Од слабості на лобі виступив піт, який поволі сох на морозному вітрі, й голова од того клякнула до ломоти в мозку. І взагалі вітер, здається, геть-чисто видув із нього усе накоплене за ніч тепло, тіло знову починає дрижати. Але Сотников старався триматися до кінця.
На безлюдній містечковій вулиці вони перейшли місток без перил, далі з одного боку починався вузенький скверик із настовбурченою плутаниною застиглого гілля угорі. Попереду на пригорочку стало видно двоповерховий цегляний будинок, на розі якого тріпотіло широке полотнище фашистського прапора. Мабуть, це була тутешня управа чи комендатура. Коло будинку ворушився натовп людей. Угледівши їх через голови передніх, Сотников здивувався: чому їх зібралося стільки в одне місце? Потім він подумав, що, можливо, сьогодні ярмарок. А може, що сталося? Або, найімовірніше, зігнали населення, щоб залякати розстрілом. Якщо так, хай стріляють, їм ще легше буде прийняти смерть на людях. Що ж до страху, то його і так вистачає на війні, і все-таки боротьба розгоряється.
На зміну страченим прийдуть інші. Сміливі завжди знайдуться.
Вони плентали далі. Ступня Сотникова, мов негнучкий протез, викручувала ямки у сипкому, розтертому полоззями та кінськими копитами снігу, нога вся горіла пекучим внутрішнім болем і незграбно підкорялася йому. Певно, він усе ж перебільшував свої сили, коли спочатку наважувався іти сам, — тепер він майже виснув на твердій руці Рибака. Від містка було трохи вгору, й стало ще трудніше, дихання його захлиналося, дорога вислизала з-під ніг. Він злякався, що не дійде, впаде, тоді уб'ють на дорозі, як паршивого пса, в канаві. Ні, цього він не міг дозволити собі, це було б занадто. Свою смерть, якою б вона не була, він мусить зустріти із солдатською гідністю. Це стало тепер головною метою його останніх хвилин.
По дорозі вони зійшли на пагорочок, порівнялися з вибіленим двоповерховим будинком і стали. Сотников, тяжко видихнувши, затуманеним поглядом уперся в спини передніх, чекаючи, що незабаром вони знову рушать далі. Але конвойні поліцаї теж стали, попереду зачулася німецька мова — кілька чоловік, певно, начальство, окремою купкою стояли коло будинку. Навпроти, через вулицю, біля штахетника, що огороджував сквер, коло двох буд-рундуків завмерли в недобрій страхітливій увазі п'ять-шість десятків людей, які теж чогось чекали. Схоже було, що їхня невелика процесія прибула до призначеного місця — далі дороги вже не буде.
І тоді Сотников помітив вірьовки.
П'ять гнучких, дбайливо зав'язаних петель тихо погойдувалися над вулицею, ніби демонструючи перед усіма особливу міцність товстих, вправно зав'язаних вузлів. Висіли вони на поперечині старої, ще довоєнної вуличної брами. Така сама брама-арка була колись і в їхньому містечку. Перед святом її вбирали п'ядичем і хвоєю, прилаштовували вгорі гасло, написане чорнилом на чистому боці шпалери. Обіч, на площі перед райвиконкомом, збирали святкові мітинги, і під невисоким прогоном тієї арки йшли колонами учні із двох шкіл, робітники льонозаводу, склозаводу і тарного комбінату. Наверху, на хрестовині, звичайно горіла зірка або тріпотів на вітрі прапорець, які надавали особливої краси і завершеності усій споруді. Тепер же там не було нічого, тільки з-під почорнілих рейок-лучин виглядали поруділі паперові обривки та на стовпі метлявся од вітру якийсь полинялий клапоть завбільшки з піонерський галстук. Окупанти принесли на арку свою оздобу — ці п'ять новеньких, мабуть, спеціально для такого випадку виписаних зі складу вірьовок. Значить, їх будуть вішати, а він думав — розстрілювати.
Двоє — поліцай і ще хтось у сірій суконній чумарці — несли через вулицю грубий стариц ослін, і Сотников здогадався, що це для них. Щоб дістати до петлі, перше ніж загойдатися, схиливши на плече голову — безпорадно і безголосо. Йому стало дуже бридко і страшно від одного тільки уявлення про себе повішеного та й усієї старанно підготовленої цієї розправи. За час війни він і не подумав про можливість іншої смерті, як від осколка чи кулі, і тепер усе в ньому інстинктивно запротестувало проти цього задушення петлею.
Але він нічим не міг допомогти ні собі, ні іншим. Він тільки умовляв себе в думках: нічого, нічого! Зрештою, це їхнє право, їхній звіриний звичай, бо тут їхня влада. Вибір способу кари — завжди прерогатива катів. Тепер останній його обов'язок — терпіти з ясною впевненістю в собі, без тіні страху чи шкодування. Хай вішають.
Ослін там уже, мабуть, поставили. Верткий, всюдисущий Стась, а також здоровенний, неохайно низько підперезаний по шинелі Будила та інші поліцаї з конвою повели їх під арку. Стаючи на закостенілу ступню, Сотников прикинув: лишалося кроків п'ятнадцять-двадцять, і він забрав од Рибака руку — хотів дійти сам. Вони протупали між поліцаїв, повз групу німецького і цивільного начальства, що товпилося під стіною будинку. Розпочинався спектакль, місцева поліцайська самодіяльність на німецький манір. Начальство терпляче чекало, дехто хмурився, а інші незлісно перемовлялися, ніби зійшлися задля буденної, не дуже цікавої потреби і незабаром повернуться до своїх звичних справ. Од них несло запахом сигарет, одеколону, чути було уривки розмов. Сотников, однак, не позирав туди — доплентався до стовпа арки, прихилився до нього плечем і від знемоги приплющив очі.
