Якщо його затримають, листа можна знайти при ньому, або в його батька, або в його каюті на "Фараоні"".
Абат стенув плечима.
– Ясно як білий день, – сказав він, – і треба ж бути таким простодушним, щоб відразу не здогадатися.
– То ви гадаєте?.. – вигукнув Дантес. – Ох і підлота!
– Який почерк був у Данґляра?
– Дуже гарний і виразний, із нахилом праворуч.
– А яким почерком написаний був той виказ?
– Із нахилом ліворуч.
Абат усміхнувся.
– Зміненим!
– Почерк настільки твердий, що навряд чи він був змінений.
– Зачекайте, – сказав абат.
Він узяв перо чи радше те, що прозивав пером, умочив у чорнило й написав лівою рукою, на полотні, що заступало папір, перші рядки доносу.
Дантес перелякано сахнувся і з острахом глянув на абата.
– Неймовірно! – вигукнув він. – Цей почерк так скидається на той!
– Донос написано лівою рукою. А я зробив цікаве відкриття, – провадив абат.
– Яке?
– Усі почерки правої руки різні, а почерки лівої всі схожі.
– Ви все вивчили!.. Усе ви знаєте!
– Продовжуємо?
– Так, так!
– Переходимо до другого запитання.
– Слухаю вас.
– Треба було комусь, щоб ви не одружилися з Мерседес?
– Так, одному хлопцеві, що кохав її.
– Його ім'я?
– Фернан.
– Ім'я іспанське.
– Він каталянець.
– Вважаєте, він міг написати виказ?
– Ні, він ударив би мене ножем, та й годі.
– Так, це в іспанському дусі: убивство, та не підлість.
– Та він і не знав подробиць, змальованих у доносі.
– Ви нікому про них не розповідали?
– Нікому.
– Навіть нареченій?
– Навіть їй.
– То це Данґляр.
– Тепер я певен цього.
– Зачекайте... Знайомий був Данґляр із Фернаном?
– Ні... так... Згадав!
– Що?
– За день до мого весілля вони сиділи за одним столом у шинку татуся Памфіля. Данґляр був приязний і веселий, а Фернан блідий і збентежений.
– Їх було тільки двоє?
– Ні, з ними сидів третій, мій добрий приятель! Либонь, він і познайомив їх... кравець Кадрус. Та він був уже добряче напідпитку... Зачекайте... зачекайте... І як не згадав я цього раніш! На столі, за яким вони пиячили, стояла чорнильниця, лежав папір і пера... – Дантес провів долонею по чолу. – Ох, падлюки, падлюки!
– Хочете дізнатися ще щось? – усміхнувшись, запитав абат.
– Так, так, ви все так розбираєте, так ясно все бачите! Я хочу знати, чому мене допитували тільки два рази, чому мене звинуватили без суду?
– Це вже складніше, – відказав абат. – Шляхи правосуддя темні й загадкові, у них тяжко розібратися. Простежити поведінку обох ваших ворогів було дитячою грою, а тепер вам доведеться давати мені найточніші покази.
– Будь ласка, запитуйте. Ви знаєте моє життя ліпше, ніж я сам.
– Хто вас допитував? Королівський прокурор, його помічник чи слідчий?
– Помічник.
– Молодий чи старий?
– Молодий, років двадцять сім.
– Ага, ще не зіпсований, та вже амбітний, – сказав абат. – Як він із вами поводився?
– Радше лагідно, ніж суворо.
– Ви все йому розповіли?
– Усе.
– Поведінка його мінялася під час допиту?
– На одну мить, коли він прочитав листа, що був доказом проти мене, він, здавалося, був приголомшений моїм лихом.
– Вашим лихом?
– Так.
– І ви певні, що він побивався саме над вашим лихом?
– Принаймні він дав очевидний доказ свого співчуття.
– Який саме?
– Він спалив єдиний доказ, що міг мені зашкодити.
– Який? Донос?
– Ні, листа.
– Ви певні цього?
– Це сталося на моїх очах.
– Тут щось не те. Здається, цей помічник прокурора ще гірший негідник, ніж можна припустити.
– Їй-богу, мене аж дрижаки беруть! – сказав Дантес. – Невже світ населений тільки тиграми і крокодилами?
– Так, але двоногі тигри й крокодили набагато небезпечніші, ніж ті.
