Невже він кричав для отих придорожніх кам'яних стовпів? А може, для стурбованих і наляканих грозою птахів, що поховалися серед листя берестів?
Отак вигукуючи, він сів на купу каміння і втер рукавом піт на лобі, а Джек з другого боку дороги дивився на його негарне, землисте, невиразного віку сумне обличчя з почервонілими очима, які сльозилися й часто кліпали, з безформним ротом, рудуватою борідкою і рідкими й гострими, як у вовка, зубами. Але найбільше вражало написане на ньому тяжке страждання, безмовна скарга згаслих очей, губатого рота, всієї грубо обтесаної бридкої фізіономії, що, здавалося, належала людині кам'яного віку. Той бідолаха, певне, усвідомлював свою потворність і тому, побачивши хлопчика, який занепокоєно дивився на нього, приязно посміхнувся. Але через ту посмішку він став ще непривабливішим, навколо рота й очей з'явилося безліч зморщок, бо коли бідняк усміхається, його обличчя не розгладжується, а стає зім'ятим, як ганчірка. Проте у незнайомця був такий добрий вигляд, що Джек відразу заспокоївся і став далі рвати зілля.
Несподівано майже над головою страшний грім струснув небо і всю долину. Налетів вітер, на дорозі здійнявся пил, шарпнулося і зашелестіло листя на деревах.
Незнайомець підвівся, стурбовано глянув на небо і запитав Джека – почувши грім, той також випростався, – чи далеко до села.
– Хвилин п'ятнадцять іти пішки, – відповів хлопчик.
– О Господи, – зітхнув бідний торговець. – Ніяк я не дійду туди до дощу. Понамокають усі брилі. Я їх надто багато набрав... Того брезенту, який при мені, не вистачить, щоб їх усіх накрити.
Чоловік був такий зажурений, що Джек піддався пориву великодушності; до того ж після своєї нічної подорожі він жалів усіх, хто блукає великим шляхом.
– Гей, торговцю! Торговцю!:– крикнув він чоловікові, який щодуж пошкандибав на неслухняних, кривих, як виноградні лози, ногах. – Якщо ви хочете, наш будинок поруч, ви могли б там покласти свої брилі.
Бідолаха не примусив себе вмовляти. Його літній товар міг надто легко зіпсуватися!
І ось вони обидва уже квапляться кам'янистою дорогою, щоб сховатися від грози, яка наступає їм на п'яти. Незнайомець ішов так швидко, як тільки міг, не шкодуючи останніх сил. І тільки пританцьовував, ступаючи то навшпиньках, то на п'ятах, ніби йшов по розпечених камінцях.
– Вам боляче? –.запитав Джек.
– Ой, я завжди ледве йду... Тиснуть черевики. У мене дуже великі ступні, не можу підібрати для них взуття. А у тісному взутті так важко йти! Коли я хоч трохи розбагатію, обов'язково пошию пару черевиків по нозі.
Він ішов, обливаючись потом, стогнучи, підстрибуючи на кожному горбику, і час від часу монотонно за звичкою вигукував: "Брилі!.. Брилі!.. Брилі!.."
Ось і Вільшаник. Бродячий торговець поставив у передпокої гору круглих брилів і принижено став біля дверей. Джек наполегливо вмовляв його зайти посидіти у їдальні.
– Заходьте, та заходьте ж! Вип'єте скляночку вина та з'їсте щось.
Той ніби не хотів, усе відмагався. Зрештою, добродушно посміхаючись, він погодився:
– Гаразд, паничу, коли ви так хочете, хай буде по-вашому. Я недавно перекусив у Дравейлі, але ж ви знаєте: з-за столу встанеш, а їсти хочеться.
Тітонька Аршамбо, як і кожна селянка та ще й лісникова дружина, страх як боялася приблуд, та все ж таки, хоча і скривившись, вона поклала на стіл хлібину і поставила глечик вина.
– І шинки теж відріжте! – рішуче велів Джек.
– Чи ж вам не відомо: пан не любить, щоб хтось чіпав його шинку? – пробурчала тітка Аршамбо.
