Навіть у той час, про який я говорю (коли мені було чотирнадцять років), як би Карлові Івановичу трапилося побити мене, я спокійно поставився б до цього. Карла Івановича я любив, знав його з того часу, як і самого себе, і звик вважати за члена своєї сім,ї, але St.-Jérôme був людина горда, самозадоволена, до якої я нічого не відчував, опріч тієї мимовольної пошани, яка була в мене до всіх великих. Карл Іванович був смішний дідусь, пестун, якого я любив од щирого серця, але мав його за нижчого від себе у моєму розумінні суспільного стану. St.-Jérôme навпаки, був освічений, вродливий молодий дженджик, що намагався стояти врівні З усіма.
Карл Іванович лаяв і карав нас завжди спокійно; видко було, що він вважав це хоч і за доконечний, але неприємний обов'язок. St.-Jérôme, навпаки, любив драпуватися в ролю навчи-теля; видко було, коли він карав нас, що він робив це більше для власного вдоволення, ніж на нашу користь. Він захоплювався своєю величністю. Його пишні французькі вислови, що він їх вимовляв з сильними наголосами на останньому слові, accent сігсопііех'ами, були мені невимовно огидні. Карл Іванович, розгнівавшись, говорив: а лялькова комедія", "пустун хлоп-шик", "шампанська мушка". St.-Jérôme називав нас mauvais sujet, vilain garnement і іншими назвами, що ображали мою гідність.
Карл Іванович ставив нас навколішки обличчям у куток, і карою був фізичний біль од того. St.-Jérôme, випростуючи груди й роблячи величний рух рукою, трагічним голосом кричав: "a genoux, Mauvais sujet", наказував ставати навколішки обличчям до нього й просити вибачення. Карою було приниження.
Мене не карали, і ніхто навіть не нагадував мені за те, що зі мною трапилось; але я не міг забути всього, чого зазнав: розпачу, сорому, страху й ненависти за ці два дні. Хоч з того часу St.-Jérôme, здавалося, махнув на мене рукою, майже не робив зі мною нічог<% я не міг звикнути дивитись на нього спокійно. Щоразу, коли випадково зустрічали£ь наші очі, мені здавалося, що в моєму погляді була надто очевидна неприязнь, і я поспішав зробити байдуже обличчя; але коли мені здавалося, що він розуміє моє удавання, я червонів і одвертався.
Одне слово, мені невимовно тяжко було мати з ним будь-які СТОСУНКИ.
XVIII. ДІВОЧА
Я почував себе дедалі більше самотнім, і головна моя розвага була — міркувати на самоті та робити спостереження. Про предмет моїх міркувань я розповім у дальшому розділі; мисце ж моїх спостережень була, головно, дівоча, де відбувався дуже для мене цікавий і зворушливий роман. Героїня цього роману була, звичайно Маруся. Вона тоді закохана була в Василя, що знав її ще тоді, як вона жила на волі, і обіцяв ще тоді одружитись із нею.
Доля, що розлучила їх п'ять років тому, знов з'єднала їх у бабусиному домі, але поставила перепону їх обопільному коханню в особі Миколи (рідного Марусиного дядька), що не хотів і чути про шлюб своєї племінниці з Василем, якого він називав людиною неподобною й невгамованою.
Перепона ця спричинилася до того, що раніше досить байдужий і недбайливий у своєму поводженні Василь раптом закохався в Марусю, та закохався так, як тільки може закохатись двірська людина з шевців, у рожевій сорочці з напомаженим волоссям.
Хоч прояви його любови були завжди дуясе чудні й неподобні (наприклад, зустрічаючись із Марусею, він завжди намагався зробити їй боляче: або щипав її, або бив долонею, або стискав її з такою силою, що вона ледве могла дихати), але саме кохання його було щире, що видно вже з того, що з того часу, як Микола рішуче відмовив йому віддати за нього племінницю, Василь запив з горя, почав учащати до шинків, буяти,— одне слово, так уже почав не шануватися, що не раз довелося йому зазнати ганебної кари на з'їжджій. Але ці вчинки й їхні наслідки, здавалося, бути заслугою в Марусиних очах і ще збільшували її любов до нього. Коли Василя тримали в участку, Маруся цілими днями, не просихаючи, плакала, скаржилася на свою гірку долю Гапці, що брала активну участь у справах нещасних коханців, і, не звертаючи увагу на бійку й лайку від свого дядька, потихеньку бігала до поліції провідувати й потішати свого милого.