– Будь ласка, продовжуйте!
– Що ж, як хочете... То, кажете, він спалив листа?
– Так, і додав: "Бачте, проти вас є тільки цей доказ, і я знищив його".
– Надто вже шляхетний цей учинок, а тому неприродний.
– Ви так гадаєте?
– Я певен. Кому був той лист?
– Панові Нуартьє, у Парижі, вулиця Кок-Ерон, номер тринадцять.
– А ви не гадаєте, що помічник прокурора міг бути зацікавлений у тому, щоб той лист зник?
– Може, і так. Він декілька разів змушував мене пообіцяти, наче для моєї ж користі, не казати нікому про того листа і взяв із мене клятву, що я ніколи не промовлю імені, що написане на конверті.
– Нуартьє! – повторив абат. – Нуартьє! Я знав одного Нуартьє при дворі колишньої королеви Етрурії, знав Нуартьє, що був жирондистом під час революції. А як звали вашого помічника прокурора?
– Де Вільфор.
Абат зареготав.
Дантес зачудовано зиркнув на нього.
– Що з вами? – запитав він.
– Бачите оцей сонячний промінь? – запитав абат.
– Бачу.
– Так ось: тепер ваша справа ясніша для мене, ніж оцей промінь. Бідолашний хлопчина! І він був добрий до вас?
– Так.
– І цей достойний чоловік спалив, знищив листа?
– Так.
– Шляхетний постачальник катові змусив вас заприсягнутися, що ви ніколи не вимовите імені Нуартьє?
– Так.
– А цей Нуартьє, сліпцю ви нещасний, чи знаєте ви, хто такий цей Нуартьє? Цей Нуартьє – його батько!
Якби блискавка ударила коло ніг Дантеса і розчахнула перед ним прірву, на дні якої він побачив би пекло, то не вразила б вона його так раптово і приголомшливо, як абатові слова. Він схопився на ноги і взявся за голову.
– Його батько! Його батько! – вигукнув він.
– Авжеж, його батько, якого звуть Нуартьє де Вільфор, – відказав абат.
І тоді сліпуче світло осяяло Дантесові думки, і все, що передніше здавалося йому темним, раптом засяяло в яскравому промінні. Мінлива Вільфорова поведінка під час допиту, знищення листа, вимагання клятви, прохальний голос судді, який не погрожував, а, здавалося, благав, – усе спало йому на думку. Він заволав, захитався, мов п'яний, і кинувся до підземного лазу, що провадив з абатової камери до його в'язниці.
– Мені треба побути самому! – вигукнув він. – Я мушу обміркувати все це!
І діставшися своєї камери, упав на ліжко. Увечері, коли прийшов наглядач, Дантес сидів на ліжку з непорушним поглядом і перехнябленим обличчям, недвижний і безмовний, ніби статуя.
У ті довгі години роздумів, що промайнули, наче секунди, він ухвалив грізне рішення і заприсягнувся страшною клятвою.
Дантеса збудив із задуми людський голос, голос абата Фаріа, що після того, як пішов тюремник, прийшов запросити Едмона повечеряти з ним. Звання божевільця, та ще й кумедного божевільця, давало старому в'язневі деякі привілеї – білий хліб і карафку вина по неділях. Була якраз неділя, і абат прийшов погукати свого молодого приятеля розділити з ним хліб і вино.
Дантес пішов із ним. Обличчя його пояснішало і прибрало колишнього виразу, та в очах була жорстокість і твердість, які свідчили про те, що в ньому визріло якесь рішення. Священик пильно глянув на нього.
– Шкодую я, що допоміг вам у ваших пошуках правди, і шкодую за ті слова, що сказав ото.
– Чому? – запитав Дантес.
– Тому що я поселив у вашій душі почуття, якого там не було, – жагу помсти.
Дантес усміхнувся.
– Побалакаймо про інше, – сказав він.
Абат іще раз глянув на нього і сумно похитав головою. Та, поступаючись Дантесовому проханню, заговорив про інше. Розмова з абатом, як і з будь-яким співрозмовником, що багато зазнав у житті, багато страждав, була повчальна і завжди цікава, та в ній не було егоїзму, цей страждалець ніколи не казав про свої страждання.
