З годину Сем вів їх у сірому й млистому передвечір'ї, яке майже не різнилося від сіряви світанку і мало без різкого переходу змінитися на нічний морок, Потім Сем зупинився.
— Уже далеченько,— сказав Сем.— Не треба, щоб він почув мулів, йому ж іти проти вітру.
Мулів припнули у гущавині. Далі Сем повів їх пішки навпростець імлистим передвечір'ям, хлопець ішов зразу ж за Семом, решта двоє — трохи віддалік, ззаду, хоч хлопцеві здавалося, що вони мало не на п'яти йому насту*
пають. Двічі Сем ледь повертав голову й казав через плече до хлопця:
— Часу ще доста. Ми дійдемо раніш за нього.
Отож він пробував іти не так хапливо. Свідомо пробував сповільнити приголомшливий біг часу, в якому рухався той невидимий ще для нього олень, котрий наче гнав усе далі й далі, зникав усе більш і більш безповоротно, дарма що, за словами Сема, він досі вже довершив свій круг і, не переслідуваний собаками, тепер повертався назад до них. Вони все йшли; минула година, може, дві, а може, менш як півгодини — хлопець не міг би сказати. Нарешті опинились на якомусь кряжі. Хлопець ніколи тут не бував, тож і не знав, що це кряж. Він тільки бачив, що земля пішла вгору, бо підлісок трохи порідшав, а далі починався ледве помітний схил аж до суцільної стіни оче-реття. Сем зупинився.
— Ось тут,— промовив він. Потім обернувся до Волтера і Буна: — Пройдіть ще трошки кряжем і вийдете на розтоку. Там побачите сліди. Якщо він петлятиме, то пройде біля одної з трьох наших засідок.
Волтер розглядався якусь хвильку.
— Я знаю це місце,— сказав він.— Я був тут минулого понеділка. І навіть бачив того вашого оленя. Він звичайний собі річняк, не більш.
— Річняк? — обурився Бун. Він ще відхекувався від швидкої ходи. З обличчя його і досі не зійшла безтямність.— Коли той, що я бачив, річняк, то я й зовсім дошкільнятко!
— Тоді я, певне, бачив кролика,— сказав Волтер.— А ти, я чув, скінчив освіту ще за два роки до першого класу.
Бун блиснув очима на Волтера.
— Коли не хочеш стріляти, не стій на заваді,— заявив він.— Посидь собі десь. Бо я, їй-богу...
— Стоячи тут, ніхто його не підстрелить,— тихо мовив Сем.
— Правду Сем каже,— погодився Волтер. Нахиливши рушницю обшмульганою сріблястою цівкою вниз, він уже рухнувся йти.— Трохи більше діла й трохи менш патякання. Хогенбека он за п'ять миль чути на всі боки, чи за вітром, чи й проти.
Вони обидва рушили далі. Хлопець якийсь час ще чув Бунову балачку. Та незабаром і це стихло. І ось ізнову він і Сем уже стояли непорушно в чагарях під розкішним дубом, і знову не було нічого. Тільки щораз відчутніша самотина примерхлого світла, тільки пронизливий шемріт
холодного цілоденного дощу. А потім, наче діждавшись, коли всі стануть по місцях і замруть, пуща ожила. Велетенська, безстороння, пильна й всемудра, вона мовби схилилася над ними — над хлопцем, і Семом, і Волтером, і Буном, кожним у своїй засідці,— і десь там у глибині пущі йшов олень, зовсім не втікаючи, бо ж ніхто за ним не гнався, зовсім не сполоханий та й взагалі не лякливий, а просто чуйний, як от і вони чуйні,— може, він уже був на зворотній дорозі, і вже зовсім близько, і, може, так само відчував на собі погляд правічного безсмертного арбітра. Бо хлопцеві ж тільки-но минуло дванадцять років, і саме цього ранку він перемінився — за якусь частку секунди раз і назавжди перестав бути дитиною, якою був ще вчора. А можливо, річ зовсім і не в цьому,— можливо, тому, хто росте у місті, не тільки дитині, а й дорослому, цього не зрозуміти? — можливо, тільки вирісши на природі ти годен збагнути, яке дороге те життя, що ти власноручно відбираєш? Хлопець знову почав тремтіти.
