Для нього війна була невід’ємною рисою людського життя,
інакше він не міг думати. Він не міг уявити собі людей таких сильних і мудрих, щоб вони перемогли в собі вікодавній войовничий запал.
Три дні витратили ми, розвідуючи найкращу, най-коротшу дорогу від своєї ущелини до селища ворогів, дорогу через той вапняковий кряж, захищену густими чагарями й більш-менш безпечну від мегатеріїв.
Розвідавши, що треба, ми знову спустились до своєї похмурої оселі.
— На мене зійшов віщий дух,— сказав Чіт, коли ми вступили на брудну вуличку поміж злиденними куренями.
7
КОХАННЯ НА ОСТРОВІ РЕМПОЛІ
Ми багато розмовляли про війну, але вона ще довго не починалась, і мені часом здавалося, що вона так і не почнеться. Я дедалі більше звикав до своєї щоденної ролі Священного Безумця ремпольських тубільців. Я нудьгував, я почувався нещасливим, часами мене страшенно мучило сумління, душа моя повставала проти тієї мерзотної їжі, що нею мене годували, й мене жахала думка, що задля підтримання тьмяного вогника мого життя весь час позбавляють життя інших людей. Та потроху невблаганні природні потреби — голод, сон, безліч інших дрібниць і турбот — завертали мене назад у звичну колію. Я по-своєму сприязнився з Чітом і віщував те, що він від мене хотів. Я переконував себе, що, теревенячи про широкі простори нагір’я, тим самим протестую проти того життя, яким живу.
В ті дні на мене часом находили химери, що їх мені важко й описати. Я вже оповідав, що скелі довкола ущелини видавались мені напівпрозорі. Так от, іноді мені здавалося, що не тільки скелі, а й ще багато речей довкола мене теж світяться. Коли я зводив очі на кам’яні стіни над головою, мені інколи ввижалось, наче в них чорніють якісь примарні вікна, наче на них проступають якісь малюнки й написи з вогненних літер, а за мить, глянувши знову на ті скелі, я бачив тільки беске'гтя, осяяне призахідним сонцем. Або ж я відчував, що ноги
мої ступають по брукові, чув скреготіння трамвайних коліс і дзеленчання дзвінків. А за мить виявлялося, що то під ноги мені попавсь уламок скелі, а над вухом за-дзижчав жук, перелітаючи з однієї купи риб’ячих тельбухів на другу, а ще десь віддалік дикун гатить каменюкою по старому цвяхові з "Золотого лева", згинаючи його на гачок до вудки.
Часом, коли я оповідав про бали, вечірки та подібні розваги в цивілізованому світі, мені починало здаватись, наче я сам присутній — або допіру був присутній — там. Або ж, коли я прокидався вранці, мене брав сумнів, чи справді я Священний Безумець у шкурі й черепі, а не зовсім інша людина. В такі хвилини мене посідала прикра туга за домівкою. Я волів відганяти ті сумніви, чіпко держався за той факт, що я досі перебуваю на острові Ремполі. "Це острів Ремпол,— переконував я себе.— Це острів Ремпол. Не тривожте мене, марні видіння!"
Спочатку дні мого рабства на острові Ремполі тягли-ся нескінченно довго, однак що більше я обвикав, утягувався в щоденні клопоти, то коротші вони ставали і врешті почали пролітати зовсім непомітно. Я вже не сподівався, що мене хтось визволить звідси, облишив надії своїми балачками про цивілізацію та поступ домогтися якихось змін у тупій рутині життя цих людей. І лиш коли в моїх вухах залунали войовничі крики дикунів, що провіщали мені злигодні та муки, в мені знову прокинулась енергія, жадоба діяльності. Доти моя головна турбота в житті була — опиратись невпинним намаганням Ардама та кощавого діда звести мене до рівня звичайного смертного, одруживши з котрою-небудь із дочок племені, щоб вона жила в моєму курені й весь час назирала за мною. В тому опорі мене підтримував Чіт. Йому було майже так само важливо, як і мені, оберігати престиж Священного Безумця.
Лиш помалу я зрозумів, наскільки обидва ми залежимо один від одного. Священний Безумець був неодмінною умовою його беззастережного впливу на плем’я. Я був тільки останній і найцінніший із цілої низки носіїв черепа та шкури, що ними таємно керував і що їхню маячню тлумачив Чіт. І я міг виявитися незамінний. Без Священного Безумця Чіт був тільки оберігач та тлумач традицій племені, й усі його твердження й поради потребували б схвалення дідів. Але знаходити віщі знаки
в маячні та вибриках Священних Безумців умів тількй він, а моя маячня та вибрики давали йому такий багатий матеріал для тлумачення, якого він доти не мав ніколи. Незвичайні обставини моєї появи на острові, білий колір шкіри і взагалі дивовижна зовнішність, химерність моїх слів та вчинків — усе те дуже вирізняло мене серед моїх попередників.
Пізніше, повернувшись у лоно цивілізації, я цікавився питанням про роль божевільних у житті дикунів. Я перше гадав, що Священний Безумець острова Ремполу був явище виняткове. Виявилося, що зовсім ні. Мабуть, такі химерні дурники трапляються повсюди, відіграючи, так. би мовити, підривну роль у складній, інертній системі дикунської громади: їм іноді щастить уклинити щось нове в щільну мозаїку звичаїв та традицій. У деяких місцевостях безумці бувають помічниками шаманів, у інших — вони самі є чаклунами та віщунами.
