Англія замість розвиватися поверне назад… Так, назад. Хоч би там що казали про стару королеву – за останні роки я сам зрозумів, що в неї багато вад, – вона принаймні дивилася вперед. За час її королювання Англія змінилась і виросла, хоч поступ давався їй дорогою ціною. Багато старовинних значних родин, особливо на Півночі, ненавидять королеву за те, що вона стоїть за нове, а вони захищають старе.
– У тебе є гроші? – несподівано спитала Кіт, перебиваючи мої думки.
– Ні, – відповів я, з жахом згадавши, що в мене справді немає ні пенса.
Гроші залишились там, де стояли наші коні й паки з крамом – у стайні містера Бела. А ті кілька пенсів, що я мав із собою, лежали разом з моїм одягом на острові посеред Алсвотеру.
– У мене є два з половиною пенси, – провадила Кіт. – Не такі гроші, щоб прогодувати двох чоловік та ще й двох коней до самого Лондона.
Так, грошей було не рясно. Ми потрапили в скрутне становище.
– Що ж, – сказала Кіт, – доведеться продати одного коня. Разом із цим розкішним сідлом він коштує силу грошей. Ти поїдеш далі на другому коні, а я… я спробую добратися піхотою.
– Ти так кажеш, бо жила весь час у теплі та в добрі, – зауважив я. – Тебе виховували, як панночку: всі знали, хто ти така, і ніхто не ставив під сумнів твоєї чесності.
– А минулого року? – обурено вигукнула вона.
– Я ж вийшов із простих людей, – провадив я, не звертаючи уваги на її слова, – і добре знаю, що люди не купують породистих коней у хлопчаків. Швидше за все нас просто запроторять до в'язниці як конокрадів.
Кіт зітхнула.
– Атож, твоя правда. Ми не скидаємося на дорослих і не викликаємо довіри. Але подумати тільки, по той бік гори, – додала вона, показуючи пальцем на велетня Гелвеліна, що височів ліворуч од нас, – лежить мій маєток…
– Занадто часто ти балакаєш за свій маєток, – обірвав я їй мову. – Той маєток стане твій через багато років, коли ти виростеш, а зараз він нам ні до чого.
– Так, але в тих місцях є люди, що допомогли б мені навіть сьогодні, якби я постукала в їхні двері. В кожному разі вони позичили б стільки грошей, скільки нам треба до Лондона.
– Однак переїхати через ту гору так само неможливо, як і вернутися назад у Лонсдейл, де ми теж розжилися б на гроші. Наш шлях лежить тільки вперед. Нічого, якось воно та буде.
Тепер ми пустили коней ступою, бо дорога пішла вгору до ущелини Данмейл Рейз, що лежала між двома бескидами – Сіт Сендал і Стіл Фел. По той бік перевалу був Вестморленд. Люди розповідали, що в цьому вузькому міжгір'ї, де видно тільки вузьку смужку неба, зазнав поразки й загинув Данмейл, останній камберлендський король. Це сталося давньої давнини, десь ще за римлян.
На вершині перевалу ми спинилися і злізли з коней, щоб дати їм відпочинок, якого вони давно потребували.
– Не можна їх замордувати, – сказав я ніби між іншим.
– Певна річ! – обурено вигукнула Кіт і поплескала чалого по спині. – Такі гарні коні!
– Ми не маємо права мчати увесь час стрімголов, бо нам ніде взяти свіжих коней. Доведеться глядіти цих і використати їх як:' найвигідніше.
– Ти гадаєш, що за нами женуться? – спитала Кіт озираючись.
Згори дорогу було видно на багато миль, і я не бачив на ній жодної живої душі. Якщо за нами й женуться, то нам пощастило далеко втекти від переслідувачів.
– Певна річ, вони кинулися навздогін, – відповів я. – Ми веземо повідомлення, що призведуть до смерті щонайменше дванадцять чоловік. Невже вони дадуть нам утекти?
