Діставши з кишені пляшечку з чорнилом, він узявся заповнювати купчу і за кілька хвилин подав її молодому панові.
– Цікаво, а що, як і мене розкласти отак по артикулах,– сказав той, побіжно переглядаючи документ,– то скільки б за мене можна дати? Скажімо, стільки то за поставу голови, за високе чоло, стільки то за руки й ноги, потім окремо за освіченість, здібності, доброчесність... А втім, останнє, мабуть, недорого коштує. Ну що ж, ходім, Єво,– обернувся він до дочки і взяв її за руку.
Він перейшов палубу, підступив до Тома і, легенько торкнувши пальцем його підборіддя, добродушно мовив:
– Ану поглянь, Томе, як тобі подобається твій новий хазяїн?
Том підвів голову. Навряд чи хто не відчув би приємності, дивлячись на те молоде, гарне й веселе обличчя. На очі Томові навернулися сльози, і він щиро сказав:
– Хай благословить вас Господь, пане!
– Сподіваюся, що благословить. Отже, тебе звуть Том? Ти вмієш правити кіньми, Томе?
– Я до коней змалечку звичний,– відказав Том.– Містер Шелбі завжди мав їх багато.
– От і гаразд. Тоді я, мабуть, поставлю тебе кучером. Тільки за умови, що напиватимешся ти не частіше, ніж раз на тиждень, не беручи до уваги особливих нагод.
Том здивовано і трохи ображено мовив:
– Я зовсім не п'ю, пане.
– Цю байку, Томе, я вже чув. А втім, побачимо. Коли так, то це буде чимала вигода для нас. Ну, годібо, друже,– добродушно додав він, побачивши, що Том засмутився.– Я певен, що ти й справді шануватимешся.
– Авжеж, пане.
– Тобі в нас буде добре,–сказала Єва. Тато хороший, тільки він завжди з усіх кепкує.
– Тато дуже тобі вдячний за таку рекомендацію,– засміявся Сен Клер і, повернувшись на підборах, пішов собі
Розділ XV
ПРО ТОМОВОГО НОВОГО ГОСПОДАРЯ, ТА ПРО ВСІЛЯКІ ІНШІ РЕЧІ
Оскільки примхлива доля звела нашого скромного героя з особами вищого світу, ми вважаємо за свій обов'язок відрекомендувати їх читачеві.
Огюстен Сен Клер був син заможного луїзіанського плантатора. Рід їхній походив з Канади, звідки приїхали його батько й дядько, дуже схожі один на одного вдачею. Дядько оселився на багатій фермі у Вермонті, батько став власником великих плантацій в Луїзіані1. Мати Огюстена була француженка з гугенотської2 родини, що емігрувала до Луїзіани в числі перших поселенців. Вона народила двох дітей: Огюстена та його брата. А через те, що Огюстен успадкував від матері її кволість і слабовитість, його ще в дитинстві, за порадою лікарів, відвезли до дядька у Вермонт, сподіваючись, що тамтешній суворіший клімат піде на користь його здоров'ю. Там вій прожив багато років і закінчив коледж.
Невдовзі по тому в одному з північних штатів він познайомився з гарною і благородною дівчиною. Вони покохали одне одного й заручилися. Огюстен повернувся на Південь, щоб підготувати все до весілля, коли раптом одного дня одержав назад свої листи до нареченої з коротенькою запискою від її опікуна, в якій говорилося, що на той час, як до нього дійдуть ці листи, вона вже буде дружиною іншого. Вражений до нестями, він, як і багато хто в таких випадках, вирішив одним відчайдушним зусиллям вирвати з серця навіть і згадку про неї. Надто гордий благати чи шукати порозуміння, він безоглядно кинувся у вир великосвітського життя і десь за два тижні після того злощасного листа вже був визнаним поклонником найпершої красуні сезону. Ледве минув час, потрібний на всілякі приготування, як він привів у дім молоду дружину, що мала струнку постать, гарні темні очі та сто тисяч доларів посагу. І, певна річ, усі вважали його за неабиякого щасливця.
1 Штат Вермонт лежить на північному сході США, в так званій Новій Англії; Луїзіана– на крайньому півдні.
2 Гугеноти – французькі протестанти, переслідувані королівською владою. Частина їх емігрувала в Луїзіану та інші штати Північної Америки.
Молоде подружжя проводило медовий місяць на своїй розкішній віллі біля озера Поншартрен, приймаючи в себе вишукане товариство, коли одного дня Огюстен одержав лист;а, написаного тією незабутньою рукою. Листа йому подали в розпалі веселої та невимушеної розмови, що точилась у вітальні. Побачивши знайому руку, він страшенно зблід, проте опанував себе й докінчив жартівливу словесну баталію, яку саме вів з одною дамою навпроти, а вже тоді, вибравши слушний момент, залишив товариство. Опинившись на самоті в своїй кімнаті, він розпечатав і прочитав того листа, що його тепер краще було б не читати. Дівчина детально розповідала, як опікун і його сім'я домагались від неї, щоб вона одружилася з його сином; як раптом перестали надходити листи від Огюстена, хоч вона й далі писала йому, аж доки, знеможена сумнівами й тривогою, занедужала; і як вона, зрештою, викрила ті підступи проти них обох. Закінчувався лист словами надії та вдячності й запевненнями у неминущому коханні, що були для нещасного молодика гірші від смерті.
Він тут таки відписав їй:
"Я одержав вашого листа – але надто пізно. Я повірив тій брехні, я був у розпачі. Тепер я одружений, і всьому кінець. Забути одне одного – ось єдине, що нам лишається".
