Він навіть нахилився й приклав синові до чола руку. Воно горіло. Хлопця лихоманило.
Раде стурбувався.
— Що скоїлося? — втретє спитав він.
Тоді його син трохи підняв полу своєї гуні, і Раде побачив, що той затулив рукою рану. Його пальці й полотняна сорочка були в крові.
Раде випростався й закляк із розтуленим ротом, дивлячись на сина широко розплющеними очима.
— Тебе поранено? — спитав він.
— Так, — відказав Блаже. — Влучило в мене. — І, опустивши полу, додав: — Та ніхто не помітив. І ви не кажіть нікому. Відвезіть мене звідси. Отой військовий лікар з Подгоріци швидко мене вилікує.
Батько безпорадно стояв над сином. Він невиразно відчував, що цей хлопчина на траві — герой. Але таких героїв, що страждають і мовчать, він ще не знав. У ньому здіймався гнів проти цього мовчазного терпіння. І гнів на того, хто це зробив, — на сина старої Анджі. Й на всіх Джурановичів. І на цей мир, що не давав йому взяти рушницю й помститися за свою поранену дитину.
— Чом ти раніше не сказав, що тебе поранено? — дуже суворо спитав він.
— Тоді не було б миру, тату.
— Мир, куплений ціною крові дитини, — хіба це мир, Блаже?
— Той лікар мене вилікує неодмінно, тату. А що я втратив трохи крові, то дарма. Зате в нас відтепер буде спокій і злагода.
Зненацька Раде помітив, що хлопець важко дихає і що його змагає біль — він ось-ось зомліє. І тоді Раде зрозумів, що лікар зараз важливіший, аніж честь, гнів, помста й довгі балачки. Не промовивши більше й слова, він підняв Блаже, посадив його на свого коня й спитав:
— Ти можеш триматися однією рукою?
Блаже кивнув головою.
Тоді Раде гукнув жінок, що неподалік від них розмовляли з сусідками, й сказав їм:
— Гайда! Наглядайте за хлопцем. Йому потрібен лікар.
І перше ніж вони встигли щось запитати, Раде взяв огиря за поводи й повів геть із лугу. Кожен, хто забарився тут, стояв тепер і зачудовано дивився на невидану картину: найстарший у родині, цей гордий велетень-воїн Раде, вів за поводи свого коня, а в сідлі сидів його син, хлоп'як, у якого ще й пух під носом не висипався.
Один із Джурановичів, що мав себе за великого дотепника, гукнув:
— По-твоєму, коли мир, то вовк має доглядати овечат?
— Це овеча заплатило за ваш мир своєю кров'ю, — мимохідь кинув йому у відповідь Раде. — Анджин син підстрелив його, а він і не ойкнув, аби тільки ти мав оцей свій плюгавий мир, Джурановичу!
Аж тепер, довідавшись, що сталося, жінки заголосили. А чоловіки, які тим часом зібралися довкола, з подивом і захопленням дивилися на хлопця в сідлі. І коли старий бездітний пастух стягнув з голови шапку, решта чоловіків зробили так само.
Коли оповідка скінчилася і шпалера в прадідусевих руках скрутилася в сувій, я відчув, що й сам би скинув перед цим хлопцем шапку, якби зараз мав її на голові.
Яким далеким було моє "героїчне" спускання тросом від подвигу цього чорногорського хлопця, що важив своїм життям, аби дорослі, мудрі чоловіки не вбивали один одного! Коли я уявляв собі, який він був самотній серед них усіх, — із затаєною раною, із своїм німим болем і думкою, що, може, зробив не те, — він здавався мені справді великим.
Напевне, якраз цим приваблював прадідуся хлопчина Блаже Брайович.
— У Чорногорії, — сказав старий, — чоловіки провадили героїчне життя, як називають це деякі професори. Там кожний чоловік прагнув стати героєм. А що розуміти під геройством, було встановлено твердо: герой — це чоловік сміливий, хитрий і навчений добре володіти зброєю. Нічого цього не мав малий Блаже. Він — герой зовсім інакший. Він був скоріш смирний, ніж хоробрий. Хитрощі були чужі його натурі. І він не володів ні зброєю, ні навіть словом. Він був героєм цілком незвичним. Його героїзм розходився з традицією й звичаями тих часів. Але чоловіки на лузі скинули шапки перед цим хлопцем, несвідомо визнали його героєм.
Прадідусь на мить торкнувся пальцями повік, бо читання втомило його старі очі, а тоді додав:
— Любов до людей, що на перший погляд часто здається такою безпорадною, кінець кінцем перемагає. Ненависть може бути доречна, цілюща. Хто любить людей, мусить ненавидіти тиранів. Але любов до людей, просто любов, величніша й прекрасніша за ненависть, Хлопчачок… А тепер я трохи задрімаю, поки твоя горішня бабуся знову покличе нас їсти.