На цю тему один із антропологів вашінгтонського Смітсонівського інституту опублікував монографію під назвою, здається, "Роль психічно неповноцінної особи в первісному суспільстві". Той дослідник пов’язує священних безумців Патагонії — бо, виявляється, вони є й на суходолі — з широко розповсюдженим інститутом царків-жерців і таким чином струшує цілу купу достиглих і вже надгнилих овочів із Фрезерової "Золотої гілки". Він зіставляє цих безумців не тільки з чаклунами та відьмами, а й з карнавальними королями, а також із блазнями та іншими диваками, такими популярними в середньовіччі. Мені казали, що він великий авторитет у тій царині. Потім дуже ефектно порівнює це явище з нашим сучасним ставленням до геніїв, із їхнім дивним правом на ексцентричність і парадоксальність та свободою від відповідальності. Безперечно, каже він, такі диваки звичайно бували знаряддям у руках у людей обережніших і завбачливіших, але теж, хоч і по-іншому, невдоволених панівним ладом. Дуже приємно усвідомлювати, що моє життя в тій похмурій ущелині належить до явищ, таких цікавих для соціології; однак, відзначаючи цей факт, я ще раз нагадую, що книжка моя — не наукове дослідження, а тільки повість про мої власні пригоди.
. Мій попередник на посаді Священного Безумця був кретин і вмер, обжершись покидьків. Чітові, видно, дуже
скрутно доводилося, поки не знайшли мене. Коли лисі мудреці перечили йому, він не міг побити їх ніяким провіщенням. І на острові неподільно панували традиції. Чіт пробував був створити репутацію божевільного одному молодикові, чиєю єдиною вадою була косоокість; але; він не мав успіху. Скільки я второпав зі слів Слинявого, молодикові претензії на безумство й недоторканність не були визнані за слушні. Чітового протеже звинуватили в блюзнірстві, і його недовга кар’єра скінчилася "доганою". Нещасливого кандидата в безумці викрила його власна дружина. Він запевняв, ніби на нього інколи находить, і тоді йому з’являється Велика богиня та дарує його своєю особливою ласкою; проте дружина з заздрощів, що вона не має своєї частки в його славі, завдала йому брехню.
,т-. Отоді вже самому Чітові трохи очей не перекосило! — виснув старий слинько й аж затрусився зі сміху.
То була для Чіта тяжка поразка. Знайти нового безумця ніяк не щастило. Були ще в селищі один горбань та.одна глухоніма дівчина, та, на біду, обоє вони були люди із здоровим глуздом і добропорядні. Вони нізащо не погоджувались корчити з себе дурників. Четверо мудреців уже тішились наперед перспективою необмеженої влади, що їй не перешкоджатимуть ніякі пророцтва, бо Чіт, мовляв, скоро дограється до "догани". І тоді доля чи .випадок послали йому порятунок у моїй особі. Я був такою химерною й дивовижною проявою, що навіть мої недоброзичливці майже вірили всьому, що казав про мене Чіт. Моє божевілля виходило за межі їхніх уявлень. їм було дуже не до вподоби відновлення Чітового авторитету, але вони притихли й уже не важились підривати його відверто. А простий народ сліпо вірив у моє повноцінне, незаперечне безумство.
І тому вороги мої вдавали, ніби піклуються про мене, ніби моя честь і вигоди стоять для них над усе. Вони надумали оженити мене, сподіваючись, що дружина мене занапастить, як і мого попередника. їм, запевняли вони, тяжко бачити, як я нуджуся в самотині, тимчасом як вони тішаться всіма насолодами життя. Адже така визначна та обдарована людина повинна бути завше оточена піклуванням вірної дружини та гарненьких служниць, рясно обвішаних акулячими зубами й скойками, яскраво розмальованих і щедро намащених траном. Вони
так щиро вірили в згубну силу шлюбу, що й Чіта намовляли взяти собі ще дружину. Бо Чіт, казали вони, теж, властиво, самотній. Він, правда, мав двох дружин, але обидві вони, за якимсь дивним збігом, ненароком повідкушували собі язики, і від них годі було добитися, що робиться у нього в господі. Йому теж годилося б, за прикладом усіх визначних та впливових людей, мати гарем із цокотух-служниць та жити щасливішим, гіднішим життям. Чому він завше такий мовчазний і потайний?
Мушу визнати, що з цього погляду мені докучали не тільки зовнішні вороги, а й ворог внутрішній. Як більшість людей із жвавою уявою й підвищеною вразливістю, мене іноді хвилювало невтримне тілесне жадання; я знемагав від самотності й прагнув пестощів, хай найгрубі-ших. Як я вже казав, мої релігійні переконання, що за інших умов могли б мене стримувати, майже розвіялися в злигоднях. Отож і траплялися хвилини, коли вигляд тих дикунок ніби якимись чарами будив на дні моєї змученої душі неймовірну здатність милуватися тими масними, просмерділими рибою тілами, а грайлива усмішка чи просто уважний погляд здіймали в моєму серці цілу бурю. Найприкріша з усіх моїх згадок із того часу — думка про те, як погано підтримував я престиж вищої істоти серед тих тубільців. Часом я з величезним зусиллям — і не завше успішно — стримував себе, щоб не вхопити на оберемок якої-небудь вульгарної, брудної красуні.
Замолоду, живучи ще у Вілтшірі, я й у голові не покладав, що взаємини між чоловіками та жінками можуть бути такі брутальні, жорстокі й гидкі, як на острові Ремполі.