Дуже спокійно і дуже швидко.
І допіру я ступнув у той бік, як пролунав громовий голос:
— ХТО ЦЕ ТАМ?
От халепа!
— Е-е-е, — зронив я, — ми просто зайшли.
Ото вже дурницю я ляпнув! З "тролячої нори" в очі вдарив промінь білого світла. Наче то був сам Господь Бог.
— І які ваші наміри? — в голосі чутно було легкий англійський акцент.
Бен підвівся і став поруч зі мною. Мене порадувало, що я не сам.
— Ми розслідуємо зникнення людини, — дуже впевнено сказав він. — Ми тут нічого не чіпаємо.
Світло згасло, і в темряві стало видно три силуети: всі вони були в джинсах, футболках і масках з двома круглими фільтрами. Один підняв маску на лоба і подивився на нас. Я впізнав цю козлячу борідку і плескаті губи.
— Гасе? — вигукнула Лейсі. І підвелася. То був охоронець з "СанТрасту".
— Лейсі Пембертон… Боже ж ти мій! Ти що тут робиш? Без маски? Тут тонни азбесту.
— А тут що робите ви?
— Досліджуємо, — сказав він. Бен раптом настільки знахабнів, що підійшов до незнайомців і потиснув їм руки. Вони представилися як Туз і Тесля. Я наважився припустити, що це все ж таки прізвиська.
Потім ми всі взяли стільці на коліщатках і сіли кружком.
— Це ви дошку проламали? — запитав Гас.
— Так, це я був, — пояснив Бен.
— Ми заклеїли, бо не хотіли, щоб сюди хтось іще заліз. Якщо вхід буде видно з дороги, повалить усякий набрід, що нічого не тямить у дослідженні таких місць. Волоцюги, наркомани, отаке.
Зробивши до них крок, я запитав:
— То ви знали, що Марго сюди приходила?
Туз озвався раніше, ніж Гас; маски він не зняв, але розібрати, що він каже, все одно було неважко.
— Чоловіче, Марго тут чимало часу проводила. Ми самі сюди лише кілька разів на рік їздимо, тут азбест, та й узагалі не надто круте місце. А вона за останні кілька років приблизно в половині випадків опинялася тут. Сексі була дівка, еге ж?
— Була? — перепитала Лейсі.
— Вона ж утекла, ні?
— Що вам про це відомо?
— Та нічого, Господи Ісусе. Я бачив його з Марго, — сказав Гас, киваючи на мене, — кілька тижнів тому. А потім дізнався, що вона втекла. За кілька днів я подумав, що вона може виявитися тут, тому ми приїхали.
— Я так і не зрозумів, чому їй це місце так сподобалося. Тут нічого особливого, — вставив Тесля. — І досліджувати більше нема чого.
— Що це за дослідження? — запитала Лейсі у Гаса.
— На кшталт міських розкопок. Ми лазимо занедбаними будинками, досліджуємо, що там є, фотографуємо. Нічого не беремо, нічого не залишаємо. Просто дивимося.
— Це наче хобі,— додав Туз. — Ми брали Марго з собою в поїздки по таких місцях, коли ще в школі вчилися.
— Кмітливе було дівча, хоча їй тоді ще років тринадцять, напевно, було, — пояснив Гас. — Вона куди хоч промкнутися могла. Тоді ми їздили лише вряди-годи, а тепер разів зо три на тиждень кудись вибираємося. Цікавих місць купа. У Клірвотері є занедбана психлікарня. Краса! Можна поглянути, де божевільних пасками пристібали й частували електрошоком. А на заході є стара в'язниця. Але Марго це чомусь не дуже цікаво було. Їй подобалося залазити ось у такі будинки, а потім вона там просто сиділа.
— Так, Боже, це трохи дратувало, — погодився Туз.
— Вона й не фоткала навіть, — мовив Тесля. — І не бігала, не шукала нічого. Пролізе всередину і сидить на місці. Пам'ятаєте, у неї нотатник такий чорний був? Ото сяде було в кутку і пише там щось, наче у себе в кімнаті домашку робить.
