все-таки він перша людина на землі.
— Я теж так думаю,— відповів Санчо,— а тепер скажіть, будь ласка: хто був первий на світі акробат?
— їй-право, брате,— обізвався письмак,— зараз я не зумію відповісти тобі, не вивчивши сього'питання.