Дантес із захватом ловив кожне його слово; декотрі слова відповідали вже знайомим йому думкам і його моряцьким знанням; інші стосувалися невідомих йому предметів і, немов північне сяйво, що світить мореплавцям у північних широтах, відкривали йому нові простори, осяяні фантастичними спалахами. Він збагнув, яке щастя для освіченої людини бути супутником цьому високому розумові на висотах моральних, філософських і суспільних ідей, де він звик витати.
– Навчіть мене чогось із того, що ви знаєте, – попросив Дантес. – Навчіть бодай задля того, щоб не скучати зі мною. Боюся, ви волієте бути самому, ніж у товаристві такого неосвіченого і нікчемного товариша, як я оце. Якщо ви погодитеся, я обіцяю не заводити мову про втечу.
Панотець усміхнувся.
– Ох, дитино моя, – сказав він, – знання людське вельми обмежене, і коли навчу вас математики, фізики, історії і трьох чи чотирьох живих мов, якими я володію, ви будете знати те, що знаю і я; і всі ці знання я передам вам за якісь два роки.
– Два роки! Гадаєте, я зможу вивчити всі ці науки за два роки?
– У їхньому застосуванні – ні; у їхніх засадах – так. Навчитися не означає знати; є знавці, а є вчені, – перші завдячують пам'яті, другі – філософії.
– А хіба філософії не можна навчитися?
– Філософії не вчаться; філософія – це поєднання набутих знань і високого розуму, що їх застосовує; філософія – це осяйна хмара, що на неї ступив Христос, коли вознісся на небо.
– Чому ж ви будете навчати мене спершу? – запитав Дантес. – Мені кортить хутчій розпочати, я прагну знання.
– Усьому! – відказав абат.
Того ж вечора бранці склали навчальний план і наступного дня почали виконувати його. У Дантеса була дивовижна пам'ять, і він був дуже тямущий; математичний лад його розуму допомагав йому засвоювати все шляхом обчислення, а моряцький романтизм пом'якшував надмірну прозаїчність доведень, що зводилися до сухих чисел і простих ліній; крім того, він уже знав італійську і почасти новогрецьку, якої навчився під час своїх мандрівок на Схід. За допомогою цих двох мов він незабаром збагнув устрій решти і за півроку почав уже розмовляти іспанською, англійською й німецькою.
Може, тому, що наука була для нього розвагою, яка заступала свободу, може, тому, що він, як ми упевнилися, умів дотримуватися свого слова, принаймні він, як і пообіцяв абатові, не балакав більше про втечу, і дні пливли для нього швидко і змістовно. За рік це вже була інша людина.
Що ж до абата Фаріа, то, попри розвагу, якою було для нього Дантесове товариство, він ставав дедалі похмурішим. Здавалося, якась невідступна думка переслідувала його: то він поринав у глибоку задуму, тяжко зітхав, то раптом схоплювався на ноги і, згорнувши руки на грудях, годинами ходив камерою.
Якось він раптом зупинився і вигукнув:
– Якби ж не вартовий!
– Буде він чи ні, це залежить від вас, – відказав Дантес, що читав абатові думки, наче його череп був зі скла.
– Я вже сказав вам, що вбивство мені огидне!
– Та це вбивство, якщо воно здійсниться, буде вчинене з інстинкту само–збереження, для самозахисту.
– Усе одно не можу.
– Проте ви думаєте про це?
– Весь час, – прошепотів панотець.
– І ви знайшли спосіб?
– Знайшов, якби на галерею поставили чатового, що був би сліпий і глухий.
– Він буде і сліпий, і глухий, – відказав Едмон із твердістю, що злякала абата.
– Ні, ні, – вигукнув він, – це неможливо!
Дантес хотів провадити далі ту розмову, та абат похитав головою і не відповів.
Минули три місяці.
– Ви дужий? – запитав якось Дантеса абат.
Дантес замість відповіді взяв долото, зігнув його підковою і знову випростав.
– Дасте слово честі, що заб'єте чатового лише зі скрайньої необхідності?
– Даю.
– Тоді ми можемо виконати ваш намір, – сказав священик.
– А скільки потрібно буде часу, щоб його виконати?
– Понад рік.
– І можна братися до праці?
– Хоч і зараз.
– Ось бачте, ми згаяли цілий рік! – вигукнув Дантес.
– Згаяли, кажете?
– Ох, вибачте мені, заради Бога! – зашарівшись, вигукнув Дантес.
– Та годі вже, – сказав абат.