Мертвим не болить

Василь Биков

Сторінка 28 з 42

Ми зараз підемо! — підвівшись, кличе свого друга Ерна.

Ігор крізь зуби кидає щось образливе і повертається за свій стіл. Горбатюк, засапавшись, сідає на своє місце. Хапає сигарети. Руки його тремтять.

— Бачив! — киває він до мене. — Бачив, що робиться? Шмаркачі, ще на губах не обсохло, а дивись ти! Нахабства скільки! — Він прикурює, кидає на підлогу сірник, на стіл коробку: — Розперезалися, розумники... Як і ті, під час війни. Хто старший — мовчить і визнає провину. А трапиться лейтенант, щойно з училища, на губах пушок, а вже філософію розводить. Як же — десятирічку скінчив! То зброя не така, наказ неправильний. Нахаби!..

Я дивлюся на його добре-таки пом'яте життям обличчя, зморшкувату коротку шию. У очах, глибоко прихованих під бровами,— злість і ще щось, чи то лякливе, чи то нахабне. Відбиток якоїсь прихованої думки блукає десь там, у глибині його очей. Я не хочу думати про цю людину погано. Але я не бачу в ньому того, що бажаю бачити, — ні сліду жалю, доброти, ніяких ознак передуманого і пережитого. Переді мною з виглядом несправедливо ображеного сидить розлючений чоловік, що вперся і не має наміру відступати. І від цієї його впертості в мене помалу закипає шаленство. Докладаю зусиль, щоб стриматися. Треба бути спокійнішим. Моєю зброєю тепер повинна бути лише логіка. Вона мені послужить добре, бо я правий.

— Скажіть, Горбатюк, а ви забили на війні хоч одного фашиста? — запитую спокійно, як лише мені це вдається.

— Я? А навіщо? Навіщо мені було їх забивати? Це не моя справа. У двадцятому сторіччі повний розподіл праці. У тому числі й на війні. Кому бігти в атаку, кому стріляти з гармати. Кому літати в небі. А інший всю війну просидів за столами в штабах або варив сталь. У кожного своя справа.

— Ваша була — судити?

— Ну і що ж? Судив.

— Нещасних за полон? Командирів, які не спромоглися взяти висоту, село? Лейтенантів за розмови? За вигаданий контакт із ворогом? За нічліг у одному й тому ж селі?

Я майже кричу. Щось у моїй поведінці свавільно виривається з-під контролю. Він насуплюється, совається на стільці, губи його викривилися:

— Бувало й таке. Карали й за це.

— І тепер ви не каєтеся?

Він підводить голову. В очах його застаріла, давня ненависть:

— У чім?

Ми вже вдвох кричимо. За сусіднім довгим столом повертаються у наш бік. У другому ряду оглядаються офіцери. Я рвучко піднімаюся з-за столу. У грудях знайома порожнеча і слабкість. Зала хитається. Я хапаюся за груди і, зачепившись за стілець, поспішаю до виходу.

Біля швейцара одягаються двоє молодих. Він старанно вкриває їй плечі плащем. Вона всміхається до нього в трюмо, я падаю поруч на стілець. Підлога пливе вбік, стіни коливаються. Серце рідко та лунко б'є у груди. Двоє залишають ресторан.

Старий швейцар спирається на стойку, зневажливо дивиться на мене. Я розумію його мовчазний докір і думаю, як недоречно це все! Не вистачає ще гепнутися тут та опинитися в лікарні. Ясно, скажуть — перепив...

— У вас випадково валідолу немає?

Швейцар, перш ніж відповісти, зітхає:

— А навіщо йому тут бути? Ресторан не лікарня,— бурчить він.— Можна пити, але треба й міру знати.

— Не в питві справа, батьку. Тут... понервувався...

— Дуже нервові стали,— недовірливо бурчить старий і йде в куток. Навряд чи він вірить мені, але незабаром повертається до стойки з якимсь скрученим папірцем. Поволі розгортає його і прокуреними рудими пальцями дістає біленький круглячок — таблетку.