— Чесно кажучи, — мовив Гас, — Марго не розуміла справжнього сенсу цих мандрів. Дух пригод її не захоплював. Загалом, вона якась депресивна була.
Мені не хотілося, щоб вони зупинялися, — я думав, що з їхньої розповіді зможу уявити собі Марго. Але раптом Лейсі підвелася і відштовхнула стільця.
— І вам навіть на думку не спало запитати у Марго, чого вона така депресивна? Чи на біса вона в ці брудні хліви лазить? Вам начхати було?
Вона, репетуючи, нависала над Гасом, він теж підвівся, і стало видно, що він дюймів на шість вищий од неї. А потім Тесля сказав:
— Господи Ісусе, заспокойте цю суку нарешті!
— Що ти сказав? — гаркнув Бен. І не встиг я збагнути, що відбувається, як він зіштовхнув Теслю зі стільця, і той повалився на бік. Бен сів на нього верхи і почав люто, але незграбно лупцювати його і кричати: — ВОНА НЕ СУКА! САМ ТАКИЙ!
Я підскочив і схопив Бена за одну руку, Радар учепився в другу. Ми його відтягнули, але він не стуляв рота.
— Мене переповнює злість! Мені було краще, коли я його бив! Дайте його мені!
— Бене, — сказав я спокійно, як завжди це робить мама. — Бене, розслабся. Він уже все зрозумів.
Гас із Тузом допомогли Теслі підвестися, і Гас мовив:
— Господи Ісусе, ми забираємося. Місце ваше.
Туз зібрав свою камеру, і вони квапливо вийшли у двері. Лейсі почала пояснювати, звідки вона його знає.
— Він закінчував школу, коли ми тільки на пер…
Але я махнув рукою. Це не мало значення.
Радар знав, що мало значення. Він негайно взявся до календаря.
— По-моєму, на травневому аркуші нічого не записували, — сказав він. — Аркуші доволі тонкі, відбитків я не бачу. Але напевне сказати важко.
І заходився шукати щось іще. Судячи зі світла ліхтариків, Бен з Лейсі пірнули в "тролячу нору". А я лишився в конторі, уявляючи Марго. Подумки бачив, як вона їздить усілякими занедбаними будівлями разом з отими хлопцями, старшими за неї на чотири роки. Таку Марго я знав. А от всередині цих будівель вона виявляється не такою Марго, якою я завжди її бачив. Поки всі оглядають територію, фотографують і гасають з кінця в кінець, вона сидить на підлозі й пише.
Раптом з іншої кімнати пролунав Бенів голос:
— К.! Тут є дещо!
Втерши піт з обличчя обома рукавами, я підвівся, спираючись на стіл Марго. Потім дійшов до стіни, пірнув у "тролячу нору" і рушив на світло трьох ліхтариків, які обмацували стіну над згорнутим килимом.
— Поглянь, — зронив Бен, малюючи світлом квадрат на стіні.— Це ті дірочки, про які ти казав?
— Ага…
— Напевно, тут висіли якісь нагадування. Судячи з відстані між дірками, це могли бути листівки або світлини. А потім, напевно, вона забрала їх із собою, — мовив Бен.
— Так, можливо, — погодився я. — Ото якби знайти нотатник, про який говорив Гас!
— Еге ж, коли він про це сказав, я його згадала, — озвалася Лейсі; в світлі свого ліхтарика я бачив тільки її ноги. — Вона завжди носила з собою нотатник. Я, щоправда, жодного разу не бачила, щоб вона в ньому щось писала, думала, що це щоденник абощо. Господи, я навіть не поцікавилася жодного разу. На Гаса розлютилася, хоч він їй навіть другом не був. А сама я її хіба про щось питала?
— Вона все одно тобі не розповіла б, — мовив я. Нечесно було приховувати, що Марго і сама постаралася для створення ореолу таємничості навколо себе.
