Йдучи за наглядачем, Оскар Уайлд пройшов у довгий коридор, несучи в руці клунок. У клунку були речі, в яких він віднині мав ходити. Весь кошмар останніх днів вилився в цей жахливий факт — йому доведеться надіти одяг, який хтось уже носив. Може, все-таки дозволять мати власну сорочку? Як часто можна буде її міняти?
Перед ним відкрився напівморок якогось приміщення, що смерділо помиями. Наказали роздягтися. В кутку він побачив видовжене заглиблення в підлозі, наповнене темною водою з білими бульбашками мила. Кілька секунд він стояв не рухаючись. Двоє здорованів, що стояли за його спиною, стягли з нього сюртук. Сорочку, штани він уже скинув сам, тремтячими пальцями стягнув із себе білизну, нарешті, геть голий, відійшов на середину кімнати. Його штовхнули, і він, підсковзнувшись, упав у басейн. Почувся плюскіт від падіння важкого тіла й одразу ж довгий, нестямний зойк. Не в змозі втриматися за слизькі стінки басейну, він раз у раз занурювавсь у воду, бридка рідина вливалася в рот, а коли нарешті голова виринула на поверхню, з нього вирвався бурхливий струмінь блювотини. Здоровані зі сміхом витягли його і кинули йому мокру ганчірку витертись.
Одягнений у в'язничну робу з чорними смугами, Уайлд увійшов до своєї камери. Опівдні дали обід: юшку з кукурудзяного борошна і скибку чорного хліба. Він ні до чого не доторкнувся. Весь день його не турбували. Він лежав на дощаній койці без матраца і протягом ночі кілька разів бачив ліхтар наглядача, що спалахував у вічку, прорізаному в дверях. Та ось на стіні замаячила тінь віконних ґрат — знак того, що десь уже пробивається світло страшного дня.
— Хто там? — крикнув Уайлд, почувши скрегіт замка, але побачив на порозі стражника і похопився, що він не має права мати свого ключа чи засув.
В'язничний день починався з миття підлоги та посуду. Потім робота: треба було роздирати мотуззя на клоччя, тверде, просмолене мотуззя, від якого ламалися нігті, дерев'яніли й кривавились пальці, або шити мішки, або невпинно крутити корбу блока, що піднімав воду з криниці, або, накинувши шлейку, обертати жорна, які мололи зерно. На добу одна година була відведена для прогулянки — кілька десятків в'язнів повільно описували великий еліпс, обходячи тюремне подвір'я. О п'ятій годині дня — хліб і кухоль води, після чого камеру замикали на ніч.
Під час першої прогулянки позаду нього почувся шепіт. Це був той пронизливий шепіт, яким спілкуються між собою в'язні, не розтуляючи губів, сухий шелест слів:
— Хто б сподівався зустріти в такому місці Короля життя?
Оскар здригнувся, проте не обернувся. Тільки ще більше згорбився. Король життя! Далебі, немає нічого втішного в такому прізвиську, особливо коли це щось більше, ніж звичайний, побіжний жарт. Він не обернувся, бо не був певен, що це голос людини, яка йде за ним. Адже голос цілком міг іти і з пекла. Неймовірність зникла зі світу, відтоді як сталося стільки неймовірного.
Він жив ніби в маренні, радше вгадував, ніж чув, що йому говорять, притьмом зривався з місця, біг, розпихаючи інших в'язнів, завжди охоплений страхом, що не досить швидко рухається, не досить швидко вловлює
думки наглядачів. У цьому неспокої, звичайно, була, велика частка чисто фізичного страху, але він іще нагнітався, ставав непереборним через нестямний, забобонний жах перед чимось набагато грізнішим, ніж убивство. Тепер усе здавалося можливим. Він не вірив, що хтось згадає про нього, якщо його вб'ють. Жодна звістка про нього не вийде з цих мурів, а втім, ніхто по той бік і не жде цієї звістки. Немовби якийсь далекобійний снаряд пожбурив його ген за межі світу, і важко повірити, що після семисот тридцяти днів механізм зворотної дії закине його знову на те ж місце, на перехрестя тих самих вулиць, у коло знайомих облич і поглядів.
Тоді все це було лише грою страшних сновидінь, але з усіх місць на земній кулі цей сирий льох, обнесений високою огорожею, либонь, найменше придатний для химерних снів.
Вночі жорстока втома сковувала його тіло, і на кілька годин він поринав у небуття. Та потім очі відкривались у непроглядній пітьмі, і він не міг склепити їх аж до ранку. Він страждав. Страждав через понівечені марнотні прагнення, страждав, як людина колись щаслива, як денді, поет, епікуреєць, страждав тілом, мозком, уявою. Людина, що уявляла собі трагедію завжди в пурпурній мантії і в масці шляхетного страждання, шарпала на собі просякнуту чужим потом в'язничну блузу, дряпала нігтями поголену голову в невтішному прагненні смерті. З думкою про самогубство він обстежив чотири голі стіни, так ретельно, наче сподівався знайти потайні дверцята, за якими сховано скарб. Проте не знайшов нічого. Навіть уривки мотузка, який йому доводилося розривати, були надто короткі, щоб зробити з них зашморг. І день і ніч над усім панували сльози. Того дня, коли на очах не виступили сльози, він відчув, що серце в нього закам'яніло. Його душа одяг-лась у цупку нерухомість, немов у якусь власяницю, зіткану з вічної пітьми. Час уже не йшов, суцільним сірим колесом він обертався довкола непога-мованого страждання.
