Зі справами час було завершувати, видовище вартувало того. На вулиці висипало все місто. У палацовий парк пропускали лише депутатів парламенту, офіцерів і чиновників. Особливі місця відвели журналістам, які з'їхалися з усіх кінців світу. Ще б пак! Такі чудеса варто було описати в газетах. На балконах, терасі та у вікнах палацу тіснилися королі, а сини негритянських вождів і навіть деякі вожді залізли на дерева, щоб краще бачити. Ось освітилася золотим сяянням вежа. Заіскрилися бенгальські вогні, зметнулися в небо вертушки, полетіли зелені, червоні кулі. Темінь зигзагами прорізали вогненні змії. Розсипалися каскадами різнобарвні зірки. А коли спалахнув і, переливаючись, побіг вогненний водоспад, у глядачів вирвався крик захоплення.
Повітря здриглося від неугавних пострілів і гарматної стрілянини.
— Ще! Ще! — кричали у захваті африканські вожді, називаючи Матіуша "Повелителем вогню" і "Владикою семибарвного неба".
Але пора було спати: гості рано-вранці виїжджали.
На вулицях грало сто оркестрів, коли автомобілі мчали містом, доставляючи королів на вокзал. Десять поїздів відвезли гостей зі столиці Матіуша.
— Ми отримали перемогу на дипломатичному терені, — потираючи від задоволення руки, промовив державний канцлер, коли вони поверталися з вокзалу.
— А що це означає? — запитав Матіуш.
— Ви просто геній, ваша величносте! Самі того не підозрюючи, ви отримали величезну перемогу. Перемагають не лише на полі бою. Там усе ясно: переміг і вимагай, чого хочеш. А ось без війни виторгувати те, що потрібно, — це і є дипломатична перемога. Ми отримали порт. Це найголовніше.
XXXVI
атіуш вставав тепер о шостій ранку. Інакше не переробити всіх справ! І розпорядок дня він змінив: викроїв дві години для занять. До колишніх обов'язків додалися нові: засідання парламенту й потім, окрім листів, доводилося ще читати дві газети — дорослу й дитячу, щоб бути в курсі подій.
Але одного дня годинник у палаці відбив восьму, а з королівської опочивальні не чути ні звуку. У палаці переполошилися.
— Напевно, захворів.
— Не дивно, цього давно треба було чекати.
— Жоден дорослий король стільки не працює.
— Останнім часом він дуже схуд.
— І майже нічого не їсть.
— І сердиться через дрібниці.
— Так, останнім часом він став дратівливий.
— Послати за лікарем!
Приїхав переляканий лікар і без доповіді, без стуку не увійшов, а вбіг до королівської опочивальні.
— Що сталося? Котра година? — занепокоєно запитав Матіуш, протираючи очі.
Лікар негайно приступив до справи. Він квапився, ніби боявся, що Матіуш не дасть йому договорити до кінця.
— Мій милий хлопчику, я тебе знаю з пелюшок. Я старий і життям своїм не дорожу. Можеш повісити мене, розстріляти, посадити у в'язницю — мені нічого не страшно. Твій батько, вмираючи, доручив мені піклуватися про тебе. Так ось, я забороняю тобі вставати з ліжка! Усіх, хто прийде набридати тобі справами, я велю спустити зі сходів! Ти за один рік хочеш зробити стільки, скільки інші роблять за двадцять років. Це нікуди не годиться. Поглянь, на кого ти став схожий? Не король, а жалюгідний дистрофік. Товстунові обер-поліцмейстерові корисно схуднути, а тобі шкідливо, бо ти ростеш. Про інших дітей ти поклопотався. Завтра двадцять тисяч дітей їдуть відпочивати. А ти? Ну поглянь на себе! Мені, старому недотепі, так соромно, так соромно… — З цими словами лікар простягнув Матіушу дзеркало. — Ну поглянь на себе, — повторив лікар і розплакався.
