Це так, як у змаганнях з ходи. Коли хто починає шахрувати і підбігає, то його виключають із змагань. Таке трапилося з моїм двоюрідним братом. Чесного всюди шанують і поважають, чесний вдоволений сам із себе і почувається як новонароджений, коли, лягаючи в ліжко, може сказати: "Я й сьогодні був чесний".
Під час цієї балаканини надпоручник Лукаш сидів у кріслі, дивився на Швейкові черевики й думав: "Боже мій, таж і я часто верзу такі самі нісенітниці, а різниця тут лише у формі, — я їх інакше викладаю".
Проте, не бажаючи втратити авторитету, він сказав Швейкові, коли той скінчив:
— Ви повинні чистити свої черевики, утримувати свою форму в порядку, ґудзики мають бути пришиті так, як треба, щоб ви справляли враження солдата, а не якогось цивільного обідранця. Просто вірити не хочеться, що ніхто з вас не вміє триматися по-військовому. Лише один з усіх моїх денщиків мав бойовий вигляд, але й той, зрештою, вкрав мою парадну форму й продав її у єврейському кварталі.
На хвилину він замовк, а далі заговорив знову, пояснюючи Швейкові всі його обов'язки, причому не забув підкреслити насамперед, що той мусить бути вірний йому і ніде не розповідати про те, що робиться вдома.
— До мене в гості ходять дами, — зазначив він. — Інколи якась із них залишається на ніч, коли мені вранці не треба йти на службу. В такому випадку ви повинні приносити нам каву до ліжка, але тільки тоді, коли я подзвоню.
Зрозуміли?
— Насмілюсь доповісти, розумію, пане обер-лейтенанте, бо коли б я несподівано підійшов до ліжка, дамі це могло б бути неприємно. Я одного разу привів до себе додому одну таку панночку, а моя служниця принесла нам до ліжка каву саме тоді, коли ми надзвичайно приємно розважалися. З переляку вона облила мені плечі та ще й сказала: "Доброго ранку!" Я знаю, що треба і як треба, коли в когось ночує дама.
— Гаразд, Швейку, з дамами треба завжди поводитися тактовно, — сказав надпоручник. Настрій у нього поліпшився, бо мова перейшла на те, що заповнювало весь його вільний час між казармами, плацом і картами.
Жінки були душею надпоручникової квартири. Вони створювали йому домашнє гніздечко. Було їх кілька дюжин, і багато які з них намагалися за час свого перебування причепурити квартиру різними дрібничками.
Жінка одного власника кав'ярні прожила у надпоручника цілих два тижні, аж поки по неї не приїхав чоловік. Вона вишила йому гарненьку доріжку на стіл, на всій його спідній білизні монограми і, можливо, була б скінчила вишивати стінний килимок, та її чоловік поклав край тій ідилії.
Інша дама, по яку за три тижні приїхали батько й мати, хотіла зробити з його спальні дамський будуар: порозставляла всюди всілякі дрібнички, вазочки, почепила над ліжком образок ангела-охоронця.
В усіх кутках спальні і їдальні відчувалася жіноча рука, яка проникла й до кухні, де можна було побачити найрізноманітніше кухонне начиння і посуд — розкішний дар закоханої жінки одного фабриканта: вона привезла з собою, крім своєї жаги, машинку для різання всякої зелені й капусти, тертушку для сухариків і печінки, каструлі, сковороди, жаровні, ополоники й ще бозна-що.
Але за тиждень вона пішла, бо не могла примиритися з думкою, що надпоручник має, крім неї, ще, мабуть, близько двадцяти коханок, а це залишало деякі сліди на працездатності благородного самця в мундирі.
Надпоручник Лукаш вів також широке листування, мав альбом своїх коханок і колекцію різних реліквій, бо за останні два роки почав виявляти нахил до фетишизму. Так, наприклад, у нього було кілька різних дамських підв'язок, чотири пари милесеньких дамських вишиваних панталончиків і три прозорі тендітні дамські сорочки, батистові хусточки і навіть один корсет та кілька панчішок.
— Сьогодні у мене служба, — прийду аж уночі. Подбайте про все і приберіть квартиру. Останній мій денщик через своє ледарство пішов сьогодні з маршбатальйоном на фронт.
Віддавши ще накази щодо канарка і ангорської кішки, він пішов, не забувши з порога ще раз кинути кілька слів про чесність і порядок.
Швейк навів у квартирі зразковий порядок, так що, коли надпоручник Лукаш уночі повернувся додому, Швейк міг йому відрапортувати:
— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, все гаразд, лише кішка набешкетувала і зжерла вашого канарка.
— Як це?! — загримів надпоручник.
— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, ось як. Я знав, що коти не люблять канарків і збиткуються над ними. Давай, думаю, познайомлю їх одне з одним, а коли ця бестія схоче якусь штуку встругнути, то дам їй на той випадок такого духопелу, що аж до самої смерті не забуде, як з канарками поводитися, бо я, треба вам, пане обер-лейтенанте, знати, дуже люблю тварин. У нас удома живе один капелюшник. То він так видресирував кішку, що вона хоч спершу й зжерла йому трьох канарків, зате тепер уже не чіпає жодного, і канарок міг би навіть на неї сісти. Отож, думаю, треба й собі спробувати. Витяг я того канарка з клітки, "нюхай", кажу, а ця мавпа, я навіть не опам'ятався коли, відкусила йому з доброго дива голову. Такого свинства від неї я аж ніяк не сподівався. Коли б це, пане обер-лейтенанте, був горобець — я не сказав ні слова, але такий гарний канарок, гарцький. А як вона його жадібно жерла, просто з пір'ям, жере та ще й на радощах муркоче. Кішки, кажуть, мало музикальні й не можуть терпіти співу канарків. Вони, бестії, просто на цьому не розуміються. Я кішку вилаяв, але побий мене бог, коли я її хоч чим-небудь скривдив. Чекав на вас, як ви вирішите, що нам з тією паршивою потворою робити далі.