– Але ж вони не наздоженуть нас: ці коні летять, наче той вихор.
– Ти сама не думаєш, що кажеш, Кіт. Наші "вихорі" потомляться, і змінити їх ніде. А наші переслідувачі будуть зовсім у іншому становищі. Уяви собі, що за нами женеться містер Армітуейт або, ще певніше, сер Філіп – коли йому пощастило втекти цілому від мого батька та наших сусідів. У нього є гроші, є ім'я. Якщо потрібно, він мінятиме коней у кожному місті.
– І дожене нас?
– Можливо. Триста миль – немалий шлях. Та не журися На те, щоб змінити коні, потрібен час. Якщо ці красені витривалі і ми глядітимемо їх, то зуміємо втекти від переслідувачів.
Я говорив якнайбадьоріше, але, свідчуся богом, зовсім не уявляв собі, як ми прогодуємо коней на два з половиною пенси, якщо навіть самі будемо живитися самим повітрям.
– Зачекай-но! – сказала Кіт, зазираючи в торбу, що була приторочена до сідла мого коня. – Нам, здається, пощастило. Містер Армтуейт, мабуть, ладнався сьогодні в далеку дорогу. – Вона витягла пакунок, загорнений у білу серветку. – Дивись, Піте: вівсяні млинці, сир, півкурки! Та ще на додачу й фляжка з вином!
– Ми збережемо її на крайній випадок.
Правду казати, я був певний, що таких випадків трапиться безліч.
Та це була не остання знахідка Кіт.
– Дай-но мені ножа! – вигукнула вона. – Тут у підбивці щось зашито.
– Папери? – з надією спитав я.
– Ні. Щось набагато краще. Подивись-но, гроші!
Вона тримала двома пальцями золоту монету. Я бачив викарбувані на ній три лілеї і під ними троянду.
– Ого! Нобль! Там є ще?
– Не будь такий жадібний. Як-небудь прогодуємося на дев'ятнадцять з половиною шилінгів!
Не знаю, чи містер Армтуейт зашив монету на запас, якщо не вистачить грошей під час мандрівки, чи він, як і багато хто, вірив, що нобль має чудодійну силу проти злих чарів. Але я певний, що та монета ніколи б не стала йому в такій пригоді, як стала нам. Дев'ятнадцять з половиною шилінгів, вірніше дев'ятнадцять шилінгів і вісім з половиною пенсів, як нагадала мені Кіт, – то було справжнє багатство. На такі гроші ми могли накупити вдосталь харчів і для себе, і для своїх чотириногих друзів.
Коли ми посідали на коней і рушили вниз до Вестморленду, я почував себе цілком щасливим. Невисокий Грасмір здавався таким мирним і тихим у промінні ясного сонця, навіть химерні обриси скель Гелм Крегу втратили свій зловісний вигляд, і одна з них, схожа на лева, що ліг спочивати, і справді була ніби сонний добродушний звір.
Цок-цок! Цок-цок!..
Вперед, повз заросле очеретами озеро Райдалвотер, через село Емблсайд, до верхів'я Віндерміру…
Часом ми минали інших подорожніх, і вони здивовано витріщалися на убого вбраних хлопчаків, що їхали на прегарних конях. Ми вигадали про всяк випадок цілу історію. Ми, мовляв, доправляємо коней до свого господаря, ім'я й адреса господаря мінялася, що далі ми від'їжджали від Кезіка.
Коли ми вперше побачили людей, які їхали нам назустріч, я хотів був звернути в гайок побіч дороги, щоб вони не помітили нас і не виказали нашим ворогам. Але потім зміркував, що так ми тільки згаємо багато часу, бо ж тоді доведеться ховатися від кожного подорожнього. Містер Армтуейт все одно чудово розуміє, що ми прямуємо до Лондона, тому ховатися не було ніякого сенсу.
– А якби звернути з дороги і пересидіти до ночі в надійній схованці? – запропонувала Кіт. – Хай вони минуть нас і загублять наш слід.
