З одним розвідним мостом покінчено.
— Працюйте, товариші, всі разом,, працюйте. Працюйте, Жаку Перший, Жаку Другий, Жаку Тисячний, Жаку Двотисяч— ний, Жаку Двадцятьп'ятитисячний. В ім'я всіх янголів чи всіх дияволів — як хто хоче — працюйте. — Так говорив Дефарж із винарні, все ще коло гармати, що давно вже стала гарячою.
— До мене, жіноцтво! — кричала його дружина.—Що? Хіба ми не можемо вбивати так само як і чоловіки, коли беруть фортецю? — І з верескливим кровожерним криком стовпилися навколо неї жінки, озброєні по-різному, проте всі озброєні однаково голодом і помстою.
Гармати, рушниці, вогонь і дим; однак іще глибокий рів, єдиний розвідний міст, масивні кам'яні мури і вісім великих башт. В лютуючому морі деякі переміщення, — падають поранені. Блискає зброя, миготять смолоскипи, куряться вози вогкої соломи, в усіх напрямках тяжка робота на сумежних барикадах, крики, постріли, прокляття, безмежна мужність, гуркіт гармат, постріли рушниць і лютуючі крики живого моря; та все ще глибокий рів, і єдиний розвідний міст і масивні кам'яні мури, і вісім великих башт, і все ще Дефарж із винарні коло своєї гармати, що за чотири пекельні години служби розігрілася вдвоє.
Білий прапор із фортеці і переговори... Все це ледве помітно серед лютуючої бурі; нічого не чути... враз море піднялося незмірно ширше й вище й понесло торговця вином Дефаржа через спущений, розвідний міст, через масивні кам'яні стіни в середину восьми великих башт, що тепер піддалися.
Натиск океану, який ніс його, був такий непереможний, що він не міг духу звести й повернути голови, наче він боровся серед справжніх бурунів Південного Моря, аж поки спустився на землю на зовнішньому дворі Бастілії. Тут на розі муру він силкується оглянутися навколо себе. Жак Третій був близько поруч нього, мадам Дефарж, що стояла на чолі декількох своїх жінок, видно було на відстані з ножем у руках. Скрізь сум'яття, захоплення, разючий шум, шалені жестикулювання.
— В'язнів.
— Списки.
— Таємні камери.
— Знаряддя тортурів,
— В'язнів.
Із усіх цих криків і десятків тисяч нескладних викликів вимогу: "в'язнів" найчастіше чути було серед моря, що безперестанно припливало, немов була вічність людей так само як і вічність часу й простору. Коли передні хвилі прокотилися мимо й понесли з собою і в'язничних сторожів, загрожуючи їм усім негайною смертю, якщо тільки хоч один потайний закуток залишиться невідчиненим, Дефарж ухопив своєю сильною рукою одного з них за груди, — то був сивий чоловік, що мав у руці смолоскипа, — одвів його набік і поставив до муру.
— Покажи мені Північну Башту, — сказав Дефарж.— Швиденько.
— По щирості покажу вам, — відповів той, — якщо ви підете зі мною. Тільки там тепер немає нікого.
— Що визначає: Сто П'ять, Північна Башта? — спитав Дефарж. — Швидше.
— Що то визначає, месьє?
— Чи то визначає в'язня, чи місце ув'язнення? Чи то визначає, що я повинен пристрелити тебе?
— Убий його, — закричав Жак Третій, що підійшов до них.
— Це така камера, месьє.
— Покажи її мені.
— Тоді ходім цією дорогою.
Жак Третій, з його звичайною ненаситливістю, очевидно був незадоволений, що розмова звернула в такий бік, який не обіцяв крови, вхопив за руку Дефаржа, що тримав за руку тюремника. Темним склепінням, де ніколи не сяяв денний світ, повз огидні двері темних печер і кліток, вниз і вгору нерівними кам'яними й цегельними сходами, що скорше подібні були до висхлих річищ водоспадів ніж до сходів, Дефарж, тюремник і Жак Третій, ухопившись руками один за одного, йшли так
швидко, як тільки могли. Тут і там, особливо напочатку, хвиля натискувала на них і неслася далі; однак, коли вони, спустившися вниз, почали підійматися й лізти по ґвинтуватих сходах, вони залишилися самі. Тут у масивних мурах і склепінні вони ледве чули ту бурю, що лютувала в фортеці й поза нею, наче вони поглухли від того галасу, в якому зараз перебували.
Тюремник спинився коло низеньких дверей, усунув ключ у скрипливий замок, дуже поволі відчинив двері й сказав, коли вони входили, нахиливши голови:
— Сто П'ять, Північна Башта.
Тут було маленьке, дуже заґратоване, без шкла віконце високо в мурі, з кам'яним накриттям спереду; бачити небо можна було, тільки низько нахилившись і дивлячись угору. На декілька кроків од вікна був невеличкий камін з тяжкими залізними штабами; на огнищі купа давньої золи з дров. Ослінчик, стіл і солом'яне ліжко. Чотири почорнілі стіни, і на одній з них заржа Він усе ще тримав у руці щітку від своєї гармати. Він одразу перемінив щітку на лома й, повернувшись до поточених червяками ослінчика ñ стола, декількома ударами розбив їх дощенту.
— Тримай смолоскипа вище, — сказав він сердито до тюремника.— А ти, Жаку, пошукай тут добре серед цих уламків. Ось подивився вгору в димаря, постукав і посовав там ломом, забрався й за залізні ґрати. За декілька хвилин звідтіля посипалася вапна й сажа, — він мусів одвернутися, щоб не запорошити очей, потім почав обережно шукати і в тому смітті, що падало, і в давній золі, і в щілині каміна, в яку попав його струмент, а може и він сам пробив її. Нічого не знаходиш у дереві? Нема нічого і в соломі, Жаку?