Оповідаючи це, Швейк так щиро дивився надпоручникові в очі, що той, наблизившись спочатку до нього з певним жорстоким наміром, відступив, сів у крісло і спитав:
— Послухайте, Швейку, ви насправді таке теля боже?
— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, так, — урочисто відповів Швейк. — Мені змалечку як наврочено. Завжди хочу щось поліпшити, аби все було добре, та ніколи з цього нічого путнього не виходить, тільки для мене і для всіх довкола неприємності. Я справді хотів їх обох познайомити, щоб одне одного поважали. Я не винен, що вона зжерла канарка і знайомство увірвалося. В готелі "У Штупартів" кілька років тому кішка зжерла навіть папугу, бо він з неї глузував і нявчав покотячому... Але кішки страшенно живучі. Якщо накажете, пане обер-лейтенанте, уколошкати її, то доведеться придавити її між дверима, бо інакше нічого не вийде.
І Швейк з найневиннішим виразом обличчя і добродушним усміхом ясно виклав надпоручникові, як треба страчувати котів; зміст цієї розповіді напевно довів би Товариство захисту тварин до божевільні.
При цьому він виявив такі професійні знання, що надпоручник Лукаш, забувши свій гнів, спитав:
— Ви вмієте поводитися з тваринами? Ви любите їх?
— Найбільше я люблю собак, — сказав Швейк, — бо на них можна добре заробити, треба тільки вміти їх продавати. В мене це не виходило, бо я завжди був чесний, хоч, правда, люди приходили до мене із скаргами, чому, мовляв, я продав здохлятину замість чистокровного і здорового собаки. Нібито всі собаки мають бути чистокровні та здорові! Та ще й кожен бажає мати родовід, отож доводилося ті родоводи друкувати і з якоїсь кошіржської 1 дворняжки, що народилася на цегельні, робити найчистокровнішого дворянина з баварської псарні Арміна фон Баргейма. А покупці побачать отой родовід та й радіють, мовляв, поталанило, придбали чистокровну тварину. Їм можна було підсунути вршовицького шпіца замість такси, а вони тільки дивувалися, чому цей, аж із самої Німеччини, дорогий собака такий кудлатий і чому в нього не криві ноги. Так роблять в усіх псарнях. У вас би, пане обер-лейтенанте, очі на лоба полізли, коли б ви побачили ті шахрайства з родоводами, що робляться у всіх великих псарнях. Собак, які б могли про себе сказати: "Я чистокровна тварина", — насправді мало. Або його мамуня втратила розум з якоюсь потворою, або бабуня, або мав тих татунів багато і від кожного щось успадкував. Від одного — вуха, від другого — хвіст, від третього — якісь кудли на морді, від четвертого — пащеку, від п'ятого — криві лапи, а в шостого вдався зростом. Якщо ж мав таких батечків із дванадцять, то можете собі уявити, пане обер-лейтенанте, який у того собаки вигляд! Одного разу я купив такого пса — звали його Балабан, так він через отих своїх батьків був такий гидкий, що всі собаки його обминали. Я купив його з милосердя, бо він був такий одинокий. І сидів той пес вічно дома в кутку, та такий же смутний, такий смутний, що я мусив його продати за пінчера. Найбільшого клопоту завдало мені фарбування його, бо конче треба було тому псові надати кольору солі з перцем. Потім він потрапив зі своїм хазяїном аж у Моравію, і відтоді я його вже не бачив.
1 Кошірже — район у Празі.
Надпоручника почала цікавити ця кінологічна лекція, тому Швейк міг без перешкоди вести далі:
— Собаки самі не можуть фарбувати собі волосся, як це роблять дами. Про це повинен подбати той, хто хоче пса продати. Коли пес такий старий, що аж посивів, а ви хочете продати його за однорічного цуцика або навіть запевняєте, що цьому дідуганові лише дев'ять місяців, то тоді купіть ляпіс, розчиніть його і пофарбуйте ним пса в чорний колір — він буде як новенький; щоб набув сили — годуйте його миш'яком у конячих дозах і зуби чистіть наждачним папером, тим, яким чистять іржаві ножі. А перше ніж поведете його продавати, влийте йому в пащеку слив'янки, щоб він був трохи напідпитку, і пес одразу стає жвавий, веселий, радісно гавкає і родичається з кожним, ну чисто вам п'яний радник. Але найголовніше ось що: треба говорити й говорити до покупця, аж поки не заб'єте йому памороки. Якщо хтось хоче купити той-тер'єра, а ви не маєте нічого іншого, крім якогось мисливського пса, то треба вміти переконати покупця, щоб він замість той-тер'єра повів додому мисливського пса. А якщо випадково маєте лише той-тер'єра, а є покупець на злючого німецького вартового дога, то ви повинні так забити баки йому, щоб він замість дога відніс у кишені цього маленького той-тер'єра. Колись, як ще я торгував тваринами, прийшла до мене одна дама. У неї, каже, втік у садок папуга. А там саме перед віллою гралися якісь хлопчаки в індіанців.