— сказав тихо капітан.
— Що він у фельдмаршали, чи що, розжалуваний чи в солдати? А солдат, так має бути одягнений, як всі, по формі.
— Ваше превосходительство, ви самі дозволили йому походом.
— Дозволив? Дозволив? Ось ви завжди так, молоді люди, — сказав полковий командир, дещо остигаючи. — Дозволив? Вам що-небудь скажеш, а ви і ... — Полковий командир помовчав. — Що? — сказав він, знову дратуючись. — Звольте одягнути людей пристойно ...
І полковий командир, озираючись на ад'ютанта, своєю смиканою ходою попрямував до полку. Видно було, що його роздратування йому самому сподобалося, і що він, пройшовшись по полку, хотів знайти ще привід своєму гніву. Обірвавши одного офіцера за невичищений знак, іншого за неправильність ряду, він підійшов до 3-й роті.
— Яааак стоїш? Де нога? Нога де? — закричав полковий командир з виразом страждання в голосі, ще чоловік за п'ять не доходячи до Долохова, одягненого в синювату шинель.
Долохов повільно випрямив зігнуту ногу і прямо, своїм світлим і нахабним поглядом, подивився в обличчя генерала.
— Навіщо синя шинель? Геть ... Фельдфебель! Переодягнути його ... дря ... — Він не встиг договорити.
— Генерал, я зобов'язаний виконувати накази, але не зобов'язаний переносити ... — поспішно сказав Долохов.
— У фронті не розмовляти! ... Не розмовляти, не розмовляти! ...
— Не зобов'язаний переносити образи, — голосно, звучно договорив Долохов.
Очі генерала і солдата зустрілися. Генерал замовк, сердито відтягуючи донизу тугий шарф.
— Прошу переодягнутися, прошу вас, — сказав він, відходячи.
II
— Їде! — закричав тут махальний.
Полковий командир, почервонів, підбіг до коня, тремтячими руками взявся за стремено, перекинув тіло, оговтався, вийняв шпагу і з щасливим, рішучим обличчям, набік розкривши рота, приготувався крикнути. Полк стрепенувся, наче оговтується птах, і завмер.
— Сми-р-р-р-но! — закричав полковий командир потрясаючим душу голосом, радісним для себе, строгим у ставленні до полку і привітним у ставленні до начальника, який під'їжджає.
Широкою, обсадженою деревами, великою, безшосейною дорогою, злегка брязкаючи ресорами, шпаркою риссю їхала висока блакитна віденська коляска цугом. За коляскою скакали свита і конвой кроатів. Біля Кутузова сидів австрійський генерал в дивному, серед чорних російських, білому мундирі. Коляска зупинилася біля полку. Кутузов і австрійський генерал про щось тихо говорили, і Кутузов злегка посміхнувся, в той час як, важко ступаючи, він опускав ногу з підніжки, неначе й не було цих 2 000 чоловік, які, затамувавши подих дивилися на нього і на полкового командира.
Пролунав крик команди, знову полк брязкаючи здригнувся, зробивши на караул. В мертвій тиші почувся слабкий голос головнокомандувача. Полк гаркнув: "Доброго здоров'я, ваше го-го-го-го-ство!" І знову все завмерло. Спочатку Кутузов стояв на одному місці, поки полк рухався; потім Кутузов поруч з білим генералом, пішки, супровідний почетом, став ходити по рядах.
По тому, як полковий командир салютував головнокомандувачу, впиваючись в нього очима, витягаючи фігуру і підбираючись, як нахилений вперед ходив за генералами по рядах, ледь утримуючи смиканий рух, як підскакував при кожному слові і русі головнокомандувача, — видно було, що він виконував свої обов'язки підлеглого ще з більшою насолодою, ніж обов'язки начальника. Полк, завдяки строгості і старанності полкового командира, був в чудовому стані порівняно з іншими, що приходили в той же час до Браунау. Відсталих і хворих було лише 217 чоловік. І все було справне, крім взуття.
Кутузов пройшов по рядах, зрідка зупиняючись і, кажучи по кілька ласкавих слів офіцерам, яких він знав по турецькій війні, а іноді і солдатам. Поглядаючи на взуття, він кілька разів сумно похитував головою і вказував на нього австрійському генералу з таким виразом, що якби не робив закидів у цьому нікому, але не міг не бачити, як це погано. Полковий командир кожен раз при цьому забігав вперед, боячись втратити слово головнокомандувача щодо полку. Ззаду Кутузова, в такій відстані, що будь-яке слабо вимовлене слово могло бути почуте, йшло чоловік 20 свити. Пани свити розмовляли між собою і іноді сміялися. Ближче всіх за головнокомандувачем йшов красивий ад'ютант. Це був князь Болконський. Поруч з ним ішов його товариш Несвіцький, високий штаб-офіцер, надзвичайно товстий, з добрим, і усміхненим красивим обличчям і вологими очима; Несвіцький ледь утримувався від сміху, що збуджувався чорнуватим гусарським офіцером, який йшов поруч з ним. Гусарський офіцер, не усміхаючись, не змінюючи виразу очей, що зупинилися, з серйозним обличчям дивився на спину полкового командира і передражнював кожен його рух. Кожен раз, як полковий командир здригався і нахилявся вперед, геть так же, точнісінько так само, здригався і нахилявся вперед гусарський офіцер. Несвіцький сміявся і штовхав інших, щоб вони дивилися на потішника.
Кутузов йшов повільно і мляво повз тисячі очей, які викочувалися зі своїх орбіт, стежачи за начальником. Порівнявшись з 3-ю ротою, він раптом зупинився. Свита, не передбачаючи цієї зупинки, мимоволі насунулася на нього.