— Що цё?

— А ти ковтни. Поможе, якщо того...

Подумавши, я ковтаю таблетку. У роті залишається неприємний металевий присмак.

— Ну, то як?

— Трохи відпускає. Серце, знаєте...

— Ет, серце, серце! — з мудрою старечою розважливістю напучує швейцар.— Серце — воно мотор. Зіпсується — і дуба даси. Не бережетеся ви, молоді.

— Не той час, щоб берегтися.

— Не той? А якого ж вам ще треба? Гроші є. Житло держава дає. Посади. Якого дідька ви ще хочете? Ми, бувало, у ваші роки — аби під'їсти... А ви?

— Бачите, коли наїсися нарешті, то захочеться й жити по справедливості.

— Справедливість! — з іронією каже швейцар і впирається в мене похмурим поглядом вицвілих очей: за життя він, мабуть, побачив чимало. — Он пополотнів як. Потом заллявся. Ось тобі й справедливість... Ти біля вікна сядь. Щоб повітря більше. З вітерцем воно легше буде.

Я пересідаю до вікна. Кватирка трохи прочинена. Нічний вітер злегка ворушить фіранку. За вікном неподалік на колії хрипко пахкає паровозик. На запасних довгі состави зелених вагонів. Кілька жінок зі шлангами миють їхні блискучі залізні боки. Через віадук, поспішаючи, проходять пішоходи. По той бік за станцією мерехтить довгий ряд вуличних ліхтарів. Десь далеко одиноким вугликом у світлуватому небі жевріє червоний вогник на заводському димарі.

Серце моє неохоче і важко вгамовується.

26

Степ у місячному сяйві, гуркіт танків, сморід від газування, колючий вітер в обличчя — і тепло. Так, тепло. Правда, лише ногам, бо густо віддає нафтовим духом крізь жалюзі. А втім, рай! Тільки треба втриматися, щоб не беркицьнутись: гойданка у танку хоч і м'яка, але розгониста.

І ми тримаємося за башту, учепившись руками за її поручні. На моїх колінах лежить голова Юрка, я однією рукою підтримую її, а німець — видно, що він перейнятий власним клопотом,— сидить збоку байдужий до нас усіх. Біля нього, притулившись до башти, стоїть Сахно. По боках та закрилках танка якісь скриньки (певно, снаряди), побіч мене слизька обкорована колода. Слідом гуркоче другий танк. Там Катя. Її коротенька постать ледь витикається з-за башти. Здається, нам врешті-решт пощастило — тепер ми вже вирвемося.

Але ми відстали від головної колони, і поспішаємо наздогнати її. Морозний вітер пекуче б'є в обличчя. Небо вгорі миготить міріадами зірок, а в самісінькій зоряній гущавині яскраво сяє місяць. Тіні від придорожніх стовпів різкі, сині, тягнуться аж до колій. Довкола видно далеко-далеко. У цій далечині позаду залишилися німці — над обрієм сиплються в ніч стрімкі блискавиці трас. Там бій. Там ті, що за наказом полковника лишилися на пагорбку за селом, щоб дати нам можливість вирватися з біди. Лише куди? Здається, ми їдемо на захід, значить, не в свій тил, а туди, глибше, в німецький. Це не радує і, зрозуміло, завдає нового клопоту. Але я не хочу поганою думкою забігати наперед: там військо, там сила бойових частин, там начальство й організованість, там не дадуть пропасти. Правда, німці від нас, певно, не відстануть. Вони оточені, також будуть прориватися туди, на захід.