– Думка начебто й добра, – поволі мовив я, – але не знаю, чи маємо ми право гаяти аж півдоби.
– Атож, маєш слушність, – погодилась вона. – До того ж це й небезпечно. Якщо ми дозволимо їм випередити нас, вони поширять чутку про те, що розшукують двох малолітніх конокрадів. Коли ми рушимо далі, на нас чигатиме вся навколишня людність.
Та й самі змовники, могла б додати вона, загубивши слід, повернуть назад, назустріч нам. Навряд чи вони простуватимуть далі й далі, якщо подорожні казатимуть, що не стрічали нас. Ні, обставини не сприяли нам: ми були надто помітні, і люди скажуть, бачили вони нас чи ні.
Але пропозиція Кіт змусила нас поміркувати, і скоро мені спало на думку інше.
– Знаєш що? – сказав я, коли ми проскакали повз Віндермір і почали підніматися на низькі горби, що ними йшла дорога на Кендал.
– Що?
– Навіщо нам їхати лондонською дорогою?
– А хіба є інший шлях на Лондон?
– Не в цій частині Англії, – відповів я всміхаючись.
Вона відразу збагнула, що я маю на увазі.
– Ти кажеш про Великий північний шлях? Ти хочеш…
– Атож. Коли на дорозі нікого не буде, ми звернемо вбік і подамося навпростець через йоркширські гори. Це нелегкий шлях, і нам доведеться загаятись, питаючись дороги, зате коли ми врешті подолаємо ті вершини, то враз опинимося в долині й стрілою помчимо Великим північним шляхом.
– О, це чудово, Піте! Поки вони шукатимуть нас у Ланкаширі, ми вже проїдемо півдороги до Лондона!
– Сподіваюся, що так воно й буде, – сказав я обережно.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ
"ДІВОЧА ШАХТА"
Якщо є два слова, що від них навіть зараз, через стільки років, у мене холоне від жаху серце, то це слова "Дівоча шахта".
Зразу за Кендалем ми звернули з великої дороги на путівець з глибокою колією, вибитою селянськими возами, що, крім них, видно, тут ніхто й не їздив. Перш ніж звернути, ми спинили торговців вовною і розпиталися, чи далеко до найближчого міста. Може, думали ми, наше запитання дійде до вух ворогів і введе їх в оману, спрямувавши не на той слід.
Потім, пильна озирнувшись на всі боки і пересвідчившись, що ніхто не бачить, як ми звертаємо з дороги, ми помчали клусом уздовж путівця. В далині височіло довге нерівне пасмо йоркширських гір, золотаво-зелених у сяйві надвечірнього сонця.
Нам пощастило. Десь добрі три милі ми не бачили ні оселі, ні живої душі. Згодом нам трапився глухий дід, що їхав на возі, сидячи на полудрабках. Ми збагнули, що дід глухий, коли він спитав нас, чи не бачили ми чорного пса, і нам довелося щосили кричати просто у волохате вухо, аж поки він зрозумів, що ми його не бачили і не хочемо бачити.
– А-а! – лагідно мовив він і погнав далі свого поні.
Ми проїхали ще кілька миль, нікого не стрівши. Саме такого шляху нам і треба було: безлюдного, щоб ніхто не помітив.
– Може, спочинемо та з'їмо курку? – запропонував я.
Кіт озирнулася через плече – така вже в нас стала звичка, – але, певна річ, дорога позад нас була порожня.
– Ні, проїдемо трохи далі.
– Але ж я голодний, як вовк. Ну, то давай їсти на ходу.
Я відломив курячу ніжку і простягнув її Кіт. Ми кинули поводи на шию коням і поїхали ступою, заживаючи курятини просто з пальців.
Треба було спинитися хоч би задля коней. Я так турбувався ними, як мати турбується хворою дитиною. Біда, якщо котрийсь закульгає або натре спину сідлом. Навіть загублена підкова може затримати нас надовго, бо в цій безлюдній місцевості важко знайти коваля.