— Добре, що ці дрижаки зараз,— видихнув він самими губами, не обертаючись до Сема.— Коли я піднесу рушницю, це минеться...
Сем теж не ворухнувся.
— Цить,— сказав він.
— Хіба він уже так близько? — прошепотів хлопець.-*^ Ти гадаєш...
— Цить,— повторив Сем.
Отож хлопець змовк. Але тремтіння все не припинялося. Він і не пробував його стримати, бо знав, що воно й само мине, коли настане вирішальна мить,— хіба ж Сем Фазерс уже не причастив його й не звільнив також і від слабості й жалю? — не від любові до всього, що живе й бігає, а тоді воднораз у самому розквіті своєї пишноти й руху падає, підкошене пострілом, але від слабості й жалю? Вони обидва стояли непорушно, дихаючи глибоко, спокійно й розмірено. Сонце, якби його було хоч трохи, досі вже, мабуть, хилилося б до заходу; щось гусло й тужавіло — чи не сіре й незмінне надвечірнє світло? Аж раптом він збагнув, що це ж його власне дихання, його серце, кров, що це у ньому щось наростає, так, наче Сем Фазерс не тільки посвятив його в мисливці, а й наділив чимось таким, що сам успадкував від свого зниклого й позабуто-го племені. Хлопець і дух затамував — чути було тільки його серце й кров, і в цій тиші пуща теж занишкла, клонячись, нахиляючись над ним із причаєним подихом, велетенська, безстороння, сповнена чекання. Тоді й дрижа-
ки припинилися, як він і сподівався, і хлопець одвів два важких курки своєї рушниці.
А потім воно зникло, минуло. Глушина, однак, не заспокоїлась^ а тільки перестала стежити за ним і перевела погляд кудись-інде, навіть спиною обернулася до хлопця, втупившись у щось аж на кряжі, і хлопець немов у живі очі побачив, що олень вийшов на край очерету і чи то уздрів їх, чи нюхом почув, та й знов нірнув у зарості. Але глушина ще не заспокоїлась. Вона б мала перевести дух, а проте, ні — вона все вдивлялася, стежила за чимось, що було зовсім не тут, де стояли вони із Семом. Завмерлий, з затамованим віддихом, він думав, кричав про себе: "Ні! Ні!", вже знаючи, що запізно, думаючи з тим давнім розпачем, знайомим від двох-трьох останніх літ: "Мені повік не випаде щось підстрелити". Потім він почув його — глухий одинокий гук несхибної рушниці Волтера Юела. І долинув розкотистий звук ріжка, напруга спала, і хлопець зрозумів, що й не сподівався на постріл.
— Усе, мабуть,— сказав він.— Волтер його взяв.
Мимовільним рухом він ледь підніс угору рушницю.
Потім знов її схилив, опустив один з курків і вже ворухнувся виходити з гущавини, коли озвався Сем:
— Зажди.
— Заждати?— скрикнув хлопець. Йому на все життя запам'яталась ця мить — як він обернувся до Сема у безмірі хлоп'ячої розпуки через утрачену надію, нагоду.— Чого ждати? Хіба не чуєш ріжка?
Запам'яталось і те, як стояв Сем. Той навіть не рух-нувся. Він був невисокий, радше присадкуватий і широкоплечий,— хлопець цей рік-два ріс швидко і вже майже наздогнав зростом Сема, але зараз Сем дивився понад головою хлопця, кудись у той бік, звідки долинав ріжок,— він явно не бачив хлопця, хоч і знав, що той поруч. А потім хлопець побачив оленя. Рогач спускався кряжем, ніби виходив із самих звуків ріжка, що сповіщав про його загибель. Він не біг, а просто йшов — здоровезний, супокійний, схиливши трохи голову, щоб не зачіпати рогами підліску,— і хлопець стояв там, і Сем обік нього, не ззаду, як звичайно, а поруч, і в руках у хлопця була рушниця, ще не зовсім опущена, і з одним курком ще зведеним.
