Вона така самісінька, як і сотні інших підвід, Джуел, стоячи біля неї, дивиться на вулицю, як і будь-хто інший дивився б, але деяка відміна є, це помітно. З усього знати, як то у поїздів буває, що скоро неодмінно вирушать. Може, це тому, що Дьюї Делл і Вардаман сидять на передку, а Кеш на поперечці і їдять банани з паперової торбинки.
— Того ти й смієшся, Дарле?
Дарл наш брат, наш брат Дарл. Брат наш Дарл у клітці в Джек-соні, брудні руки він стромив у щілини й дивиться, і навколо рота у нього піна.
— Атож атож атож атож атож атож атож атож.
ДЬЮЇ ДЕЛЛ
Коли він побачив гроші, я сказала:
— Це не мої гроші, вони не мені належать.
— А чиї ж вони?
— Кори Талл. Дружини містера Талла. Це я продала її пироги.
— Десять доларів за два пироги?
— Не чіпай їх. Вони не мої.
— Та в тебе й пирогів ніяких не було. Брехня це. У цьому згортку була твоя недільна одежа.
— Не чіпай їх! Якщо візьмеш — ти злодій.
— Рідна дочка каже на мене — злодій! Рідна дочка!
— Тату, тату.
— Я тебе годував і давав тобі дах над головою. Я оточив тебе любов'ю й турботою. І ось тепер моя рідна дочка, дочка моєї дружини-небіжчиці, обзиває мене над материною могилою злодієм!
— Не мої вони, кажу тобі. Якби мої — я б тобі їй-богу віддала.
— Звідки у тебе цих десять доларів?
— Тату, тату.
— Не хочеш мені сказати? Ти їх так нечесно нажила, що соромно навіть признатись?
— Вони не мої, кажу ж тобі. Хіба ти не розумієш, що вони не мої?
— Таж я тобі поверну їх! А вона обзиває рідного батька злодієм!
— Я не можу дати, кажу тобі. Вони не мої, розумієш. А то б я їй-богу віддала.
— А я б і не взяв їх. Рідна дочка, яку я годував сімнадцять років, шкодує позичити мені десять доларів!
— Не мої вони. Я не можу.
— Чиї ж вони?
10*
145
— Мені їх дали. Купити дещо.
— Що купити?
— Тату, тату.
— Тільки позичити! Бог свідок, я ні за що не хочу, щоб мої власні діти мені дорікали. Але я їм даю все, що маю. З радістю даю. А от вони й крихтою зі мною не поділяться. Щастя твоє, що ти померла, Едді.
— Тату, тату.
— Бог свідок, щастя. Він узяв гроші й пішов.
КЕШ
Отож коли ми там зупинилися попросити лопати, то почули, як у будинку грає грамофон, а коли вони вже були нам не потрібні, тато й каже:
— Мабуть, краще я сам їх однесу. І ми вернулися до того будинку.
— Краще нам одвезти Кеша до Пібоді,— сказав Джуел.
— Та це ж одна хвилина,— сказав тато. Він зліз із підводи. Музика тепер не грала.
— Нехай Вардаман збігає віднесе,— сказав Джуел.— Він зробить це вдвічі швидше, ніж ти. Або дай я...
— Ні, мабуть, краще, як я сам це зроблю,— каже тато.— Якщо вже я їх позичав.
Отож ми лишилися на підводі, але музика тепер не грала. Я гадаю, це добре, що ми не маємо ніякого грамофона. Я б і не працював через це слухання. Хоча як небагато музики, то воно ще й дуже гарно. Коли от повертаєшся з роботи втомлений, нема кращого відпочинку, як музика. Я бачив і таку, що закривається, як саквояж, і зверху держак, щоб її можна було нести, куди хочеш.— Що він там робить, як ти гадаєш? — питається Джуел.— Я за цей час ці дві лопати вже б разів десять туди й назад відніс.
— Хай собі не квапиться,— сказав я.— Він же не такий хвацький, як ти, не забувай,
— Чого ви не дали мені їх віднести? Нам ще ж твою ногу треба підлікувати, щоб завтра ми змогли додому вирушити.
— У нас часу хоч греблю гати,— сказав я.— Цікаво, скільки за ці машинки вносять, коли берутьла виплат?
— Який такий виплат? — спитав Джуел.— І де ти грошей візьмеш? —— Та хто його знає,— сказав я.— Може, у Сюрата я її за п'ять
доларів купив би.
Нарешті тато вийшов, і ми поїхали до Пібоді. А коли ми були там, тато сказав, що піде поголитись. А потім увечері він сказав, що у нього справи і, кажучи це, косив очі вбік, а волосся його зачісане було й зволожене, і пахло парфумами, але я сказав — нехай собі, я б і сам не від того, щоб трохи тої музики послухати.
А наступного ранку він знову пішов, тоді вернувся і наказав, щоб ми запрягали й збиралися їхати, він пізніш перестріне нас, і коли вони пішли, сказав:
— Грошей у тебе, мабуть, більше вже немає?
— Пібоді залишив мені тільки за готель заплатити, — відказав я.— Нам же більш ні на що не треба, еге ж?
— Ні,— сказав тато,— ні. Більш ні на що не треба. Він стояв, не дивлячись на мене.
— Коли на що-небудь треба, то, може, Пібоді...— сказав я.
— Та ні,— сказав він,— вже все. Зачекаєте мене на перехресті. Отож Джуел приїхав по мене підводою, мені намостили там сіна,
і ми поїхали через Майдан до перехрестя, про яке тато говорив, і стали чекати на підводі, Дьюї Делл і Вардаман їли банани, і ось ми побачили, як вони йдуть вулицею. Тато мав на обличчі отой зухвалий і жа-
люгідиип вираз, як то бувало, коли він збирався зробити щось таке, що на прикрість мамі, а в руці ніс саквояж, і Джуел спитав:
— Це хто?
Тоді до нас дійшло, що це зовсім не через саквояж він мав такий вираз на обличчі, і Джуел сказав:
— Та в нього ж зуби!
І справді. Він наче й зростом повищав, і голову закинув угору, жалюгідний і водночас гордий, і аж тепер ми помітили її позад нього, вона несла другий саквояж — качкувата вичепурена жіночка з колючими балухатими очима, які не допустять, щоб хтось їй що-небудь зауважив. А ми сиділи, витріщені на них, Дьюї Делл і Вардаман роти пороззявляли, недоїдені банани в руках, і цю мить вона вигулькнула у нього з-за спини, колюче втупившись на нас. І тоді я здогадався, що то у неї у руці — такий маленький грамофон. Ясно, це був він, закритий з усіх боків, гарний мов намальований, і щоразу, коли поштою прийде нова платівка і ми слухатимем її вдома зимової пори, я подумаю — як це прикро, що Дарл не може з нами розважатися музикою. Хоча для нього так воно й краще. Цей світ, це життя, не для таких, як він.
— Це Кеш, Джуел, Вардаман і Дьюї Делл,— каже тато, не дивлячись на нас, жалюгідний і гордий водночас — і своїми зубами й усім іншим.— Познайомтеся, це місіс Бандрен,— каже він.
З англійської переклав Ростислав ДОЦЕНКО