Війна і мир

Лев Толстой

Сторінка 284 з 289

І досвід говорить, що влада є не слово, а явище, яке дійсно існує.

Не кажучи про те, що без поняття влади не може обійтись жоден опис сукупної діяльності людей, існування влади доводиться як історією, так і спостереженням сучасних подій.

Завжди, коли відбувається подія, з'являється людина або люди, з волі яких подія стає фактом. Наполеон III дає розпорядження, і французи ідуть в Мексіку. Пруський король і Біс-мари дають розпорядження, і війська йдуть у Богемію. Наполеон І наказує, і війська йдуть у Росію. Олександр І наказує, і французи підкоряються Бурбонам. Досвід показує нам, що хоч би яка сталася подія, вона завжди зв'язана з волею однієї або декількох людей, що наказали здійснити її.

Історики за старою звичкою визнавання божественної участі у справах людства хочуть вбачати причину події у виявленні волі особи, наділеної владою; але висновок цей не підтверджується ні міркуванням, ні досвідом.

З одного боку, міркування показує, що виявлення волі людини— її слова — є тільки частиною загальної діяльності, що виявляється в події, як, наприклад, у війні чи в революції; і тому, без визнання незрозумілої, надприродної сили — чуда, не можна припустити, що слова могли бути безпосередньою причиною руху мільйонів; з другого боку, коли навіть припустити, що слова можуть бути причиною події, то історія показує, що виявлення волі історичних осіб у багатьох випадках не учиняють ніякої дії, тобто, що накази їх часто не тільки не виконуються, але й іноді відбувається навіть цілком протилежне тому, що вони наказали.

Не припускаючи божественної участі у справах людства, ми не можемо вважати владу за причину подій.

Влада, з погляду досвіду, є тільки залежність, що існує між виявом волі особи і виконанням цієї волі іншими людьми.

Для того, щоб з'ясувати собі умови цієї залежності, ми повинні згадати передусім поняття вияву волі, відносячи його до людини, а не до божества.

Коли божество дає наказ, виявляє свою волю, як те нам показує історія древніх, то вияв цієї волі не залежить від часу і нічим не викликаний, бо божество нічим не зв'язане з подією. Але, говорячи про накази — вияв волі людей, діючих у часі і пов'язаних між собою, ми для того, щоб з'ясувати собі зв'язок наказів з подіями, повинні згадати: 1) умову всього, що відбувається: безперервність руху в часі як подій, так і особи, що наказує, і 2) умову неминучого зв'язку, в якому перебуває особа, що наказує, з тими людьми, що виконують її наказ.

VI

Тільки вияв волі божества, незалежний від часу, може стосуватися цілого ряду подій, що мають статися через кілька років чи сторіч, і тільки божество, нічим не викликане, може визначити лише зі своєї волі напрям руху людства; а людина діє в часі і сама бере участь у події.

Відновлюючи першу випущену умову — умову часу, ми побачимо, що жоден наказ не може бути виконаний без того, щоб не було попереднього наказу, який робить можливим виконання наступного.

Ніколи жоден наказ не з'являється спонтанно і не включає в себе цілого ряду подій; кожен наказ випливає з іншого і ніколи не стосується цілого ряду подій, а завжди тільки одного моменту події.

Коли ми кажемо, наприклад, що Наполеон наказав військам іти на війну, ми з'єднуємо в один одноразово висловлений наказ ряд послідовних наказів, залежних один від одного. Наполеон не міг наказати походу на Росію і ніколи не наказував його. Він сьогодні наказав написати такі-то папери до Відня, до Берліна й до Петербурга; завтра — такі-то декрети й накази по армії, флоту та інтендантству і т. д., і т. д.,—мільйони наказів, з яких склався ряд наказів, відповідних до ряду подій, що привели французькі війська в Росію.

Коли Наполеон за все своє царювання дає накази про експедицію в Англію, на жодне зі своїх починань не витрачає стільки зусиль і часу і, незважаючи на те, за все своє царювання ні разу навіть не пробує здійонити овій намір, а робить експедицію в Росію, з якою він, за неодноразово висловленим переконанням, вважає вигідним бути в союзі, то це відбувається тому, що перші накази не відповідали, а другі відповідали до ряду подій.

Для того, щоб наказ був напевно виконаний, треба, щоб людина висловила такий наказ, який міг би бути виконаний. А знати, що може і що не може бути виконане, неможливо не тільки щодо наполеонівського походу на Росію, де беруть участь мільйони, але й щодо найнескладнішої події, бо для виконання того й цього завжди можуть зустрітися мільйони перешкод. На кожен виконаний наказ завжди припадає безліч невиконаних. Усі неможливі накази не пов'язуються з подією і не бувають виконані. Тільки ті, які є можливими, пов'язуються в послідовні ряди наказів, відповідні до рядів подій, і бувають виконані. ,

Неправильне уявлення наше про те, що наказ, який передує події, є причиною події, складається тому, що коли подія сталася і з тисячі наказів виконались лише ті, які пов'язались з подіями, то ми забуваємо про ті, які не виконались, бо не могли бути виконані. Крім того, головне джерело хибної думки нашої в цьому розумінні полягає в тому, що в історичному викладі цілий ряд незчисленних, різноманітних, найдрібніших подій, як, наприклад, усе те, що привело війська французькі в Росію, узагальнюється в одну подію за результатом цього ряду подій, і відповідно до цього узагальнення узагальнюється і весь ряд наказів у один вияв волі.