Аж ось і олень побачив їх. Але зовсім не кинувся бігти. Він тільки пристав на мить, вищий за будь-яку людину, і подивився на них; потім м'язи його заграли й напружилися. Він навіть не звернув убік, щоб бігти, щоб утіка-
ти, а спокійно рушив далі легкою крилатою ходою, як то властиво оленям, і пройшов повз них ступнів за двадцять — голова піднесена. й погляд не гордовитий чи зухвалий, а просто певний себе, вільний і небоязкий,— Сем тоді, стоячи поряд хлопця, підніс, простяг праву руку, долонею вгору і заговорив тією мовою, яку хлопець чув, коли прислухався до їх двох з Джо Бейкером гутірки в кузні (а з пагорба ще лунав ріжок Волтера Юела, скликаючи їх до якогось забитого оленя).
— Вітаю, ватаже,— промовив Сем.— Предку.
Коли вони підійшли на звук ріжка, Волтер нерушно стояв спиною до них, розгублено втупившись собі під ноги.
— Ходи сюди, Семе,— тихо покликав Волтер, не обертаючись. 1
Вони підступили ближче. Волтер, усе не підводячи погляду, вдивлявся у невеличку звірину, яка ще навесні була звичайним оленям.
— Він такий малий, що неохота було й брати,— сказав Волтер.— Але гляньте лишень, які у нього сліди. Здоровенні, як у корови. І більше нічиїх слідів, а то б я запри-сягся, що тут проходив якийсь інший олень, котрого я й не побачив. 1
ли доправили генерала Компсона до його домівки, після чого повернули до майора Де Спейна,— там хлопець з Мак-касліном мали доночувати, бо їм додому було ще цілих сімнадцять миль дороги. Стояла холодінь, небо зовсім прояснилося. Над ранок мав бути добрий приморозок, земля уже й так застигла під копитами коней, під колесами й у людей під ногами, коли вони через Де Спейнове подвір'я проходили в дім, теплий і темний; потім помацки піднімались у темряві сходами, поки майор Де Спейн не знайшов і не запалив свічки, увійшли в чужу кімнату з широким м'яким ліжком і цупко-холодними простирадлами, і аж тоді почали зігріватись їхні тіла і нарешті тремтіння припинилось, і хлопець нараз почав розповідати Маккаслінові, як було з тим оленем, і Маккаслін, не уриваючи, вислухав до самого кінця.
— Але ти не віриш,—* сказав урешті хлопець.— Я знаю, ти не...
— Чого це не вірю? — відказав Маккаслін.— Подумай-но про все, що діється тут, на цій землі. Про всю цю гарячу, напоєну життям і радощами кров, яка вертається назад у землю. Напоєну, звичайно, і болем, і стражданням, хоч усе-таки в житті втіхи більше, ще й здорово більше, бо, зрештою, ніхто ж не примушує терпіти те, що здається тобі стражданням: ти завжди на свій розсуд можеш урвати, поставити крапку. Проте навіть страждання і біль кращі від нічого: нема гірше, як смерть, хіба що ганьба. Але не можна жити вічно, і життя кінчається задовго до того, як людина вичерпає його можливості. А вся ця плоть мусить же десь лишатися, її не для того винайдено й створено, щоб у непотріб іти. Та й земля ж мілка — неглибоко й копнути, як уже суцільне скелля. І земля не хоче просто тримати все це в собі й громадити — вона хоче знов його оживляти. Ось глянь на насінину, на жолудя, глянь, що навіть з падлом діється, коли його закопаєш: воно теж протестує, теж борсається і нуртує, аж поки виб'ється на світло й повітря, уперто рвучись до сонця.