Відправляючи екземпляр Олені, я боявся, що вона сприйме це якось інакше, мовляв, я троянським подарунком намагаюся пробратися в її серце.
Минув тиждень. Звісток від Олени не було, і я вже повірив, що ситуація непоправна, аж раптом ще через тиждень, Світлана, нахилившись через робочий стіл, повідомила:
— Білле, вам дзвінок від Олени Молокової.
Серце застукало частіше. Я підняв слухавку.
— Так?
— Привіт, Білле.
— Здрастуйте, Олено. Ти... ти одержала від мене книжку?
— Так.
— І як? Мала час прочитати?
— Так. — Її голос звучав м'якше ніж раніше. Я не міг стверджувати напевно, але, здавалося, вуаль непроникності підіймалася.
— Сподобалася?
Вона зітхнула:
— Дуже. Я щойно завершила читання, і книжка справді зворушила мене до глибини душі. Спасибі тобі.
— Я дуже радий. Тобто я хочу сказати, будь ласка. Немає за що.
— А ще я була здивована...
Тепер її тон трохи змінився, і в голосі з'явилися теплі нотки, відкривши особистий простір, який раніше залишався для мене недоступним.
— Так? Чому ж?
— Ну, я зовсім не уявляла, що ти така чуйна людина.
Я відчув її усмішку.
— Та годі, я не знаю, настільки я чуйний.
У розмові виникла пауза.
— А скажи, ти... не повечеряєш зі мною ще раз?
— Так.
За кілька днів ми зустрілися в "Маріо". Це був дорогий італійський ресторан, деякі відвідувачі були схожі на мафіозі, але там чудово готували різні й дуже смачні страви італійської кухні. Я прийшов перший і зайняв позицію біля барної стійки, а коли метрдотель підвів Олену, подумав, що він помилився, так неймовірно вона перетворилася. Світле волосся, раніше зібране в тугий пучок, м'якими локонами спадало з плечей. Помада червоного відтінку виразно окреслювала лінію губ, а чорна стильна сукня облягала більше ніж усі костюми, у яких мені доводилося її бачити. Вона була не просто красивою, а надзвичайно привабливою. Схоже, для неї це було перше справжнє побачення зі мною.
Ми сіли за стіл. Цього разу ми не обговорювали олігархів, корпоративне управління чи роботу, а розповідали одне одному про себе та свою родину, про мрії та плани — про те, що говорять двоє, коли хочуть зрозуміти одне одного ближче. Це був чудовий вечір. Коли настав час прощатися, я притягнув її до себе за талію й поцілував. Олена не чинила опір і відповіла на мій поцілунок.
Після цього ми щодня говорили телефоном. Я був би радий щодня бачитися з нею, але Олені вдавалося знайти на мене час лише раз на тиждень, а то й рідше. Так тривало три місяці: смачні вечері, цікаві бесіди та пристрасний поцілунок на прощання. Мені хотілося більшого, здавалося, що їй теж, але я ніяк не міг придумати, як зробити наступний крок. Тоді я вирішив, що треба прискорити події романтично.
Наближалися травневі свята, коли багато хто йде у відпустку на десять днів. Я зателефонував Олені в другій половині дня й запитав:
— Як ти дивишся на те, щоб злітати зі мною до Парижа?
Вона зніяковіла. Звісно, я був далеко не першим чоловіком, який хотів відвезти її на край світу, і ми обоє розуміли, що станеться, якщо вона погодиться.
— Мені треба подумати, Білле, — сказала вона після невеликої паузи.
Зателефонувала вона хвилин за десять.
— Я з радістю поїду з тобою, якщо мені дадуть візу.
Я був окрилений згодою, але дуже схвильований через візу. Молодим і незаміжнім російським дівчатам було дуже складно отримати візу в західні країни. Були потрібні гори супровідних документів, які доводять, що заявниця не має наміру залишитися на Заході. Мало того, заяву могли розглядати кілька тижнів, а до свят лишалося тільки чотири дні.
Олена зателефонувала до кількох турагенцій. На щастя, саме організовували тур до Парижа, і працівниця агенції ось-ось збиралася нести тридцять паспортів у Посольство Франції. Якщо Олена встигне вчасно підготувати документи, то був шанс швидко отримати візу. Олена постаралася, й, о диво! — їй дали візу наступного дня. Не минуло й тижня після моєї пропозиції, як ми сиділи поруч у салоні літака "Ер Франс", що вилітав до Парижа. Бажаючи створити враження на Олену, я винайняв номер у готелі "Ле Брістоль", одному з найшикарніших готелів не лише у Франції, а й у всьому світі. Носії у білосніжних рукавичках взяли наші компактні сумки й провели нас у номер. Старовинні бра на стінах, дорогі килими в коридорах, крісла епохи Людовіка XV — я постійно поглядав на Олену, цікавлячись, як вона відреагує на весь цей розкішний антураж. Але на її обличчі, незалежно від настрою, завжди грала легка усмішка. Коли носій відчинив двері в номер, видовище перевершило всі мої очікування, а я за своє життя побачив чимало готельних номерів. Я дав чайові, промимрив слова подяки (на жаль, моя французька залишала бажати кращого) й повернувся до Олени.
Її все це, схоже, не вразило, принаймні вона цього не показала.
— Прогуляймося, — запропонувала Олена.
Ми освіжилися й спустилися на авеню Матіньйон. Париж створений для неквапливих прогулянок, і ми довго бродили, говорячи про дрібниці. Час від часу ми трималися за руки, але недостатньо довго, щоб впевнено стверджувати, ніби я завоював її серце. Тим часом над містом збиралися хмари, і коли ми підійшли до Єлисейських Полів, то відчувалося, що їх ось-ось прорве.