Віршомаз і справді був великим ласуном, і в коморі завжди зберігалися для нього його улюблені закуски.
– Нічого, нічого, несіть, – наказав Джек, що був не проти пограти роль господаря в домі.
Добра жінка послухалась, але, подавши шинку, погордливо вийшла на кухню, не приховуючи невдоволення.
Раз у раз дякуючи, незнайомець охоче уминав усе, що було на столі. Хлопчик підливав йому вина і зацікавлено дивився, як той відкраює великі шматки хліба і якось боком запихає їх у рот.
– Смачно, га?
– Ну, ще б пак!
Надворі блискало, гриміло, по шибках порощив дощ. Чоловік і хлопчик розмовляли, радіючи, що в таку негоду сидять у затишній кімнаті. Торговець розповів, що його звати Белізер і що в багатодітній сім'ї він найстарший. Живуть вони на вулиці Жюїф, у Парижі, – він, батько, троє братів і чотири сестри. Усі вони плетуть на літо солом'яні брилі, а на зиму шиють картузи. Потім носять і продають їх – хто в передмісті, а хто в провінції.
– І далеко ви ходите? – запитав Джек.
– Аж до Нанта. Там живе одна з моїх сестер. Я йду через Монтаржі, Орлеан, Турень, Анжу.
– Ви, мабуть, дуже стомлюєтесь, вам так важко йти.
– То правда… Я трохи відходжу тільки ввечері, коли скидаю кляті черевики, але й тоді, як подумаю, що вранці знову доведеться їх узувати, то хоч вовком вий.
– А чому брати не ходять замість вас?
– Вони ще молоді, та й батько Белізер нізащо їх не відпустить. Він за них дуже потерпатиме. Зі мною все простіше...
Очевидно, він вважав цілком природним, що братів люблять більше, ніж його. Сумно дивлячись на свої розтоптані жовті черевики, що поздувалися у багатьох місцях від мозолів і наростів на його завжди стиснутих ногах, Белізер додав:
– Якби я міг пошити пару черевиків по нозі!..
Гроза тим часом бушувала дедалі дужче. Дощ, вітер, грім – усе зливалось у суцільний жахливий гуркіт. Гриміло так, аж неможливо було розмовляти; Белізер мовчки їв далі, коли раптом голосно постукали у двері раз, потім іще раз. Джек пополотнів.
– Ой леле! – вирвалось у нього. – Це вони!
Повернулися д'Аржантон і Шарлотта. Вони мали повернутися лише вночі, але, побоюючись грози, поквапилися додому, розраховуючи встигнути до дощу. Дорогою вони потрапили під зливу, поет тепер боявся нежиті й страшенно лютував.
– Швидше, швидше, Лолотто! Нехай розпалять камін у залі!
– Зараз, друже мій.
У передпокої вони струшували верхній одяг, розкривали парасольки й ставили їх на кахляну підлогу, і тут д'Аржантон аж остовпів: він помітив величезний кошик солом'яних брилів.
– А це ще що таке? – запитав він.
О, якби Джек міг зникнути, провалитися крізь землю разом із своїм гостем і накритим столом! А втім, він уже не встиг би, бо за хвилину зайшов віршомаз, окинув поглядом їдальню і все збагнув. Хлопчик пролепетав кілька слів, аби щось пояснити, вибачитись... Але той його не слухав.
– Шарлотто, йди-но сюди, поглянь! Ти мені не сказала, що в пана Джека сьогодні гості. Пан Джек влаштував прийом. Пан частує друзів.
– Ох Джеку, Джеку!.. – докірливо мовила мати.
– Не лайте його, пані, – спробував захистити його Белізер. – Це я...
Розлючений д'Аржантон відчинив двері і погордливим жестом вказав бідоласі на двері.
– А ви зробіть мені таку приємність замовкнути і якнайшвидше забратись геть, приблудо! А ні, то я вас запроторю до буцегарні. Там вас навчать, як лазити в чужі будинки.