Не гидуйте, читачу, тим оточенням, куди я введу вас. Якщо в душі вашій не послабшали струни любови й участи, так і в дівочій знайдуться звуки, на які відгукнуться вони. Чи схочете ви, чи не схочете йти за мною, а я йду на сходи на площадку, звідки мені видно все, що робиться в дівочій. От лежанка, де стоять: прас,* картонова лялька з розбитим носом, мийниця, умивальник; от вікно, де жужмом лежать: грудочка чорного воску, міток шовку, надкушений зелений огірок і коробочка з-під цукерок; от і великий червоний стіл, на якому на початому шитві лежить цеглина, обшита ситцем, і за яким сидить в о н а в моєму улюбленому рожевому ситцевому вбранні й голубій косинці, яка особливо притягує мою увагу. Вона шиє, зрідка зупиняючись, щоб почухати голкою голову або поправити свічку, а я дивлюся й думаю: "чом вона не народилася панночкою з ясними блакитними очима, величезною русою косою й високими персами? Як їй до лиця було б сидіти у вітальні в чепчику з рожевими стрічками й у малиновій шовковій капоті, не в такій як у Мімі, а яку я бачив на Тверському бульварі. Вона б шила на п'яльцях, а я б у дзеркало дивився на неї, і чого б вона тільки схотіла—я все б для неї робив: подавав б їй салопа, страви сам би подавав...
"І що за п'яна пика й огидна постать у цього Василя у вузькому сурдуті, одягненому поверх брудної сорочки на випуск! В кояшому його поруху, в кожній лінії його спини, здається мені, я бачу безперечні ознаки ганебної карп, що він її Зазнав..."
— Що, Василечку, знов? — сказала Маруся, встромляючи голку в подушку й не піднімаючи голову назустріч Василеві.
— А що яг? хіба від нього добро буде,—відповідав, уві-ходячи Василь,—хоч би постановив щось одне, а то гину так, ні за що, і все через нього.
— Чай питимете?—сказала Надія, друга покоївка.
— Красненько дякую!.. І за що ненавидить злодій отой, дядько твій, за що? за те, що вбрання собі справжнє маю, за поставу за мою, за ходу мою, одне слово? От горенько!— закінчив Василь, махнувши рукою.
— Треба покірливому бти, — сказала Маруся, скусуючи нитку,—а ви так усе...
— Сили моєї не стає, от що!
Тут у бабусиній кімнаті стукнуло дверима й почувся буркотливий голос Гапки, що наближалася сходами.
— Моє шанування Гапці Михайлівні!—сказав Василь, підводячись їй назустріч.
— А, бодай вас!.. Не до шанування твого,—відповідала вона, грізно поглядаючи на нього.—І чого ходиш сюди? хіба личить чоловікові до дівчат ходити...
— Хотів про ваше здоров'я довідатись, — несміливо "сказав Василь.
— Здохну скоро, от яке моє здоров'я!—ще з більшим серцем на всю пельку закричала Гапка.
Василь засміявся.
— Тут нема чого сміятись, а коли кажу, що забирайся, так геть! Ич, поганець, теяс женитись хоче, негідник! Ну, марш, забирайся.
І Гапка Михайлівна, тупаючи ногами, пройшла до своєї кімнати, так дуя;е гримнувши дверима, що шибки задзеленчали в вікнах.
Довго ще чути було як за перегородкою, лаючи всіх і все й кленучи своє життя, вона шпурляла свої речі й скубла за вуха свою улюблену кішку; нарешті, двери трохи відчинилися, і звідти вилетіла, жалісно нявкаючи, викинута за хвіст кішка.
— ДОабуть так, що іншим разом прийти чайку напитись,— сказав Василь пошепки.—До приємного побачення.
— Дарма,—сказала, підморгуючи Надія:—я от піду на самовар гляну,
— Та й зроблю ж я один кінець,—казав Василь, ближче сідаючи до Марусі, скоро Надія вийшла з кімнати:—або піду прямо до графині, ская*у: сстак і так", або вже... покину все, втечу світ за очі, їй-бо!
— А я як лишуся?..
— Тільки тебе шкода, а то б уже даа... вно головонька моя на волі була їй-бо, їй-бо!
— Що це ти, Василечку, сорочок не принесеш мені попрати,—сказала Маруся по маленькій павзі,—а то—бач, яка чорна,—додала вона взявши його за комір сорочки.
Тут унизу задзеленчав бабусин дзвоник, і Гапка вийшла З своєї кімнати.