Ми вешталися там ще з годину, і, коли я вже впевнився, що ми приїхали сюди даремно, промінь мого ліхтаря впав на рекламні брошурки, з яких був складений картковий будиночок, що його ми бачили ще під час першого візиту. Одна з брошур була про "Маєтності Гроувпойнт". Затамувавши подих, я почав роздивлятися й інші. Потім побіг до свого наплічника і повернувся з ручкою і блокнотом, куди записав назви всіх присілків. Один я впізнав одразу: "Ферми Кольє" — присілок з мого переліку, в якому я ще не побував. Потім поклав блокнот у наплічник. Можете вважати мене егоїстом, але я хотів відшукати Марго сам-один.
17
У п'ятницю, щойно мама повернулася з роботи, я сказав їй, що ми з Радаром їдемо на концерт, а сам подався в округ Семінол — саме там розташувалися "Ферми Кольє". Всі інші присілки зі списку цікавості не викликали — майже всі вони містилися на північ від центру, на давно обжитій території.
Мені вдалося помітити з'їзд на "Ферми Кольє" лише тому, що я вже став фахівцем з ґрунтівок. Але "Ферми Кольє" виявилися зовсім не схожими на недосілки, які я бачив досі: там усе так позаростало, ніби мешканці пішли геть років п'ятдесят тому. Я не міг зрозуміти, чи то цей присілок просто давніший за інші, чи то рослинність тут густіша, бо він у заболоченій низині. Незабаром ґрунтівкою стало неможливо їхати.
Тоді я виліз із машини й далі пішов пішки. Височенна трава лоскотала гомілки, а кросівки грузли в багнюці. Мені залишалося тільки сподіватися, що Марго поставила намет десь на пагорку, щоб не підтоплювала дощівка. Йшов я повільно, тому що тут було на що подивитися й було де сховатися і тому що поміж цим недосілком і торгівельним центром простежувався певний зв'язок. До того ж по тій багнюці йти можна було тільки повільно, тож я й не квапився, уважно роздивляючись, де б тут могла замешкати людина. Наприкінці вулиці я побачив на землі картонну коробку, на мить мені здалося, що саме в такій були батончики, які я знайшов у торгівельному центрі. Аж ні — коробка була від пива у бляшанках. Я поплентався назад до мінівена, а потім подався на північ, в "Сосняк Доган".
Добиватися туди довелося майже годину, і я вже під'їжджав до Національного лісу Окала, який навіть не входить у муніципалітет Орландо. Лишалося кілька миль, аж подзвонив Бен.
— Як справи?
— Ти по паперових містах їздиш? — запитав він.
— Ага. До останнього в переліку вже майже дістався. І нічого ще не знайшов.
— Слухай, братан, Радаровим батькам довелося нагально поїхати.
— Все гаразд? — поцікавивсь я. Радарові бабуся з дідусем були старенькі й жили в будинку для літніх у Маямі.
— Так, уяви, пам'ятаєш того чолов'ягу з Пітсбурга, у якого друга за розміром колекція чорних Санта-Клаусів?
— Та й що?
— Він щойно ґиґнув.
— Ти жартуєш!
— Братан, як я можу жартувати про передчасну кончину колекціонерів чорних Санта-Клаусів? У нього була аневризма, й отож нині Радарові батьки летять у Пенсільванію, щоб викупити всю його колекцію. Тож ми тут декого запросили.
— Хто це "ми"?
— Ти, я і Радар. У нас вечірка.
— Ну, не знаю.
По паузі Бен урочисто звернувся до мене на ім'я.
— Квентине, — сказав він, — я знаю, що ти хочеш відшукати Марго. Я розумію, що вона тобі найдорожча. І все це круто. Але школа закінчується, ну, за тиждень. Я не прошу тебе облишити пошуки. Я прошу тебе прийти на вечірку, яку влаштовують твої найкращі друзі, з якими ти знайомий уже півжиття. Кілька годин потусити з нами, попиваючи солоденьку слабоалкоголку, як слухняна дівчинка, а потім ще кілька годин відригувати через носа.