— Нічого.вони залишили вогонь і попередньою дорогою пішли до двору. Здавалося, що вони знов починали чути в міру, як вони сходили вниз, аж поки знов опинилися серед лютуючого моря.
Вони побачили, що море підіймається і хвилюється, розшукуючи самого Дефаржа. Св. Антон голосно кричав, щоб його виноторговець став на чолі сторожі, що охороняла коменданта, який захищав Бастілію і розстрілював народ. Інакше комендант не піде до Міського Дому на суд. Без нього він утече, і за на— родню кров (що стільки років була ні по чому, а тепер враз набрала великої ціни), не буде помсти.
Серед цього ревучого моря пристрастів і лютости, що наче стіною оточувало старого офіцера, помітного по його сірому мундиру з червоними кантами, була тільки одна зовсім спокійна постать і то була постать жінки. "А он і мій чоловік", — крикнула вона, показуючи на нього: "он Дефарж". Вона як стояла непорушною коло суворого старого офіцера, так і залишилася непорушною коло нього; вона залишалася непорушною коло нього, коли Дефарж та інші волокли його по вулицях; залишалася непорушною коло нього тоді, коли вже він дійшов до місця призначення, і почали бити його ззаду; залишалася непорушною коло нього й тоді, коли на нього посипався немов дощ тяжких стусанів і ударів; залишалася коло нього й тоді, коли він упав мертвий,— тільки тоді вона враз оживилася, наступила ногою на його шию і своїм лиховісним давно готовим ножем одтяла йому голову.
Настав час, коли св. Антон почав здійснювати страшний замисел— вішати людей замість ліхтарів. Розпалилася кров св. Антона, а кров тиранства й залізного панування потекла... потекла по сходах Міського Дому, де лежав труп коменданта... потекла по підошві черевика мадам Дефарж, коли вона стала ногою на його тіло, щоб зручніше було стинати голову. "Спустіть ліхтаря!" — кричав св. Антон, шукаючи навколо нових жертв смерти, — "треба залишити на сторожі одного з його салдатів". Повішений на ліхтарні вартовий залишився на посту, а море рушило далі.
То було море грізної води; руїнницькі хвилі котилися одна за однією, — глибини їх ще не були вимірені, і сили їх ще не були дізнані. Безжалісне море бурхливо повсталих мас, голоси помсти, лиця, такі загартовані в горні страждань, що в них не залишалося й сліду почуття милосердя.
Однак серед того океана лиць, на яких живими фарбами малювався вираз лютости й шалености, було дві групи лиць... по сім у кожній... вони так виразно контрастували з рештою, що море ніколи не носило на собі гідніших уваги уламків. Сім лиць в'язнів, враз звільнених бурею, що розбила їхні гроби, несено було понад головами; всі перелякані, всі розгублені, всі
здивовані, наче настав страшний'суд, а ті, що раділи навколо них, були загиблі злі духи. Інші сім лиць несли ще вище, сім мертвих лиць, їхні спущені повіки и напіврозплющені очі ждали страшного суду. Безстрасні лиця, з застиглим ще, однак незгла— дженим виразом на них, лиця, що швидше залишилися в страшному занімінні й наче ще мали підняти спущені повіки й послід— чити безкровними губами: "ти вчинив це". Сім звільнених в'язнів, сім закривавлених голів на списах, ключі від проклятої фортеці з восьми великих башт, декілька розшуканих листів та інших записок в'язнів давніх часів, що давно померли в тортурах, — оце й подібне до цього голосно лунаючі кроки св. Антона носили по паризьких вулицях в середині липня тисяча сімсот вісімдесят дев'ятого року.
Розділ XXII.
МОРЕ ЩЕ ПІДІЙМАЄТЬСЯ.
Св. Антон празникував тільки єдиний радісний тиждень, протягом якого він підсолодив свій шматок черствого й гіркого хліба, яко мога, присмаком братерських обіймів та привітань, коли мадам Дефарж знов сіла, як і звичайно, за прилавок, наглядаючи за покупцями. Мадам Дефарж не носила вже на голові троянди, бо велике братерство шпигунів навіть за короткий тиждень стало надзвичайно обережним і не покладалося на милосердя святого: ліхтарі поперек його вулиць з лиховісною елястичністю гойдалися вкупі з ними.
Мадам Дефарж сиділа, згорнувши руки; ранішнє сонце освітлювало й гріло її, — вона споглядала винарню й вулицю. І тут і там стояли гуртки гулящих людей, брудних і нещасних, проте тепер з очевидним усвідомленням своєї сили, що на їх убозтві затвердила свій трон. Найобідраніший нічний ковпак, надітий набакир на найнещаснішу голову, так і говорив вам: "Я знаю, як тяжко мені, її хазяїнові, підтримувати в собі життя, однак ти знаєш, як легко мені, її хазяїнові, знищити твоє життя?" Кожна гола виснажена рука, що не мала раніш роботи, тепер мала завсігди готову для себе роботу — бити. Пальці кожної жінки, що плела, стали злючими, довідавшись, що вони можуть розривати на шматки. Відбулася зміна і в зовнішньому вигляді св. Антона: його образ виконували протягом сотень років, і останні удари могутньо відбилися на його виразі.
Мадам Дефарж сиділа, спостерігаючи, з такою стриманою похвалою, якої тільки можна було бажати від отаманки жіноцтва св.