Голод примусив Уайлда їсти в'язничну їжу. Юшка відгонила тією мокрою ганчіркою, якою він обтирався після купання. Коли шлунок уже настільки звик, що не було блювоти, почався тяжкий пронос. Повне екскрементів цебро вночі не дозволялося виливати, і воно отруювало повітря тісної, низенької камери. Протипроносні засоби, які йому давали тричі на день, не допомагали.
Він схуд, утратив силу і чимраз гірше виконував свою роботу. Його стали карати за лінощі. Кілька разів саджали в карцер. Одної неділі він не зміг піднятися з нар. Наглядач радив йому встати.
— Не можу,— відповів він. — Робіть зі мною, що хочете.
Прийшов лікар. В'язничний хірург не визнавав хвороб менш тяжких, ніж перелом ноги. Вже з порогу він почав кричати:
— Встати! Нічого прикидатись. Ви здорові, вас тільки треба покарати за непокору!
Уальд не мав сили навіть для відчаю, який іноді замінює справжню сміливість. Він устав і ніби навпомацки одягнувся. Сяк-так дістався до каплиці, де вже почалася відправа. Він заточувався, в очах усе кружляло, нарешті все оповив морок.
Отямився він з відчуттям різкого болю в правому вусі. Та зразу ж про нього забув — те, що він побачив, здавалося прекрасним сном, і лише присутність стражника підтримувала враження реальності. Він лежав у просторій, світлій палаті, лежав на ліжку, вкритий ковдрою з пристебнутим зісподу білим простирадлом. Від його руки, що лежала на краю простирадла, від пальців ніг, які торкалися свіжого випраного полотна, від чистоти й м'якості постелі розливалася по тілу нечувана насолода. Мимоволі усміхнувшись, він помітив добрий погляд лікарняного служителя.
— Дайте чого попоїсти.
Цей чоловік подав йому окраєць білого хліба з маслом, Уайлд розплакався. Коли служник пішов, він зібрав розсипані по ковдрі крихти і, побачивши, що кілька крихт упало на підлогу, перегнувся з постелі й усі їх зібрав.
Скінчився перший квартал. Наглядач приніс йому Біблію і сказав, що відтепер він одержуватиме по одній книжці на тиждень. Це було велике щастя. Першого дня він зразу прочитав половину П'ятикнижжя, але потім став ощадливішим, дозволяв собі лише десяток, а то й менше, сторінок, побоюючись, що наглядач міг помилитись і вважати квартал чи місяць тижнем. З перших же сторінок, з оповідання про яблуко, гріх і рай здивувала схожість з його власною історією, і віднині в кожному персонажі, в кожній події, в гніві пророків і в плачі псалмів він знаходив якісь рисочки свого життя, нехай навіть якийсь невисловлений шепіт душі. Він не дійшов іще до половини Екклезіаста, як тиждень минув і він одержав нову книгу. З оправи він зрозумів, що вона не з в'язничної бібліотеки. Це був роман Волтера Патера "Марій-епікуреєць".
— Той добродій, який приніс книгу,— сказав наглядач,— жде в залі засідань. Начальник дозволив десять хвилин розмови.
Відводячи Уайлда за чверть години назад до камери, наглядач міг подумати, що веде божевільного. Уайлд щохвилини вибухав моторошним сміхом. Неможливо було дивитись на це заросле, виснажене обличчя, на розширені, налиті кров'ю очі, на роздертий сміхом рот з вищербленими, гнилими зубами. Наглядач був присутній при розмові, і йому було незрозуміло, що такого приголомшливого могло міститися в обережних словах молодого адвоката. Найзвичайнісінькі запитання та кілька фраз про грошові справи. В'язнева поведінка викликала неспокій. Ідучи, наглядач мимоволі замкнув камеру на замок.
Розмова справді була на перший погляд зовсім буденна. Лише під кінець відвідувач, удаючи, ніби читає якийсь документ, сказав:
— Принц Флер де Лі1 просить нагадати вам про себе. Уайлд глянув здивовано, він не зрозумів.
— Цей добродій тепер за кордоном,— повторивши попередню фразу, уточнив адвокат.
І згадав Неаполь, віллу, книжку віршів. Усе зразу стало ясно. Уайлд засміявся — вперше з дня— вироку. "Принц Флер де Лі"! Можна вмерти зо сміху. "Принц Флер де Лі" нагадує про себе людині, у якої замість імені номер камери, однієї з тисячі в довгих галереях в'язниці. Коли йому заборонено будь-яке слово, найзвичайнісіньку фразу, яку може собі дозволити послідущий жебрак, хтось видає книжку віршів і, можливо, надихається спогадами про дивну, горезвісну дружбу. "Цей добродій тепер за кордоном". І, немов його божевільний сміх мав руйнівну силу, по камері, здавалося, промчала буря: розсипалося темне склепіння, повалилися вогкі стіни і відкрився широкий вид на простори моря, в якому купалися білі будинки Неаполя. Погляд угвинчувавсь у їхню гущавину, що пахнула свіжим, теплим повітрям, шукав знайомі дахи, фасади, ворота, щоб серед них виявити ту єдину віллу, яка, певне, згоріла б, якби її сягнула вбивча, наче блискавка, ненависть.
Три місяці Уайлд не думав про Дугласа. І раптом "принц Флер де Лі" сам нагадав про себе омертвілою пам'яттю.
Колись у далекі казкові часи жовтень сіяв золоте листя. Велике лапате кленове листя погойдувалось у повітрі обережно, наче птах, що спускається на землю. Слова леді Квінсбері звучали спокійно, м'яко. Він не розумів, що вона говорить,— бо в подиві дивився на пишну красу, на миловидне, майже дівоче обличчя цієї жінки, за плечима якої було більш як сорок років і безліч нещасть.