— А, Тимохін! — сказав головнокомандувач, узнаючи капітана з червоним носом, постраждалого за синю шинель.
Здавалося, не можна було витягатися більше того, як витягувався Тимохін, в той час як полковий командир робив йому зауваження. Але в цю хвилину звернення до нього головнокомандувача капітан витягнувся так, що, здавалося, подивися на нього головнокомандувач ще якийсь час, капітан не витримав би; і тому Кутузов, мабуть зрозумівши його стан і бажаючи, навпаки, всякого добра капітану, поспішно відвернувся. По пухкому, понівеченою раною обличчю Кутузова пробігла ледь помітна посмішка.
— Ще ізмайловський товариш, — сказав він. — Хоробрий офіцер! Ти задоволений ним? — запитав Кутузов у полкового командира.
І полковий командир, відбиваючись, як в дзеркалі, невидимо для себе, в гусарському офіцері, здригнувся, підійшов вперед і відповідав:
— Дуже задоволений, ваше превосходительство.
— Ми всі не без слабостей, — сказав Кутузов, посміхаючись і відходячи від нього. — У нього була прихильність до Бахусу.
Полковий командир злякався, чи не винен він в цьому, і нічого не відповів. Офіцер в цю хвилину помітив обличчя капітана з червоним носом і підтягнутим животом і так схоже передражнив його обличчя і позу, що Несвіцький не міг втримати сміху.
Кутузов обернувся. Видно було, що офіцер міг керувати своїм обличчям, як хотів: в ту хвилину, як Кутузов обернувся, офіцер встиг зробити гримасу, а слідом за тим прийняти найсерйозніший, шанобливий і безневинний вираз.
Третя рота була остання, і Кутузов задумався, мабуть пригадуючи щось. Князь Андрій виступив з почету і по-французьки тихо сказав:
— Ви наказали нагадати про розжалуваного Долохова в цьому полку.
— Де тут Долохов? — запитав Кутузов.
Долохов, вже переодягнений в солдатську сіру шинель, не чекав, щоб його викликали. Струнка фігура білявого з ясними блакитними очима солдата виступила з фронту. Він підійшов до головнокомандувачу і зробив на караул.
— Претензія? — насупившись злегка, запитав Кутузов.
— Це Долохов, — сказав князь Андрій.
— A! — сказав Кутузов. — Сподіваюся, що цей урок тебе виправить, служи гарненько. Государ милостивий. І я не забуду тебе, якщо ти заслужиш.
Блакитні ясні очі дивилися на головнокомандувача так само зухвало, як і на полкового командира, як ніби своїм виразом розриваючи завісу умовності, що відділяла так далеко головнокомандувача від солдата.
— Про одне прошу, ваше превосходительство, — не поспішаючи сказав він своїм гучним, твердим голосом. — Прошу дати мені випадок загладити мою вину і довести мою відданість государю імператору і Росії.
Кутузов відвернувся. На обличчі його промайнула та ж посмішка очей, як і в той час, коли він відвернувся від капітана Тимохіна. Він відвернувся і скривився, наче хотів висловити цим, що все, що йому сказав Долохов, і все, що він міг сказати йому, він давно, давно знає, що все це вже надокучило йому і що все це зовсім не те, що потрібно . Він відвернувся і попрямував до коляски.
Полк розібрався ротами і попрямував до призначених квартир неподалік від Браунау, де сподівався взутися, одягнутися і відпочити після важких переходів.
— Ви на мене не претендуєте, Прохор Ігнатович? — сказав полковий командир, об'їжджаючи 3-ю роту, яка рухалася до місця і під'їжджаючи до капітана Тимохіна, який ішов попереду її. Лице полкового командира виражало після щасливо відбутого огляду нестримну радість. — Служба царська ... не можна ... Іншим разом у фронті обірвеш ... Сам вибачусь перший, ви мене знаєте ... Дуже дякую! — І він простягнув руку ротному.
— Та що ви, генерале, так чи смію я! — відповів капітан, червоніючи носом, посміхаючись і розкриваючи посмішкою недолік двох передніх зубів, вибитих прикладом під Ізмаїлом.
— Та пану Долохову передайте, що я його не забуду, щоб він був спокійний. Так скажіть, будь ласка, я все хотів запитати, що він, як себе веде? І все…
— По службі дуже справний, ваше превосходительство ... але карахтер ... — сказав Тимохін.
— А що, що характер? — запитав полковий командир.
— Находить, ваше превосходительство, днями, — говорив капітан, — то і розумний, і вчений, і добрий. А то звір. У Польщі вбив було жида, зволите знати ...
— Авжеж, авжеж, — сказав полковий командир, — все треба пожаліти молоду людину в нещасті. Адже великі зв'язки ... Так ви того ...
— Слухаю, ваше превосходительство, — сказав Тимохін, посмішкою даючи відчувати, що він розуміє бажання начальника.
— Авжеж, авжеж.
Полковий командир відшукав в рядах Долохова і притримав коня.
— До першої справи — еполети, — сказав він йому.
Долохов озирнувся, нічого не сказав і не змінив виразу свого глузливо-усміхненого рота.
— Ну, ось і добре, — продовжував полковий командир. — Людям по чарці горілки від мене, — додав він, щоб солдати чули. — Дякую всім! Слава Богу! — І він, обігнавши роту, під'їхав до іншої.
— Що ж, він, справді, хороша людина; з ним служити можна, — сказав Тимохін субалтерн-офіцеру, який ішов поруч з ним.
— Одне слово, чирвовий! ... (полкового командира прозвали червоним королем) — сміючись, сказав субалтерн-офіцер.
Щасливий настрій начальства після огляду перейшов і до солдатів.