Так загинули в житті Огюстена Сен Клера всі романтичні ідеали. Залишилася тільки дійсність – нудна й безбарвна, мов липка твань, що лишається на березі після припливу. Відлинула іскриста голуба хвиля, зникли вдалині білокрилі вітрильники, замовкла музика весел та співучих вод, і довкола сама лише твань, липка, сіра, нудотна,– ото і вся дійсність.
Відома річ, у романах люди з розбитим серцем наприкінці помирають, і там воно цілком до речі. Та в дійсності ми не помираємо, хоч би й загинуло все, що було нам утіхою в житті. Людина має повсякденні потреби й турботи: їсть, п'є, одягається, гуляє, ходить у гості, купує, продає, розмовляє, читає,– і оце все ми й називаємо звичайно життям. Воно ж таки лишилось і Огюстенові. Коли б його дружина була щира жінка, вона б ще змогла, як то вміє жіноцтво, зібрати докупи розірвані нитки життя і виплести з них новий яскравий узір. Та Марі Сен Клер того навіть і не добачила. Як уже говорилося, вона мала тільки струнку постать, гарні очі та сто тисяч доларів посагу. А цього, напевне, було замало, щоб розрадити стражденну душу.
Коли вона прийшла і побачила, що Огюстен, блідий мов смерть, лежить на канапі, посилаючись на раптовий головний біль, вона порадила йому понюхати нашатирного спирту; та коли його блідота й головний біль не минули і по кількох тижнях, вона невдоволено сказала, що ніколи не сподівалась від містера Сен Клера такої немічності: він, здається, дуже схильний до мігрені, то для неї це справжня біда, бо він не може виїжджати з нею в світ, і, мовляв, буде просто дивно, що вона скрізь їздитиме сама так скоро після весілля. Десь у душі Огюстен був навіть задоволений, що його дружина така непрониклива. Та от скінчилися веселощі й утіхи медового місяця, і він побачив, що вродлива молода жінка, яку змалечку пестили й ніжили, може бути досить норовистою господинею в повсякденному житті.
Марі ніколи не відрізнялася щиросердою і чутливою вдачею, а коли й мала якісь добрі нахили, то їх давно вже поглинуло безмежне сліпе себелюбство, ще страшніше своєю тихою впертістю. Для неї просто не існувало нічиїх запитів або потреб, крім її власних. Від самого дитинства її оточували слуги, які тільки на те й жили, щоб вдовольняти її примхи, і їй навіть на думку не спадало, що вони можуть мати якісь свої почуття чи права. Єдина дочка у батька, вона не знала відмови ні в чому, що було в межах людських можливостей. Отож не дивно, що коли вона, блискуча красуня й багата спадкоємиця, почала виїжджати в світ, усі чоловіки – і годні на женихів, і не годні – враз опинилися біля її ніг. І тепер вона вважала, що, здобувши її, Огюстен має почувати себе найщасливішим із смертних.
Дуже помиляються ті, що гадають, ніби безсердечній жінці байдуже до того, чи люблять її інші. Ніхто в світі не вимагає до себе любові так безжально, як себелюбна жінка, і чим менше вона любить сама, тим ревнивіше й прискіпливіше домагається, щоб їй віддавали всю душу, до останнього дріб'язку. І тільки но Сен Клер перестав упадати коло неї так, як раніше, коли залицявся, він враз побачив, що його повелителька аж ніяк не схильна зректися свого раба. Почалися сльози, образи, дрібні сварки, на нього посипались нарікання, жалі, докори. Добродушний і поблажливий Сен Клер намагався відбутись дарунками та лестощами, а коли Марі народила гарненьку дочку, він навіть відчув до неї щось наче ніжність.
– Мати Сен Клера була надзвичайно благородна й доброчесна жінка, і він дав дитині її ім'я, сподіваючись, що дівчинка виросте схожа на неї. Це не пройшло повз увагу його ревнивої та підозріливої дружини, .і вона невдоволено спостерігала, як Сен Клер цілком поринув у турботи про дочку: все, що він оддавав дівчинці, вона вважала украденим у себе. Відтоді як вона народила дитину, її здоров'я почало помалу підупадати. Постійна бездіяльність – фізична й духовна,– безнастанна нудьга та невдоволення у поєднанні з легким нездужанням за кілька років обернули квітучу молоду красуню на пожовклу й зів'ялу хворобливу жінку, що ділила свій час між безліччю всіляких уявних хвороб і вважала себе з усіх боків найбільш знедоленою страдницею в світі.
Не було кінця її скаргам на свої незчисленні болі, та головною її недугою все лишалася. мігрень, що часом прирікала її по три дні на тиждень не виходити з кімнати. А оскільки все господарство довелося звірити на слуг, то Сен Клер дуже скоро відчув, що в домі у нього стало аж ніяк не затишно. Його єдина дочка росла квола й слабенька, і він боявся, що без належного догляду, якого марно було .сподіватися від такої недбалої матері, здоров'ю та життю дівчинки загрожує небезпека. Отож, їдучи до Вермонту, він узяв її з собою, а там умовив свою двоюрідну сестру, міс Офелію Сен Клер, переїхати до них на Південь. І ось вони втрьох повертаються назад пароплавом, на якому ми й познайомили з ними читача.
А поки вдалині постають дахи та шпилі Нового Орлеана, ми ще маємо час відрекомендувати читачеві й міс Офелію.
Ті, кому випадало подорожувати по штатах Нової Англії, напевне пам'ятають тамтешні затінені прохолодою села й великі фермерські будинки з чисто підметеним зеленим подвір'ям під рясними й розлогими кленами.