Життя бродячого торговця привчило Белізера до будь-яких принижень, тож, не протестуючи, він поквапливо прилаштував на спині кошик з брилями, сумно подивився на шибки, по яких струмував дощ, вдячно глянув на хлопчика, якось боком, принижено, вкрай принижено зігнувся, щоб вклонитися, і, не розгинаючи спини, переступив мокрий поріг, одразу опинившись під зливою, яка забарабанила по його панамах, як град. Навіть опинившись за дверима, він і не подумав випростатись. І видно було, як він віддаляється, немовби підставляючи спину усім знущанням лихої долі, усім безжалісним знегодам. Отак Ідучи під дощем, він за звичкою жалібно загукав:
– Брилі!.. Брилі!.. Брилі!..
В їдальні на кілька хвилин запала тиша. Лісникова дружина розпалювала сухими виноградними лозами камін з великим ковпаком, на який Шарлотта повісила промоклий поетів одяг, а сам д'Аржантон, урочистий і гордий, у самій сорочці, без сюртука, широкими кроками міряв кімнату і аж кипів од люті.
Несподівано, проходячи повз стіл, він помітив окіст, свій окіст, у якому ніж голодного як вовк торговця брилями повирізав глибокі западини, зяючі отвори, схожі на печери у прибережних скелях, видовбані морськими хвилями під час приливів...
Він аж пожовк.
Подумати тільки, адже окіст у домі був так само недоторканним, як поетове вино, його горщик з гірчицею і його мінеральна вода!
– Ого-го! А я й не помітив... Виявляється, тут був справжній бенкет... Як? і окіст?
– Вони наважились доторкнутися до окосту? – обурилася Шарлотта, приголомшена такою нечуваною зухвалістю.
Лісникова дружина й собі додала:
– Ото біда! Чи не казала я: пан сваритиметься, не треба давати таку гарну свинину всяким циганам... Але ж він іще не розуміє... Він ще малий!
Тепер, коли Джеків порив великодушності минув, коли перед його очима вже не стояло зморшкувате обличчя, освітлене доброю зворушливою усмішкою, хлопчик і сам перелякався скоєного. Тремтячи від хвилювання, він тихо пролепетав:
– Пробачте мені!..
– Он як! Тепер "пробачте"!
Зачеплений за живе, обурений тим, що хтось посмів доторкнутися до його улюблених страв, д'Аржантон дав нарешті волю своїй неприязні, роздратуванню, ненависті до дитини, котра була живим утіленням загадкового і сумнівного минулого жінки, котру він по-своєму трохи любив, хоча мав ні за що.
В нападі люті, що траплялося з ним не так часто, він схопив Джека за плечі, струсонув і навіть трохи підняв його, ніби щоб показати цьому цибатому підліткові його нікчемність.
– Як ти посмів торкнутися шинки? За яким правом?.. Ти чудово знав, що вона не твоя. Та тут нічого нема твого. Ліжко, на якому ти спиш, хліб, який їси, – всім цим ти завдячуєш лише моїй надмірній доброті, моєму милосердю. Я таки надто добрий до тебе. Бо, зрештою, що я знаю про тебе? Хто ти такий? Звідки ти взявся? Хвилинами через твою ранню зіпсутість я змушений задумуватись, із якого ти поріддя...
Він затнувся, нарешті помітивши Шарлоттині відчайдушні знаки оглянутись на тітку Аршамбо, чиї чорні очі здивовано й пильно дивилися на нього. В селі їх мали за сім'ю, а Джека вважали сином пані д'Аржантон від першого шлюбу.
Змушений замовкнути, задихаючись від потоку лайки, що застряла у нього в горлі, жалюгідний через своє безглузде обурення, спітнілий і розпашілий, аж з нього йшла пара, як із коня, запряженого в омнібус, д'Аржантон кинувся у свою кімнату і хряснув дверима.
Джек стояв приголомшений невтішним відчаєм матері, яка заламувала красиві руки, знову допитуючись в Бога, за що він її карає, чому вона приречена на такі муки.