Матіуш узяв дзеркало. Обличчя — біле, як папір, губи — сині, погляд — сумний, під очима кола, а худа шия здається довгою, як у жирафи.
— Захворієш і помреш, — схлипуючи, казав лікар. — І не завершиш розпочатої справи. Ти й зараз уже хворий…
Матіуш відклав дзеркало й заплющив очі. Яке блаженство! Лікар жодного разу не назвав його "королівською величністю", заборонив вставати з ліжка і присягнувся спустити зі сходів усіх, хто прийде до нього у справах.
"Як добре, що я хворий", — промайнуло в голові в Матіуша, і він зручніше влігся в ліжку.
"Ну ясно, це від перевтоми пропав у мене апетит і сон, — утішав себе Матіуш, — і кошмари докучають ночами". Йому снилося, то ніби він потрапив під гарячий дощ, який обпалює, як окріп; то ніби йому відрізали ноги й викололи очі; то кинули в колодязь, засудивши до голодної смерті. Часто в нього боліла голова. На уроках десь поділась його кмітливість, і йому було соромно перед Стасиком і Оленкою, а особливо перед Клу-Клу, яка вже через три тижні вільно читала газети, писала під диктовку й показувала по карті, як проїхати зі столиці Матіуша в країну її батька, короля Бум-Друма.
— Улітку в депутатів парламенту канікули. Гроші є. Порт і кораблі також є. Будинки для дітей готові. З усіма іншими справами впораються міністри й чиновники. А ти два місяці відпочиватимеш, — сказав лікар.
— Я повинен оглянути свій порт і кораблі.
— А я не дозволяю. Це зроблять без тебе канцлер і міністр торгівлі.
— А маневри?
— Нічого. Військовий міністр впорається один.
— А як же листи дітей?
— Фелек прочитає.
Матіуш зітхнув. Нелегко доручати справи іншим, коли ти звик усе робити сам. Але Матіуш дійсно потребував відпочинку.
Сніданок йому принесли в ліжко. А Клу-Клу розповідала цікаві негритянські казки. Потім він погрався зі своїм улюбленим Петрушкою, подивився книжки з картинками. Принесли яєчню з трьох яєць, склянку гарячого молока й білий хліб із маслом. І лише після того, як він усе з'їв, лікар дозволив йому встати, одягнутися й посидіти в кріслі на терасі.
Сидить Матіуш на терасі і ні про що не думає. Тривог і турбот як не бувало! І ніхто його не турбує, не чіпляється зі справами: ні міністри, ні церемоніймейстер, ні журналіст. Жодна душа.
Сидить і слухає, як пташки співають в парку. Слухав, слухав та й заснув і проспав до обіду.
— А тепер ми пообідаємо. — Добрий лікар усміхався. — Після обіду покатаємося трохи парком в екіпажі. Потім поспимо, приймемо ванну — і в ліжечко. А там повечеряємо — і спати.
Матіуш спав, спав і ніяк не міг виспатися. Страшні сни снилися йому дедалі рідше. І апетит повернувся. За три дні він поповнішав на півтора кілограми.
— Оце я розумію! — радів лікар. — Якщо й далі так піде, через тиждень я знову називатиму тебе "ваша величносте". А доки ти не король, а заморений сирота нещасний, який за всіх уболіває душею, а про нього нікому потурбуватися, бо в нього мами немає.
Через тиждень лікар знову дав йому дзеркало.
— Ну як, схожий на короля?
— Ще ні! — відповів Матіуш. Йому хотілося продовжити це блаженство. Ще б пак! Лікар возиться з ним, як із маленьким, і не називає "королівською величністю".
Матіуш ожив і повеселішав, і тепер лікар насилу заганяв його в ліжко після обіду.
— А що пишуть газети?
— Газети пишуть, що король Матіуш хворий і, як усі діти в його державі, виїжджає завтра на відпочинок.
— Завтра? — зрадів Матіуш.
— Так, рівно опівдні.
— А хто ще поїде?
— Я, капітан, Стасик, Оленка, ну і Клу-Клу — адже не можна залишити її одну.