Ми кажемо: Наполеон захотів і зробив похід на Росію. А насправді ми ніколи не знайдемо Ъ усій діяльності Наполеона нічого схожого на цей вияв волі, а побачимо ряди наказів або виявів його волі, дуже різноманітно й невизначено спрямованих. З незчисленного ряду наполеонівських наказів склався певний ряд виконаних наказів щодо походу 12-го року не тому, що накази ці чим-небудь відрізнялись від інших, невиконаних наказів, а тому, що ряд цих наказів збігся з рядом подій, які привели французькі війська в Росію; так само, як у трафареті малюється така чи інша фігура не відповідно до того, в який бік і як мазано по ньому фарбами, а тому, що по фігурі, вирізаній у трафареті, в усі боки було мазано фарбою.

Отже, розглядаючи в часі відношення наказів до подій, ми побачимо, що наказ ні в якому разі не може бути причиною події, а що між тим і цим існує певна визначена залежність.

Для того, щоб зрозуміти, в чому полягає ця залежність, треба відновити другу випущену умову всякого наказу, що виходить не від божества, а від людини, і полягає в тому, що сама людина, наказуючи, бере участь у події.

Це ось відношення того, хто наказує, до тих, кому він наказує, і є саме те, що називається владою. Відношення це полягає ось у чому:

Для спільної діяльності люди гуртуються завжди в певні з'єднання, в яких, незважаючи на відмінність мети, поставленої для сукупної дії, відношення між людьми, що беруть участь у діГ^ завжди буває однакове.

Гуртуючись у ці з'єднання, люди завжди стають між собою в-таке відношення, що найбільша кількість людей бере найбільшу пряму участь і найменша кількість людей—найменшу пряму участь у тій сукупній дії, для якої вони гуртуються.

З усіх цих з'єднань, в які гуртуються люди для учинення сукупних дій, одним з найбільш чітких і визначених є військо.

Усяке військо складається з нижчих за військовим званням-членів — рядових, кількість яких завжди, найбільша; з других за військовим званням чинів — капралів, унтер-офіцерів, кількість яких менша від першої; з іще вищих, кількість яких ще менша, і т. д.— до найвищої військової влади, що зосереджується в одній особі.

Будова війська може бути цілком точно виражена фігурою конуса, в якому основу з найбільшим діаметром становитимуть рядові; перерізи, що лежать вище основи,— висхідні чини армії і т. д. до вершини конуса, точку якої становитиме полководець.

Солдати, кількість яких найбільша, становлять найнижчі точки конуса та його основу. Солдат сам безпосередньо коле, ріже, палить, грабує і завжди на ці дії дістає наказ від вищих осіб; а сам ніколи не наказує. Унтер-офіцер (кількість унтер-офіцерів уже менша) рідше учиняє саму дію, ніж солдат; але вже наказує. Офіцер ще рідше учиняє саму дію і ще частіше наказує. Генерал уже тільки наказує йти військам, указуючи мету, і майже ніколи не користується зброєю. Полководець уже ніколи не може брати прямої участі в самій дії і тільки робить загальні розпорядження про рух мас. Те саме відношення осіб між собою намічається в-усякому з'єднанні людей для спільної діяльності — у хліборобстві, в торгівлі і в усякому управлінні.

Отже, не розділяючи штучно всіх злитих точок конуса — всіх чинів армії, чи звань і станів будь-якого управління, чи спільної справи, від найнижчих до найвищих,— ми бачимо закон, за яким люди для учинення сукупних дій об'єднуються завжди в такому відношенні між собою, що, чим безпосередніше вониіберуть участь в учиненні дії, тим менше вони можуть наказувати і тим їх більша кількість; л чим менша та пряма участь, яку вони беруть у самій дії, тим вони більше наказують і тим кількість їх менша; поки не дійдемо таким чином, піднімаючись від найнижчих шарів до однієї останньої людини, яка бере найменшу пряму участь у події і найбільше за всіх спрямовує свою діяльність на наказування.

Це ось відношення осіб, які наказують, до тих, яким вони наказують, і становить суть поняття, що зветься владою.

Відновивши умови часу, за яких відбуваються всі події, ми бачимо, що наказ виконується лише тоді, коли він стосується відповідного ряду подій. А відновлюючи неминучу умову зв'язку

між тими, що наказують, і тими, що виконують, .ми бачимо, що відповідно до самої властивості своєї ті, що наказують, беруть найменшу участь у самій події і що діяльність їх виключно спрямована на наказування.

VII

Коли відбувається яка-небудь подія, люди висловлюють свої думки, бажання щодо події, і тому що подія випливає з сукупної дії багатьох людей, одна з висловлених думок чи бажань неодмінно справджується хоча б приблизно. Коли одна з висловлених думок справдилася, думка ця зв'язується в нашій голові з подією ян наказ, що передував їй.

Люди тягнуть колоду. Кожен висловлює свою думку про те, як і куди тягти. Люди витягають колоду—і виявляється, що це зроблено так, як сказав один з них. Він наказав.