Я відвертаюся від зустрічного вітру, глибше в комір втягую забинтовану голову, що затерпла від холоду. Але тоді заважає за спиною карабін. Я знімаю його і тужливо вглядаюся в далекі ознаки бою, що спалахують у нічному небі. А ми таки віддаляємося від того злощасного села. З могутнім ревом на підйомі танки минають степову балку, проскакують клин соняшнику, що залишився ще з осені. Іскри-трасери вдалечині поступово зникають, тільки зрідка черга невисоко злітає над краєвидом і гасне. Довкола ж спокійно, і все було б добре, якби не Юрко. Він непритомний. Я щільніше загортаю його в кожушок. Тіло його здається тут довгим та незграбним, чоботи мало не дістають до вихлопної труби. У такій гойданці, диви, щоб не ковзнуть на сніг. Хоч би живим довезти до якогось санбату. Хоч би встигнути... Наш танк тим часом вже доганяє колону, гойданка й штовханина уповільнюються. Несподівано до мене нахиляється й щось бурчить Сахно.

— Що?

— Кажу, приїдемо, підете зі мною! — гучніше кричить він просто в обличчя.

— Куди?

— Не має значення. Куди накажу.

Ну от тобі й радість! Не встигли вирватися з однієї біди, як попереду нова чекає. І, дивна річ, оці скупі слова Сахна тут вражають значно сильніше, ніж усі його загрози там, під носом у німців. Тут він — сила, а я — слабак, тут вже не пошлеш його куди слід — мусиш підкорятися.

Засмучений я сиджу, припавши плечем до шерехатого боку башти, і дивлюся в соняшникове бадилля, що знов обступило дорогу. Напруження волі спадає, я вкрай знесилів за цю добу. Здається навіть, що відчуваю, як дрібненько й болісно тремтять мої розшарпані нерви.

Ноги, однак, зігрілися, і в пораненій ступні наче повзуть мурашки — чи то зайшлася, чи відходить, не зрозумієш. Проте мерзне рука на башті. Я хочу зігріти її, і тільки-но починаю розстібувати гаплики шинелі, щоб засунути руку за пазуху, як вибух, наче грім із неба, розколює світ. Танк стає дибки і на мить зависає в повітрі. Якась шалена сила відриває мене від броні і жбурляє у снігове провалля.

У першу секунду я не тямлю, що сталося, і, лише відчувши під собою твердь землі, здогадуюся помалу: міна?! Потім, сплюнувши сипкий пекучий сніг, спинаюся серед бадилля на коліна і знов падаю. На дорозі, десь збоку й попереду, нічні сутінки розривають вогняно-червоні вибухи.

Тр-р-р-рах! Тр-рах! Трах-х-х...

Ні, це не міна... А що тоді? Звідки? У гарячці не можу нічого зрозуміти. Я лише відчуваю: ми попалися! У ту ж мить мене проймає страх за Юрка. Спотикаючись, я кидаюся по збитих мерзлих грудках до танка. Він стоїть навкоси на дорозі. На башті видно чиюсь вертку постать — наче хтось вискакує через люк. І раптом крізь жах, що на мить охопив мене, до слуху доходить важкий, густо замішаний у небі гул.

Бомби...

Це жахливо! Така ясна ніч. У степу хоч голки збирай, а тут, на дорозі, танки. Та на що було сподіватися? Звичайна річ, інакше й бути не могло...

Я дістаюся до танка. Обсипаний снігом, він, проте, стоїть неушкоджений. Згори на тому ж місці, розкинувши ноги, лежить Юрко. "Неживий!" — проймає голову страшна думка. Я кидаюся до борта, щоб залізти нагору, і трохи не падаю, спіткнувшись об німця. Він зіщулився внизу, притиснувшись до котка і обхопивши голову руками. Наче на мерця, я стаю на його спину й видираюся грудьми на танк.

Знову згори навальний гуркіт і вищання. Але в зоряній темряві не видно нічого. Тоді я жахаюся, що не встигну, і недоречно кричу німцю:

— Фріце! Фріце!

Він, видно, розуміє і відразу ж зривається на рівні. Я хапаю за плечі Юрка. Німець, випроставши догори руки, приймає на них Юркове тіло. Обидва вони відразу ж падають у сніг. Ззаду, спереду, довкола розщеплюють землю могутні вибухи бомб. Я не встигаю зіскочити з танка, як найближчий вибух ковтає мене в яскраву, на півнеба, вогненну прірву.

25 26 27 28 29 30 31