— Звичайно, Клу-Клу поїде з нами.
Але перед від'їздом Матіушу все-таки довелося підписати два папери: у справах дорослих його заступником призначався канцлер, а в дитячих — Фелек.
Два тижні Матіуш нічим серйозним не займався, лише грався. Верховодила в іграх Клу-Клу. То придумає гру в полювання, то у війну, то сплете курінь із гілок і дітей навчить, як це робити.
Спочатку Клу-Клу нізащо не хотіла взувати туфлі.
— Що за дикий звичай — носити одяг на ногах! — нарікала вона.
Потім повстала проти сукні:
— Чому у вас дівчатка одягнені інакше, ніж хлопчики? Що за дикість! Тому вони такі невмілі. Спробуй-но залізь у спідниці на дерево або перестрибни через паркан! Клята ця спідниця вічно плутається й заважає.
— Та ти й так лазиш по деревах, як мавпа. Сільські хлопчиська порівняно з тобою неповороткі опецьки. А Стасик і Матіуш тобі в підметки не годяться!
— То хіба це дерева?! — розреготалася Клу-Клу. — На такі палиці тільки дворічним малятам дертися, а я вже велика.
Якось діти з цікавістю спостерігали за білкою, яка вправно перестрибувала з дерева на дерево.
— Подумаєш, і я так умію! — вигукнула Клу-Клу.
І не встигли діти отямитись, як вона зняла із себе сукню, скинула сандалі — скік на дерево, і погоня почалася. Білка — з гілки на гілку, Клу-Клу — за нею. Білка — стриб на інше дерево, а Клу-Клу — за нею. Гонитва продовжувалася хвилин п'ять, поки нарешті змучена, загнана білка не кинулася на землю. Клу-Клу — теж, діти завмерли: зараз розіб'ється. Але вона з такою спритністю то чіплялася за гілки, то відводила їх убік, що благополучно скотилася вниз і ще встигла схопити білку, і не як-небудь, а за спинку, щоб та її не вкусила.
— А ці північні мавпи отруйні?
— Що ти! У нас лише змії отруйні.
Клу-Клу детально розпитала, як вони виглядають, поглянула на картинки із зображенням отруйних змій і вирушила в ліс. Вона пропадала цілий день. Де її тільки не шукали! Та все марно. Лише надвечір з'явилася вона додому: голодна, вся в синцях і подряпинах, зате в банці принесла трьох живих змій.
— Як це тобі вдалося? — здивувалися діти.
— Дуже просто, — простодушно відповіла Клу-Клу.
Сільські діти спочатку побоювалися Клу-Клу, але потім звикли й полюбили її.
— Ось це дівча! Будь-якому хлопчиськові ніс утре. Цікаво, які ж у вас в Африці хлопчики?
— Не гірші й не кращі від мене. Це у вас дівчатка носять довгі коси і спідниці, і тому не вміють нічого робити.
XXXVII
лу-Клу не тільки краще за всіх метала камені в ціль, стріляла з лука, збирала гриби й горіхи — але була кращою ученицею з ботаніки, зоології, географії та фізики. Побачить на картинці якусь рослину або комаху і без зусиль відшукає їх у полі чи в лісі. Почула вона якось про квіти, які зростають лише на болотах, і гайда в село, довідатися у хлопчиків, де тут болота.
— Далеко. Верст п'ятнадцять звідси.
Кому далеко, а кому — ні. Клу-Клу взяла кусень хліба, шматок сиру — і тільки її бачили!
Тепер, коли вона зникала, її навіть не шукали.
— Знову Клу-Клу хазяйнувала в буфеті, значить, у похід вирушила.
Уже й вечір, а Клу-Клу все немає.
Виявляється, вона заночувала в лісі, а вранці повертається з тріумфом і несе букет латаття і на додачу жаб, тритонів, ящірок і п'явок.
Гербарій у неї — найкращий, колекція комах, метеликів і каменів — найбільша.