Старий Хлопчак зліг на спинку свого крісла, мовби показуючи, що він усе сказав і не сподівається більше запитань або заперечень. Отож я подався наниз.
Та коли я ступнув на останній східець і хотів був зайти до вітальні, то почув за її дверима голоси моїх батька з матір'ю та ще декотрих наших родичів, і говорилося знов про нас, поетів.
Я почув, як мама сказала, що і їй хотілось би прочитати наші вірші та оповідки, а горішня бабуся відповіла:
— Ось нехай-но Хлопчачок перейде знов жити додому, ти, як хоч, усе перечитаєш. Оповідки вони писали на отих негодящих шпалерах, що й ти знаєш. На звороті. Там і про Яна Янсена є оповідка. А балади про Геракла — в зошиті.
Я вирішив не перебивати їм розмови про нас, двох поетів, навшпиньки побрався на другий поверх, а там, — не знаю сам, чому, — до прадідусевої спальні. Може, я сподівався знайти якісь невідомі мені вірші та оповідки, — тепер уже не пам'ятаю. Одне добре знаю, що я справді знайшов там вірша, якого досі не читав і який нагнав на мене жах.
В одному з "Моряцьких щорічників" між сторінками стримів клаптик картону, сіренький і непримітний, — от собі закладка й годі. Та я навіщось витяг той клаптик картону й побачив, що на ньому добре знайомим прадідусевим письмом написано якийсь вірш. Це був, як виявилося, немовби прадідусів заповіт мені. Я читав його з дедалі більшим подивом і страхом.
Отак, Хлопчачок, прощавай, не журись,
Бо кожному з нас умирати колись.
І в цьому геройства нема, щоб ти знав, —
Людина вмирає, бо час їй настав.
А смерть відкриває, чого був хто варт,
І що було правда, а що тільки жарт.
Та й жарти минаються без вороття, —
Скрашай, Хлопчачок, собі жартом життя.
Я завжди скрашав, та тепер уже край —
Я йду на спочинок, а ти пам'ятай:
Не був я герой, був собою однак.
І ти будь таким.
Твій Старий Хлопчак
Не пам'ятаю вже, що я зробив, прочитавши цього вірша. Знаю тільки, що мені на мить здалося, ніби серце моє перестало битись і я не поворухну ані рукою, ані ногою.
"Виходить, він дуже добре знає, що скоро надійде його остання година, — подумав я. — Він лише вдає передо мною дужака. А насправді…"
І враз мені уявилося, що там, нагорі, у кріслі на колесах, мій прадідусь спить останнім, вічним сном, з якого не прокидаються.
Як стій, із клаптиком картону в руці, я кинувся сходами на горище, задиханий, рвонув двері до південної кімнатки. Там ще горіло світло.
Прадідусь дивився на мене, широко розплющивши очі. Він злякався, — мабуть, мого переляканого вигляду.
Але, побачивши в мене в руці знайомий йому клаптик картону, він заусміхався.
— Герої, Хлопчачок, — промовив він, — привчають себе жити з думкою про смерть. Але, по суті, всім нам треба до цього привчатись.
Та й ми ж із тобою, — не прикидаймося, Хлопчачок, — жили цей тиждень з думкою про смерть. Проте я куди жилавіший, ніж здається лікареві.
Отой незвичайний усміх все не сходив із прадідусевого обличчя — сказати б, знайшов собі тут притулок.
— Як добре зважити, — провадив старий, — то я житиму довгенько ще й після своєї смерті. Не конче в оцих-от штанях, вовняних шкарпетках і оцих-о чорних черевиках. А як образ. У твоїй душі. А ще — в книжках.
— У яких книжках, прадідусю? — здивовано спитав я.
— У твоїх, Хлопчачок.
Усміх його все ширшав. Наче лампа, що розгоряється дедалі дужче.
— Ти подаруєш мені щось немов безсмертя. І я житиму довго, — казав він. — Я спорудив собі пам'ятник у твоїй душі. Спорудив не без певного марнолюбства, Хлопчачок. Тепер чи помру я одного чудового дня, і якого саме, — це вже, їй-богу, не багато важить. Років через двадцять — тридцять ти це зрозумієш.
Обличчя його аж променіло, коли він закінчив:
— Ти тепер вертайся додому, до батька з матір'ю. Я вже знов можу ходити. Оце крісло, в якому настільки легше думається, поставимо в куток. А чи помру я і коли саме, Хлопчачок, це байдуже. Своїй дещиці мудрості я знайшов добрий прихисток. Ти ніколи не славитимеш фальшивих героїв.
Я стояв збентежений і тільки дивився на прадідуся. Аж через добрих двадцять років я зрозумів, що він мав на увазі.
Сподіваюсь, моя книжка це доводить.