Ні, мабуть, смерть нічого не вирішує і нічого не розтлумачує. Тільки життя дає людям певні можливості, що здійснюються ними чи пропадають марно, тільки життя може протистояти злу й несправедливості. Смерть — ніщо. І коли тому лейтенанту у хвойнику через свою загибель удалося чогось домогтися для інших, то навряд чи він на те розраховував.
Значить, невідомість, пітьма, забуття — назавжди без вдячності й нагороди? І все одно погодитись із Рибаком він не міг, це суперечило усій його сутності людській, його вірі і його моралі. І хоча нешироке коло його можливостей усе вужчало і навіть смерть нічим уже не могла розширити його, все-таки одна можливість у нього ще лишалася. Від неї він уже не відступиться. Вона, єдина, справді залежала тільки від нього і ніхто більше, тільки він розпоряджався нею, бо тільки в його владі було піти з цього світу з властивою людині гідністю. То була його остання невеличка, свята розкіш, котру, як нагороду, дарувало йому життя.
По одному їх почали розводити уздовж шибениці. Під крайню від начальства петлю поставили принишклого, зосередженого в собі Петра. Сотников зиркнув на нього й винувато поморщився. Вчора він шкодував, що Рибак не застрелив цього старосту, а тепер ось доведеться разом загойдатися на одній поперечці. "От і зрозумій, де друг, а де ворог", — подумав він, маючи на увазі Рибака. Зрештою, він переконався вже, що на війні причиною ницості майже завжди буває страх, як би він не проявлявся.
Тим часом Петро поліз на ослін, але той скособочився і ледве не повалився під його колінами. Тоді Будила, що, певно, і тут був головним у своїй катівській справі, вилаявся, сам зіскочив на ослін і зволік туди Петра. Староста обережно випростався і, не підводячи голови, стримано, ніби в церкві, поклонився людям. Потім до ослона пхнули Басю. Та швиденько злізла на своє місце і, переступаючи змерзлими порепаними ногами, з полохливою дитячою цікавістю почала оглядати натовп біля штахету, ніби видивлялася там знайомих.
Ослона на всіх, однак, не вистачало. Під наступною петлею була поставлена жовта скринька, а на інших двох місцях стирчали в снігу півметрові, мабуть, недавно відпиляні від колоди, чурбаки. Сотников подумав, що його поставлять на скриньку, але там залишили Дем'яниху, а його Рибак і поліцай поволокли до чурбаків.
Він ще не дійшов до свого місця, коли ззаду пролунав здичавілий крик Дем'янихи. Від несподіванки Сотников оглянувся — жінка, упираючись ногами, всіляко відбивалася од поліцая, не хотіла лізти на скриньку.
— Ой паночки, даруйте! Даруйте дурній бабі, я ж не хотіла, не думала…
Її плач заглушили злісні крики начальства, щось скомандував Будила і поліцай, що вів Сотникова, лишив його на Рибака, а сам кинувся до Дем'янихи. Усією громадою поліцаї потягли жінку на скриньку.
Рибак, зоставшись із Сотниковим, не дуже впевнено підвів його до товстішого, крайнього від штахету чурбака і зупинився. З арки над ним звисав новенький, як і в інших, прядив'яний зашморг з вузькувато зав'язаною петлею, що тихо розкручувалася вгорі. В Сотникова від знемоги помутніло в очах — треба було скоріше злізти на чурбак, а зробити це одноногому було не дуже зручно. Якийсь час він побарився, поки у свідомості не майнуло розпачливе, як лайка: "Ах, що буде, те й буде!" Тоді він кинув Рибаку, що поруч остовпів: "Тримай!" — і здоровим коліном дотягнувся до зрізу-торця, вже заслідженого брудним відбитком чиєїсь підошви. Рибак тим часом опустився на сніг й обома руками обхопив підставку. Для рівноваги Сотников трохи обіперся на нього ліктем, напружився і сяк-так видерся наверх.
Хвилину він тихо стояв, вузько поставивши ступні на круглому неширокому зрізі й подумав: "Аби тільки не впасти". Потилиця його уже відчувала петлю, котра, дотикаючись, тихо шорхала об волосся. Внизу напружилася широка в кожушку Рибакова спина, зашкарублі його руки щільно обхопили соснову кору чурбака. "Викрутився, сволоцюга!" — недобре, ніби із заздрістю, подумав Сотников і зразу ж засумнівався: чи треба так? Тепер, в останню мить свого життя, він несподівано узяв під сумнів своє постійне право — нарівні з собою вимагати від інших. Справді, як було в такий момент чекати чогось благородного від цієї засмиканої життям жінки? Знову ж — і Рибак. Певно, він був непоганий партизан, досвідчений молодший командир в армії, та ось виявилося, що, як людина і громадянин, недобрав чогось.
Позаду все билася, голосила і рвалася із рук Дем'яниха, щось зібрався читати по папірцю німець у коричневих рукавичках — вирок чи, може, залякує людей їхньою карою. Минали останні секунди життя, і Сотников, стоячи на чурбаку, жадібним останнім поглядом мимоволі вбирав у себе? непоказний, але такий звичний з дитинства вигляд містечкової вулиці з сумовитими постатями людей, кволими деревцями, зламаними штахетниками, горбиком намерзлого льоду під залізною колонкою.