— Пахне грозою, — зауважила Олена.
— Точно.
Ми влаштувалися під парасолькою найближчого кафе. Офіціант приніс теплий хліб, я замовив пляшку бордо. Ми їли мідії у білому вині й картоплю фрі з великої тарілки. Дощ не починався. Я замовив крем-брюле та чай у чавунних чайничках. Щойно подали десерт, як на землю впали перші великі краплі. За кілька секунд вони вже дзвінко барабанили по нашій парасольці. Парасолька була невелика, я присунув свій стілець ближче й обійняв Олену, захищаючи від дощу. Ми сміялися, як діти, дивлячись, як небеса розкрилися й навколо нас закрутилися та помчали потоки води. Олена перебралася до мене на коліна, і ми сиділи так, міцно обійнявшись посеред дощу.
Цієї миті ми вже знали, що належимо одне одному.
17. Розслідування крадіжки
Дивно, як змінює людину закоханість. Повернувшись удвох з Оленою до Москви, я відчув незвичайний приплив сил і був готовий гори звернути.
Моє ключове завдання тоді — зупинити колосальні розкрадання в компаніях, акції яких купував фонд. Фонд Hermitage вже втратив 90 відсотків вартості інвестиційного портфеля через дефолт у Росії, а тепер олігархи розтягували десять відсотків того, що залишилися. Якщо нічого не зробити, то фонд залишиться ні з чим.
Крадіжки відбувалися повсюди, починаючи від банківської сфери й закінчуючи природними ресурсами. Особливими успіхами в цьому вирізнявся газовий гігант "Газпром".
За обсягом видобутку газу й масштабом "Газпром" був однією з найважливіших компаній світу. Але ринкова вартість "Газпрому" становила лише 12 мільярдів доларів. Це менше ніж вартість якоїсь середньої нафтогазової компанії в Америці.
За рівнем запасів вуглеводневої сировини "Газпром" перевершував "Ексон Мобіл" у вісім разів і "Брітіш Петролеум" у дванадцять, а це найбільші нафтові компанії у світі. Але ціна акцій "Газпрому" в перерахунку на барель запасів була на 99,7 відсотка меншою від ціни акцій тих компаній.
Чому ж вони коштували так дешево? Відповідь була на поверхні: більшість інвесторів на ринку вважали, що 99,7 відсотка активів "Газпрому" розкрадено. Але як можна вкрасти буквально все, що належить одній з найбільших компаній у світі? Ніхто не знав напевно, але всі сприймали це як належне.
Попри розмах корупції в країні, я не міг повірити, що керівництво "Газпрому" повністю обібрало свою компанію. Якби я міг довести, що ринок помиляється, то з'явилася б нагода на цьому заробити. Я повинен був вивчити компанію й з'ясувати, що відбувається насправді. Інакше кажучи, треба було розслідувати механізми крадіжки.
Але як до цього підійти? У Стенфордському університеті цього не вчать. Керівництво "Газпрому" спитати про це я не міг. До аналітиків найбільших міжнародних інвестиційних банків я теж не міг звернутися: їх хвилювали лише власні гонорари. Вони віддано зазирали в рот керівництву "Газпрому" й ніколи відкрито не визнали б, що просто під носом відбувається найобурливіша крадіжка.
Розмірковуючи, я згадав про досвід роботи в "Бі-Сі-Джі", який безперечно міг зараз стати в пригоді. Як консультант з управлінських питань я знав, що найкращий спосіб отримати відповідь на складне питання — знайти обізнаних людей і розпитати їх.
Тоді я склав список людей, яким могло бути відомо щось про "Газпром". До нього ввійшли конкуренти, замовники, постачальники, колишні працівники, державні службовці й не лише вони. Я почав запрошувати цих людей на зустрічі, сніданки, обіди, вечері, чай, каву та десерт. Я не хотів їх злякати, тому не розкривав усіх своїх планів — повідомляв, що я західний інвестор і хочу поговорити з ними. На мій подив, приблизно три чверті з чотирьох десятків запрошених погодилися на зустріч.
Перший у списку був завідувач відділу планування невеликої регіональної компанії, яка конкурує з "Газпромом". Це був повний лисий чоловік, який носив годинник і пом'ятий сірий костюм у радянському стилі. Я та Вадим зустрілися з ним в італійському ресторані "Доріан Грей", розташованому в самому центрі на набережній Москви-ріки, що навпроти Болотної площі.
Привітавшись і перекинувшись кількома фразами, я одразу перейшов до справи:
— Ми організували нашу зустріч, бо намагаємося з'ясувати, що та як було вкрадено в "Газпромі". Ви добре знаєтеся на газових активах, і я буду дуже вдячний, якщо ви поділитеся своїми знаннями.
Настала невелика пауза — я занепокоївся, що, напевно, перегнув палицю, але тут його обличчя засяяло. Він поклав руки на скатертину й нахилився вперед.
— Дуже добре, що ви запитали. Управлінці з "Газпрому" — найвідчайдушніші шахраї, яких можна собі уявити. Вони крадуть все та вся.
— Наприклад? — запитав Вадим.
— Візьмімо, наприклад, "Таркосаленафтогаз", — продовжив наш співрозмовник, постукуючи ложкою по столу. — Його ж просто повністю забрали з "Газпрому".
— А що це за "Тарко..." хотів було уточнити Вадим, але чоловік уже продовжував, не давши йому закінчити:
— Тарко-Сале — це газове родовище в Ямало-Ненецькому окрузі. У ньому десь 400 мільярдів кубометрів.
Вадим дістав калькулятор і перевів цю цифру в барелі нафтового еквівалента.