— Ну, чого ти, негіднику, від неї домагаєшся? — сказала вона, штовхаючи до дверей Василя, що похапцем устав, побачивши її.—Довів дівчину он до чого, та ще й в'язнеш... мабуть, весело тобі, нахабо, на її сльози дивитись! Геть звідси! Щоб і духом твоїм не смерділо! І що доброго в ньому знайшла?— казала вона далі до Марусі.—Мало тебе тасував сьогодні за нього дядько? Ні, все своєї: ні за кого не піду, як за Василя Гру-скова. Дурепа!
— Та й не піду ні за кого, не кохаю нікого, хоч убий мене до смерти за нього,—проказала Маруся, раптом заливаючись слізьми.
Довго я дивився на Марусю, що, лежачи на скрині, витирала сльози своєю косинкою, і, вСяко намагаючись зміняти свій погляд на Василя, я хотів зрозуміти, чим саме він міг здаватись їй таким привабливим. Але хоч я й щиро співчував засмученій Марусі, я ніяк не міг збагнути, як це таке чарівне створіння, яким здавалася мені Маруся, могло кохати Василя.
— Коли я буду великий,—говорив я сам собі, повернувшись до себе гіагору,—Петровське дістанеться мені, і Василь та Маруся будуть мої кріпаки. Я сидітиму в кабінеті й куритиму люльку, Маруся з прасом пройде на кухню. Я скажу: "Покличте мені Марусю". Вона прийде, і нікого не буде в кімнаті... Раптом прийде Василь і, побачившп Марусю, ская;е: "Пропала моя головонька!.." і Маруся теж заплаче; а я скажу: "Василю, я знаю, що ти її кохаєш, і вона тебе кохає,—на от тобі тисячу карбованців, оженися з нею й хай тобі бог дає щастя, а сам піду до диванної". Міяс силою-силенною думок та мрій, що без ніякого сліда проходять у розумі й уяві, є такі, що лишають у них глибоку чутливу борозну,—отож, часто не пам'ятаючи вже суті думки, пам'ятаєш, що бзгло щось хороше в голові, відчуваєш слід думки і силкуєшся знов відтворити її. Отакий глибокий слід лишила в моїй душі думка поступитися своїм почуттям заради Марусиного щастя, яке вона могла мати, лише одружившись із Василем.
XIX. ХЛОП'ЯЦТВО
Навряд чи мені повірять, які були найулюбленіші й наііпо-стійніші предмети моїх міркувань підчас мого хлоп'яцтва, — так вони не пасували до мого віку й стану. Але, на мою думку,, невідповідність між станом людини та його моральною діяльністю* є найпевніша ознака істини.
Протягом року, що в мені йшло самотнє, зосередясене в самому собі моральне життя, всі абстрактні питання про призначення людини, про тогосвітнє життя, про безсмертя душі вя;е ставали передо мною; і дитячий малий розум мій з усім запалом недосвідчености намагався розв'язати ті питання, думати над якими є найвищий ступінь, якого може дійти розум людини, але розв'язати які йому не дано.
Мені здається, що людський розум у кожній окремій особі іде у своєму розвиткові тим самим шляхом, яким він розвивається і в цілих поколіннях, що думки, які правили за основу
різних філософських теорій, становлять нероздільні частини розуму, але що кожна людина більш-менш ясно усвідомлювала їх іще раніше, ніж знала про те, що є на світі філософські теорії.
Думки ці поставали в моєму розумі так яскраво й разюче, що я навіть намагався пристосувати їх до життя, гадаючи, що я перший відкриваю такі великі й корисні істини.
Одного разу спало мені, що щастя не залежить від зовнішніх причин, а від нашого ставлення до них, що людина, яка звикла переносити страждання, не може бути нещасна, — і, щоб привчити себе до праці, я, незважаючи на страшний біль, тримав по п'ять хвилин на витягнених руках лексикони Татищева або йшов до хижі й Шмагав себе шворкою по голій спині так боляче, що сльози мимохіть навертались на очі.
Іншим разом, згадавши раптом, що смерть чекає на мене кбжну годину, кожну хвилину, я вирішив, не роз.уміючи, як не розуміли того досі люди, що людина не може бути інакше ща слива, як користуючись із теперішнього й не думаючи за май бутнє, — і я днів із три, під упливом цієї думки, покинув нав чання й робив лише те, що, лежачи на ліжкові, читав який небудь роман і їв пряники з кронівським медом, які я купував на останні гроші.
А то якось, стоячи перед чорною дошкою й малюючи на ній крейдою різні фігури, я був раптом уражений думкою: чому симетрія приємна для очей? що таке симетрія? Це — природжене чуття,—відповідав я сам собі.